За своїми наслідками для українського села запровадження ''ринку землі'' цілком співставне із Голодомором 1933 року
Новий режим влади в Україні сформовано лише у загальних рисах, проте підхід нової правлячої групи до земельного питання вже дає змогу зрозуміти наміри цих людей стосовно країни загалом.
Отже, чому "у Зеленського" так поспішають розпродати українські землі сільськогосподарського призначення? Спробуємо без зайвих емоцій це з'ясувати.
Перед усім, у випадку запровадження "ринку" сільгоспземель, на ньому з'являться два основних типи продавців:
1. Держава, яка є безпосереднім власником близько 10 млн. га угідь*;
2. Приватні власники-пайовики, числом десь 6,9 млн. осіб, які володіють приблизно 27 млн. га. Нерідко одна особа володіє кількома паями, отриманими у спадок.
Усього ж в Україні близько 42 млн. га аграрних земель, що становить більше 70% загальної території країни, в її кордонах станом на 2014 рік, до анексії Криму та окупації частини територій Донецької та Луганської областей.
Ще 5 млн. га перебувають у власності, чи у користуванні юридичних осіб різних типів – від територіальних громад і кооперативів до ТОВ, зокрема, з іноземним капіталом.
Прийнятий минулого вівторка у першому читанні законопроект, який, на думку його авторів, впроваджує ринковий обіг сільгоспземель з жовтня наступного року, перш за все відкриває шлях до продажів 10 млн.га, що належать державі. Саме стосовно них повноважною державною установою, після набрання чинності цим законом, може бути ухвалене рішення: "приватизувати". Відтак ці землі почнуть надходити у вільний продаж. Будуть це електронні аукціони, чи інші форми торгів – питання, на яке ще слід отримати компетентну відповідь від ініціаторів "ринку землі". Так само ще не є зрозумілим: чи "земельний товар" надійде на "ринок" одномоментно, чи його постачатимуть "окремими партіями", підвищуючи ажіотажний попит? Звісно, що якість товару буде кардинально різною – залежно від кліматично-природної зони та продуктивності земель.
В Україні наявні понад 1,1 млн. га деградованих, малородючих та техногенно забруднених земель, що підлягають консервації, а також – 144,3 тис. га порушених земель, які необхідно рекультивувати, та 315,6 тис. га малопродуктивних угідь, які потребують поліпшення. Ці землі є і у державному, і у приватному володінні.
Цілком логічно було б почати приватизацію земель саме з порушених та малопродуктивних ділянок, що перебувають у державній власності. Їх можна продати за символічну ціну, проте із чітко визначеними умовами землекористування – перед усім дотримання сівозміни, чого зовсім не передбачає щойно ухвалений законопроект, та державними гарантіями збереження права приватної власності на них після реабілітаційного періоду відновлення родючості.
Найпродуктивніші ниви, придатні для вирощування експортних культур, (яких у державній частці земельної власності найбільше), слід зберігати як стратегічний ресурс України, важливу її продуктивну силу, що здатна гарантувати продовольчу безпеку країни. Проте, однією з цілей термінового впровадження "ринкового" розпродажу є саме ці землі, які щороку створюють валютний прибуток, відтак користуватимуться найбільшим попитом у потенційних покупців. Виникає аналогія із розпродажем майна банкрута задля погашення набраних ним боргів, коли з аукціону, за безцінь йдуть за вітром його останні родинні цінності.
Однак наша держава жодним чином не є банкрутом і зовсім не стоїть перед необхідністю "знімати із себе останнє". Пояснимо цю думку детальніше.
Той, хто багато подорожує Україною може бачити, що зараз в нашій країні практично не залишилося закинутих, безгоспних земель. Обробляються майже всі придатні для цього ділянки, включно із тими, які ніде не обліковані. Через значний попит на харчі, під ріллю, пасовиська, сади, ставки і т.д., часто незаконним чином, використовуються, зокрема, і землі, які мають охоронний статус – чи то смуги відчуження шляхів сполучення і підприємств, чи охоронні зони заповідників та пам'яток.
Причина такого використання землі одноосібними господарями та фермерами у тому, що великі українські агрохолдинги, які вирощують на експорт олійні культури, сильні сорти пшениці, птицю та іншу продукцію, через різні механізми захопили для себе найкращі сільськогосподарські землі.
(До речі, ухвалений похапцем законопроект взагалі вилучає із Земельного кодексу саме поняття "особливо цінні землі".)
Приховуючи свої прибутки від оподаткування в офшорах, сплачуючи мінімальні кошти за користування паями, часто у натуральному вигляді, та диктуючи ціни на внутрішньому продовольчому ринку, аграрні олігархи не залишили дрібним і середнім фермерам, а також селянам, достатнього земельного ресурсу. При цьому, нерідко латифундисти отримують дотації на свої виробництва із бюджету та повертають за його ж кошти ПДВ, часто сумнівний.
Ось де слід шукати резерви для наповнення бюджету, а не за рахунок термінового розпродажу землі, яка за Конституцією являє собою народне надбання.
Поглянемо на другий тип потенційних учасників земельного "ринку" – власників реальних земельних паїв, загальна площа яких, згідно офіційної статистики, складає 27 млн.га.
Направду ця цифра менша, бо частина (і то важко сказати яка) власників вже втратила фактичне право розпоряджатися цієї своєю власністю через механізм емфітевзису – укладення угоди, суть якої у тому, що власник паю наперед отримує від орендаря суму еквівалентну його уявній ринковій вартості, натомість беручи на себе юридично оформлене зобов'язання передати пай у власність платника після запровадження ринкового обігу сільгоспземель.
Кількість тих, хто самотужки або в кооперації обробляє свої паї і не збирається їх продавати, також залишається невідомою, принаймні вітчизняній статистиці. Те саме можна сказати і про кількість паїв, які було загарбано рейдерами.
Разом з тим, є паї, а також інші землі, перетворенні на сільгоспугіддя, які підлягають неодмінному відчуженню державою або територіальними громадами. Мова про береги водойм і заплавні луки, охоронні зони пам'яток та заповідників, ліси тощо.
Отже, оцінити вірогідний обсяг та динаміку пропозиції на "вторинному ринку" землі, після його запровадження, складно, проте нинішній владі це і не потрібно, бо її, як вже наголошувалося, цікавлять саме 10 млн. га добрих державних земель.
Попередні п'ять років, обидвоє тодішніх уряди не вживали жодних практичних кроків для підготовки інфраструктури обігу земель як економічних активів їхніх власників, не кажучи вже про підтримку дрібних і середніх виробників. В результаті фермери виснажилися фінансово, в той час як офшорні латифундисти нарощували свої фінансові можливості, зокрема і за рахунок прямих державних дотацій та відшкодування ПДВ.
Сьогодні нова владна команда намагається вирішити проблеми в агросекторі одним махом – фактично ліквідувавши весь традиційний уклад життя на селі, разом із самими селами. Не маючи роботи, люди просто виїдуть. Залишиться щось подібне до примарних сіл Зони відчуження Чорнобильської АЕС, де доживають віка кілька десятків самоселів. Швидко відпадуть проблеми із сільською медициною, освітою, дорожньою мережею тощо. Мати справу з латифундистами для влади набагато простіше і вигідніше.
Чи є цьому альтернатива? Так.
Запровадження обігу земель як економічних активів слід розпочинати після завершення реформи децентралізації, коли буде забезпечено повсюдність самоврядування. Територіальні громади в усій Україні мають межувати між собою. Тобто юрисдикція територіальних громад має поширюватися на всю Україну, без анклавів. Питання режиму землекористування на військових полігонах, у заповідниках, охоронних зонах пам'яток природи тощо має визначатися відповідними законами і Кодексами – Лісовим, Водним, Земельним та ін. Відповідно, при здійсненні відчуження земель сільськогосподарського призначення та господарювання на них, при використанні надр та водних ресурсів, територіальні громади отримуватимуть свою частку бюджетних надходжень та матимуть змогу впливати на порядок землекористування.
Поспіх із приватизацією земель – це фактично обкрадання територіальних громад. Втрата ними ресурсів для розвитку призведе до того, що вони втратять і продуктивне населення і просто зникнуть.
Час, який буде потрібним для визначення меж територіальних громад, підготовки нових карт шляхів сполучення України, розширення територій заповідників та охоронних зон, виведення із сільськогосподарського обігу земель, які не підлягають експлуатації, проведення рекультивації слід використати для розробки і практичної реалізації програм державної підтримки фермерських господарств, запровадження нових аграрних технологій, фінансових інструментів розвитку фермерства.
Сьогодні аграрний сектор України перебуває не у найгіршому стані і цілком спроможний існувати ще не один рік, однак краш-тест земельного ринку може дуже швидко знищити його, разом з українським селом.
* Тут і далі цифри наводяться з Постанови Кабінету Міністрів України N413, від 7 червня 2017 року
