Щодо переможного закінчення війни
В ході цієї війни українська і російська економіки демонструють потужнішу витривалість, ніж можна було очікувати. Українська – за рахунок запасу міцності домогосподарств, працездатності і винахідливості людей, але перед усім – завдяки допомозі США, Великобританії та інших країн. Російська – в наслідок того, що нагромадила значні резерви, має величезні природні ресурси та через готовність населення терпіти "тяготи і лішенія", допомозі в обході міжнародних санкцій з боку Китаю, Індії, Туреччини, Грузії, Вірменії та ін.
Допомога Україні залишається стабільною, навіть з обережною тенденцією до зростання. Росії – скорочується, або принаймні є недостатньою для прийнятного завершення війни.
Рашисти шукають можливості завершити війну з встановленням лінії розмежування по фронту станом на сьогодні. Це не влаштовує Україну і її союзників. Не лише через те, що неможна створювати прецеденту успішного для агресора результату війни, а й тому, що "можуть повторити". Пацифікація – демілітаризація територій РФ є неодмінною умовою завершення війни.
Росія успішно, хоча і недостатньо, здійснює самопацифікацію – знищується особовий склад, озброєння і спорядження, деморалізуються військо, бюрократія і пересічне населення. Ресурси для фронту потроху вичерпуються, хоча в РФ їх ще доста.
Найменш дефіцитним ресурсом Росії є людський. Мобілізація охопила, швидше за усе, не 350 000 чоловіків, а усі півмільйона. Однак нестача спорядження, боєзапасу, харчів та ліків дедалі більше дається взнаки і її неможливо приховувати. Підупадає моральний дух і мотивація особового складу армії агресора до участі у війні. Командування ворога дедалі глибше переконується у її безперспективності та небезпеці для самого існування Росії.
На повен зріст постає питання яко мога швидшого завершення бойових дій та нав'язування Україні переговорів на попередніх умовах рашистів. Російські пропагандисти справедливо вважають, що зможуть видати результати "спецоперації" за досягнення її цілей: коридор до загарбаного Криму по суходолу та контроль за Північно-Кримським каналом, часткова блокада морських портів України, окупація частин Херсонської і Запорізької областей, руйнація української економіки. Чим більше горя і збитків завдано кожному українському домогосподарству, місту і селу, тим радісніше на душі у пересічного росіянина. І у цій радості чаїться небезпека другої хвилі рашистської навали, щойно перемир'я дасть змогу зібратися із силами, бо одвічною метою Росії з часів Московського Царства є повне поневолення України та загарбання стількох країн Європи, скільки подужає. Тому Україна і світ не можуть піти на перемовини з агресором.
Проте перемовини нам нав'язують. Нещодавно папа Франциск заявив про готовність послідовно зустрітись з президентом Зеленським та Путіним. Голова Китаю Сі сказав про те саме, хіба зустрічі можуть відбутися у зворотній послідовності. Китай має важіль тиску на Україну і світ через нарощування постачання Росії чіпів та інших високотехнологічних комплектуючих для ракет і дронів, а також – харчів і спорядження.
Росії дуже потрібне перемир'я, бо час, коли тривають бої, працює проти неї. Україна на нього не йде. ЗСУ і наше суспільство вистояли у війні на виснаження. Росіяни визнають, що втрачають потенціал для наступу – і людський, і збройний. Перетворивши Росію на федерацію з приватних військових компаній, сировинних галузей виробництва, злочинних угрупувань, етнічних збройних формувань, офіційних силових підрозділів та їхніх гібридів, росіяни зруйнували єдину систему державного управління. Хаотизація Росії питання близького часу – тим ближчого, чим довше йде війна. Рятуватися з хаосу "суб'єкти" будуть поодинці – "кожен сам за себе".
За цих обставин не лише Україна, а й інші країни та надкорпорації шукатимуть у Росії тих, з ким можна домовлятися у спільних інтересах – від командирів окремих військових підрозділів до олігархів. Ці процеси вже помітні у публічному просторі.
Українська формула перемоги існує у двох варіантах. Перший – проміжний включає у себе відновлення суверенітету над територіями у міжнародно визнаних кордонах станом на 1991 рік; виплата відшкодувань за всі заподіяні в ході війни з 2014 року збитки; покарання винних у всіх військових злочинах. Другий – остаточний передбачає демілітаризацію – денуклеаризацію, дерашизацію, гуманізацію екс-російських територій.
Сильна сторона цієї позиції полягає у тому, що в ній зацікавлений як весь світ так і певні спільноти в у російських регіонах. Їхня чисельність збільшуватиметься з наростанням успіхів ЗСУ на фронті.
Свого часу Захід, він же капіталістичний світ, не був зацікавлений у розвалі СРСР. Боявся хаосу, розповзання ядерної зброї та й бюджети Пентагону і ЦРУ на щось тре було витрачати. Радянський Союз це "глибоке занепокоєння" проігнорував та й упокоївся. Він завалився під власною вагою. Його конструкція мала вроджені вади, тому не могла витримати переходу до демократії і капіталістичного способу господарювання. Швидко стало зрозуміло, що й Російська Федерація, склепана за подобою СРСР, може існувати винятково як тоталітарно-кримінальна, корупційна держава. Відтак демократію там було згорнуто – запанувала феодально-кланова диктатура. Росія повернулася до свого звичного самодержавного стану часів Івана ІІІ. (Нагадаю, що один з найбільших злочинів проти свого народу російський царат скоїв тоді, коли він ще не був, а ні російським, а ні царатом. Мова про геноцид вільних народів Новгородської республіки і та приєднання їх до самодержавної Московії в останній третині XV – початку ХVI ст.)
Росія може бути лише диктатурою, а як диктатура вона обов'язково становитиме загрозу і своїм народам, і сусідам, і світу. В інтересах усіх вище перелічених дезінтеграція РФ. Це і буде перемогою.
З держав утворених на постросійському просторі не можуть бути зняті зобов'язання щодо повної компенсації збитків, завданих рашистською агресією. Як і з Білорусі та інших країн, що допомагають агресору – будь то зброя, спорядження, харчі, медичне обладнання тощо, включно з тими країнами, які допомагають РФ уникати міжнародних економічних санкцій.
