Церква, політика і війна
Наприкінці існування СРСР, коли комуністична влада усвідомила втрату підтримки перед усім у соціально активних верствах населення, Михайло Горбачов вдався до політичного прийому, вперше використаного у 1943 році ще Йосипом Сталіним.
На окупованих, в ході Другої Світової Війни, територіях, нацисти відновлювали діяльність церковних громад – православних, греко-католицьких і католицьких. Населення це сприймало цілком позитивно. Зокрема у Києві під час окупації було не лише поновлено служби у кафедральному Володимирському соборі, а навіть відреставрованого його. Після звільнення більшовики більше ніколи не наважилися знову зачинити цей храм. В окупації також було поновлено і чернече життя у Києво-Печерській Лаврі та багатьох-багатьох інших монастирях України. Зауважуючи цю обставину, Й. Сталін відновив діяльність РПЦ, бо потребував лояльності, звільненого від окупації населення, яке лишалося у тилах Червоної армії. Це була перша спроба радянської влади "позичити у церкву рейтингу довіри". До другої вдався М. Горбачов. Не допомогло, як відомо.
Зі здобуттям Україною незалежності, нова (стара направду) її влада швидко почала втрачати рейтинг довіри, через соціально-економічні обставини. Натомість церкви – навпаки користувалися високим рівнем довіри громадян. Відтак політики активно узялися демонструвати свою лояльність до неї і навіть воцерковленність. Залежно від регіону України вони обирали для союзів з церквою – або РПЦ (Схід, Південь), або УПЦ КП та УГКЦ (Захід). У Києві, як і годиться столиці, було представлено найрізноманітніші форми церковно-політичного симбіозу. Велику активність у демонстрації своєї відданості російському православ'ю розвинули спадкоємці його катів – комуністи та Партія регіонів. Широковідомий намісник Києво-Печерської Лаври "митрополит Вишгородський і Чорнобильський" Павєл у своїй політичній біографії має депутатство у Київраді від ПР (2008-2012рр).
З 2014 року, коли багатьом вірним РПЦ стала зрозумілою відведена їй Кремлем роль у знищенні України, її політичний вплив став підупадати. З набуттям канонічного помісного статусу Православною Церквою України, а надто – з початком широкомасштабного вторгнення у 2022 році, РПЦ втратила статус провідної конфесії країни. Спілкування із нею остаточно набуло токсичності для політиків і підприємців. Тому рішення влади про усунення РПЦ з Києво-Печерської Лаври знайшло суспільну підтримку, тим паче, що загально відомими є факти злочинних порушень "насельниками Лаври" охоронного статусу її території та історичних пам'яток.
Такий крок став політично можливим через радикальну зміну в системі взаємин "влада – церква". Тепер не церква є донором рейтингів для влади, а рівно навпаки – влада користується найвищою довірою суспільства за всю історію незалежності.
Православна Церква України і Українська Греко-Католицька Церква, виступаючи у своїй природній ролі важливого суспільного інституту, продовжуючи соціальне служіння, зокрема на фронті, жодним чином не відчули на собі цієї зміни. Натомість РПЦ, яка навіть у радянські часи, сама себе розглядала як державну церкву, чий статус надано "самим товаришем Сталіним", опинилася заручницею симбіозу з владою, який нею успадкований з часів СРСР.
