Із прочитаного. Стратегія нового Патріарха – викорінити із УПЦ українське
Якою є мета частини Російської православної церкви в Україні? Вона ж після розвалу імперії почувається тепер в окремій державі чи то сиротою, чи п'ятою колоною, чи новонародженою дитиною з призабутими спалахами більш ніж тисячолітньої генетичної пам'яті. Чи УПЦ так само кровно споріднена зі "світським близнюком", як і її Московська мати-церква (матір'ю якої, у свою чергу, є церква Київська)? Які джерела її живлять і які підводні течії тривожать та збурюють? На ці непрості питання "Україна молода" попросила відповісти одного з кращих українських релігієзнавців Андрія Юраша.
"Це програма, запущена в Московській патріархії ще Сталіним"
- Пане Андрію, УПЦ Московського патріархату сьогодні демонструє зацікавлення українською мовою, київ-ською духовною спадщиною. Чи не схоже це на радянську "українізацію" за кремлівським сценарієм, якою в 1920-ті підмінили реальне українське життя доби УНР?
- Будь-яка українізація, навіть слабка й початкова, – це набагато краще, ніж абсолютне неприйняття ідентичності української Церкви. Але, з іншого боку, не можна не бачити, що ці українізаційні вкраплення є вторинними стосовно доктрини, яку продовжує втілювати УПЦ під юрисдикцією Московського патріархату. Не відбулося кардинальних змін у реальному наповненні церковної практики та суті пропагованих доктринально-ідеологічних принципів – характері пошанованих святих, цінностей, поглядів на суспільне життя, стосунків з іншими церквами.
- Є думка, що саме втручання завідувача відділу зовнішніх відносин РПЦ – нинішнього патріарха Кіріла – "перебило" офіційний перехід теренів України в духовне відання Константинополя. Російські ЗМІ не приховували: "напередодні київських торжеств митрополиту Кірілу в контакті зі Священним Синодом Української церкви довелося докласти значних зусиль, аби не дати втілитися константинопольському сценарію"...
- Так, політика Московської патріархії спрямована на приниження ролі Константинополя. Це програма, запущена в Московській патріархії ще Сталіним. Як Радянський Союз мав стати світовою супердержавою, так і толерована в СРСР Московська патріархія мала стати духовним центром якщо не всього світу, то принаймні Східного християнства. У 1948 році, коли відзначали 500 років автокефалії МП, мало відбутися грандіозне святкування в Москві, що засвідчило б переформатування православної ойкумени. Передбачалося, що прибулі до СРСР глави православних Церков де-факто мали б визнати МП як безумовного лідера православ'я. Але й Константинопольський патріарх, і предстоятелі інших, так званих Грецьких православних церков, проігнорували це свято. Вони, очевидно, розуміли, про що йшлося. З того часу почалася послідовна робота Московського патріархату з "поборення" Константинополя та "розвінчання" Ватикану. Для цього наприкінці 1940-х у МП було утворено відділ зовнішніх церковних відносин, який очолив митрополит Миколай Ярушевич.
Від 1950-х років Константинополь починає плідно співпрацювати з Ватиканом. Москва знову втрачає ініціативу. І тут наставник нинішнього патріарха Кіріла, талановитий церковний політик, митрополит Нікодім Ротов ініціює новий поворот: забуває про "споконвічну ненависть до католицизму" і демонструє любов до Ватикану, обертаючись спиною до Константинополя. Москва в такий спосіб засвідчує, що вона на християнському Сході є головним центром, до якого має прислухатися і з яким має будувати окрему політику Ватикан.
- Чи можна сказати, що тоді митрополит Кіріл втрутився у внутрішні державні справи України? (це про роль Кирила в подіях 2008 року)
- Думаю, що він просто зробив усе можливе, аби відвернути від Московського патріархату загрозу втрати монополії в Україні. Можу пригадати один із тогочасних сюжетів на "5-му каналі", де вели діалог єпископ Київського патріархату Євстратій (Зоря) і архімандрит Кіріл (Говорун) від УПЦ МП. Це було днів за два до приїзду Вселенського патріарха. Сталася доти не знана річ: керівник відділу зовнішніх відносин УПЦ МП публічно звернувся до єпископа "неканонічної розкольницької церкви": владико! Це свідчило про панічні настрої в Московській патріархії в Україні: одні готувалися визнавати зверхність Константинополя, інші – до прямого підпорядкування Москві. Однак у ситуацію втрутився митрополит Кіріл: через владу Росії задіяв уряд Туреччини, організував кілька публікацій у турецькій пресі проти Вселенського патріарха, провів публічні і таємні консультації з делегацією Константинопольської патріархії...
Однак, на мій погляд, є три причини, чому Константинополь таки не наважився на чіткі кроки щодо України. Перша – суто українська, можливо, найважливіша. Не знайшлося єдності навіть серед тих, хто міг би стати опорою Константинопольських впливів у дер-жаві. Маю на увазі позицію УАПЦ і Київського патріархату. Друга причина – це, вірогідно, зовнішній фактор: було вчергове зіграно на хиткому становищі Константинопольського патріархату в столиці Туреччини. Третя причина – загравання Константинополя з Москвою. Залишивши у спокої так звану канонічну територію Московського патріархату, Константинополь досягнув, принаймні на деякий час, визнання його становища як "першого серед рівних" у православному світі. У жовтні минулого року Вселенська патріархія скликала в Стамбулі нараду глав усіх православних церков, на яку згодилися прибути, тобто визнати номінальну першість Константинополя, патріарх Алєксій ІІ і митрополит Кіріл. Цілком вірогідно, що участь московської делегації в тій нараді була досягнута в обмін на відмову Константинополя втручатися в українську ситуацію.
- Нещодавно патріарх Кіріл заявив, що зустрінеться з Папою Римським лише за умови "взаємного засудження унії".
- У теорії Москва прагне такого засудження, аби унійний рух не поширювався масово на українській території. На практиці ж, на Західній Україні Московська патріархія намагається загравати з Греко-католицькою церквою, аби спільно протистояти Київ-ському патріархату й УАПЦ. Хоча при цьому, наприклад, у Львівському кафедральному соборі святого Георгія МП досі перед кожним причастям диякон оголошує: "до сповіді й причастя не допускаються уніати, розкольники, баптисти...". Тобто на богослужбовому рівні різниці між "автокефалами", "філаретівцями" і "уніатами" не робиться. Певний рівень співпраці демон-струється лише назовні – на дипломатичному рівні та з дипломатичних міркувань.
"Перед засудженням Каурова Архієрейським собором УПЦ МП Кіріл нагородив його орденом"
- Чи можливо, щоб греко-католики вийшли на хресний хід із плакатами "Ми за НАТО"?
- Мирянські організації є у всіх церквах України. Характер і спосіб самовиявлення таких організацій при УГКЦ, УПЦ КП та УАПЦ є іншим, ніж в організацій Московського патріархату. УГКЦ, яка тріумфально відродилася з підпілля і здобула визнання, вирішила на дуже високому рівні багато питань, за які православні церкви тільки беруться: освітній рівень духовенства, церковна дисципліна, організація парафіяльного життя. Коли ці питання розв'язано, церква і її структури, у тому числі мирянські, звертають свою увагу на соціальні проекти. Тому й мирянські організації УГКЦ у першу чергу допомогають безробітним, багатодітним родинам, сиротам, неповносправним. Для мирянських організацій Київського патріархату чи УАПЦ також невластива радикальна заангажованість у політичне життя. Інша річ – організації МП, скажімо, "Путь православних" чи Братство Алєксандра Нєвского. Інтереси києвоцентричних мирянських організацій відповідають напряму, в якому об'єктивно рухається українська спільнота: утвердження української ідентичності у всіх вимірах, співпраця із Заходом... Радикальні ж організації Московського патріархату опонують цьому напряму. Щоправда, і в УПЦ МП народжуються альтернативні рухи. Під впливом такої групи зроблені й перші практичні кроки, наприклад на грудневому соборі 2007 року засуджено так зване "політичне православ'я" і критиковано діяльність провокаційного і часто неадекватного Валерія Каурова...
- Але ж сама діяльність нікуди не зникла...
- Бо вона має покровителів! Є конкретні ієрархи, які патронують такій діяльності. Їх усі знають. До речі, ці ієрархи користуються особливим покровительством з боку нового патріарха. Парадоксів можна нарахувати багато, а дипломатія згладжує будь-що. Так, за кілька місяців перед засудженням діяльності Каурова з боку Архієрейського собору УПЦ МП тодішній керівник відділу зовнішньо-церковних зв'язків РПЦ Кіріл нагородив його орденом.
- Щодо тих, хто бачить можливість існування православ'я в Україні лише під "дахом" Московської патріархії. Чи можна порівняти їх з націонал-комуністами, які свого часу в УРСР намагалися зберегти національне в річищі уніфікуючого комунізму? Чи не так само чинять нинішні українізатори, ніби не помічаючи реальності асимілюючого потоку московського православ'я?
- Теоретично порівняти можна... Але я цю проблему розглядав би на рівні світоглядному, тобто у площині боротьби ідентичностей. Є в УПЦ дуже впливова група ієрархів та мирян, чия ідентичність не має нічого спільного з Україною як цивілізаційною чи навіть культуральною цінністю. Для них це – лише регіон великої Російської держави. Так само й Українська церква не є і не може мати жодної самодостатньої вартості. Друга частина, серед якої переважає українська ідентичність, вже не може усвідомлювати себе як невіддільну частину Московського патріархату. Це люди, які виросли й виховалися у незалежній Україні і для яких Україна є головною вартістю і в історичному, і в сучасному вимірі.
Показовим у цьому відношенні був також виступ митрополита Володимира (Сабодана) на Архієрейському соборі у Москві у червні 2008 року. Без перебільшення, він став революційним. Гадаю, що текст виступу написаний групою реально мислячих молодих церковних діячів. Там уперше прозвучало кілька тез, які можуть стати платформою для дискусії і обговорення. По-перше, що в Україні є не просто організаційний розкол по лінії міжособистісних стосунків, як це завжди намагався довести Московський патріархат (мовляв, поганий Філарет усе "закрутив"), а що існуючий поділ має глибокі культурно-ідентифікаційні корені. Друга надзвичайно цінна теза – що в принципі і в теорії зміна канонічного статусу УПЦ можлива, її слід обговорювати, але вона поки що не на часі.
Утім мені здається, що з приходом патріарха Кіріла позиції "українських реалістів" суттєво послабилися. Кіріл дуже потужний церковний лідер, який підіграватиме й одному, й іншому табору, але реально провадитиме свою власну політику. Гадаю, ніхто вже не сумнівається, що вона спрямована на повне викорінення сутнісно проукраїнських рухів у середовищі УПЦ.
Повністю з матеріалом можна ознайомитися на сайті УПЦ Київського Патріархату або "України молодої".
