Флюгери національних інтересів
"Дикий" Схід чи "квітучий" Захід? НАТО чи російський протекторат? ЄС, ЄЕП, ГУАМ, СОТ, ООН...Україна захлинається від розмаїття економічних спільнот, політичних об'єднань та військових блоків, прагнучи до всіх їх потрапити і водночас вийти. Виплід кучмівського режиму під назвою "багатовекторність" нищить нашу державність і розколює суспільство на шматки. Здавна українці знали чого хочуть і добивалися бажаного у чітко визначений спосіб. Ми знали своїх ворогів і союзників. Наш етнос мав чітке уявлення про ціну співпраці з сусідами і приклади історії мали б нарешті навчити українців не бити чоло одними й тими ж граблями. Однак нав'язані нам совком апатичні настрої та насаджена чужородцями при владі слизька позиція загравання перед усіма і не конкретність позиції з кожним утвердили для України у світі зовсім іншу репутацію. Безхребетна країна без справжньої національної еліти, яка дбає про державний інтерес – приблизно так про нас думають далекі та близькі сусіди. Корумпованість та безпринципність вітчизняних ділків при владі дозволяє всім бажаючим вирішувати питання з Україною без використання державних інституцій та без урахування національних наших інтересів. Простіше купити, дати політичні гарантії одному з керівних кланів, аніж вести перемовини на державному рівні, враховуючи національний інтерес майже п'ятдесятимільйонної країни.
64-та сесія Генеральної Асамблеї ООН, котра нещодавно відбулася у Нью-Йорку, стала ще одним, черговим вироком українському істеблішменту, який плекав ілюзії у майбутніх партнерських стосунках і розраховував на заступництво національних інтересів у світової спільноти. Пошук покровителів на Заході, рівно так само як і на Сході у підсумку перетворює прохачів на васалів та рабів, їх національну економіку – на сировинний ресурс, державний суверенітет – на країну з зовнішнім управлінням, а території – на буферну зону-відстійник для нелегальних емігрантів. У сучасному глобалізованому суспільстві, куди стрімголов намагається затягнути Україну так звана "права" частина вітчизняних політиків, немає місця національній самобутності, культурній ідентичності та рівноправ'ю. Прищеплений за останнє десятиліття споживацький інстинкт, котрий штовхнув у міцні обійми об'єднаної Європи з півтора десятка малих та великих націй повністю знищив їхній інстинкт самозбереження і перетворив їх на частини підмурку світової політико-економічної піраміди. Як у будь-якій подібній схемі у виграшу лишаються тільки ті, хто її вигадує, створює та перебуває на горі. Управління світом – прерогатива сильних. Ті ж хто демонструє свою слабкість, стає у позу прохача – неодмінно втрапляє у жертовник світової демократії, істинні цінності якої помітні неозброєним оком.
Чи потрібні такій "демократії" альтернативні думки, котрі йдуть у розріз загальноприйнятим? Запитайте в іранського президента Махмуда Ахмадінеджада, котрий щоразу позицію власної країни з понад 60-мільйонним населенням, у якій дві третини громадян до того ж його підтримують, на сесіях генасамблеї ООН виголошує у напівпорожній залі. США та Європа вчергове знехтували позицією Ірану, не сприймаючи анти ізраїльської риторики Ахмадінеджада. Однак, неможливо будувати безпечний світ, як це декларують країни "Великої вісімки", без врахування думок усіх суб'єктів світової політики. Вони в один голос засуджують ядерні програми Ірану, нехтуючи правом кожного розвивати цей економічно вигідний напрямок і створивши привілейований ядерний клуб, до якого входження сторонніх категорично заборонено. При цьому, чиї завгодно намагання довести винятково мирне спрямування своїх ядерних напрацювань майже напевне наражатимуться на категоричний опір і звинувачення в агресії та гонці озброєнь. "Великі" вже давно перетворили наш світ на велику в'язницю, в якій вони, поліцейські, завзято патрулюють арештантів, особливо слух'яних годуючи поліпшеним пайком – нищівними для національних економік кредитами, а незгодних усаджуючи до ізоляторів у вигляді економічних санкцій та політичної блокади. При цьому гарантії безпеки арештантів, попри запевнення поліцейських у контролі ситуації залишаються справою самих ув'язнених...
Саме у ролі знезброєного арештанта, добровільно зданого на милість "великим" сьогодні почувається й Україна. Обмінявши в Будапешті у 1994 році власну ядерну зброю на гарантії безпеки від Росії, США та Великої Британії сьогодні ми стоїмо перед реальною загрозою втрати частини територій, а можливо, і всього державного суверенітету. Найбільш наближений географічно "гарант" вже не криючись виступає одним з основних агресорів та вустами своїх одіозних політиків висловлює претензії на Крим. Завуальовано, шляхом фінансування потужної "П'ятої колони" в Україні Кремль підігріває сепаратистські настрої й на інших напрямках – у Закарпатті, на Донбасі й Одещині. Румунія, скориставшись прихистком Євросоюзу та Північно-атлантичного альянсу відкрито декларує наміри відновити "Велику Румунію" в тому числі за рахунок української Буковини, частково наших Бесарабії та Трансністрії. Попри це двоє інших обіцяльників української безпеки продовжують тупити очі та декларувати свою пустопорожню миротворчу місію в світі, котра виявляється дієвою лише там, де є нагода пограти м'язами, заробити на довгограючому військовому конфлікті та отримати доступ до вичерпних, а через це надто принадливих природних ресурсів. Після Косово та Південної Осетії, які були відірвані від суверенних держав руками НАТО й Росії відповідно, вже не лишається жодної ілюзії стосовно "справедливості" головних фігурантів світової політики.
Більше ніж через півстоліття сівши за один стіл для нового переділу світу за сферами впливу США, Європа та Росія з легкістю знаходять спільну мову. Домовлятися "на трьох" – це давня традиція. Першими, чиї інтереси було знехтувано, за іронією долі як і на початку Другої Світової війни знову виявились Чехія та Польща. Відмова від розміщення систем протиракетної оборони ПРО у цих двох країнах лише на перший погляд виглядає безневинним жартом з їхньою владою, котра пнучись зі шкіри переконувала своїх громадян у важливості подібної місії. Насправді, Обама вказав справжнє місце пересічним членам НАТО у альянсі і помножив їхні можливості коригувати рішення блоку на "нуль". ПАРЄ як завгодно довго може розігрувати комедію під назвою "позбавлення Росії права голосу за невиконання рекомендацій по введенню військ з південної Осетії", однак інтереси об'єднаної Європи та США у бажанні контролювати інших цілком збігаються з блакитною мрією кремлівських карликів зберегти позірну велич Російської Імперії з традиційними для останніх століть її зонами впливу. З Москвою вони домовляться, – будьте певні, сфери впливу розділять. Звісно ж без нас! Теорія сучасної великої змови носить цивілізаційний характер. Україна завжди була на межі цих цивілізацій. Збереження самобутності і здатності самим вирішувати власну долю вирішується саме тепер. Можливо, в майбутньому будуть і інші шанси, однак навряд чи вони виглядатимуть настільки явними й переконливими. З кожним роком, з кожним дурним для країни кроком української "псевдоеліи" шанси вигребтися з болота, в якому застрягла Україна будуть зменшуватись. Поява нової національної еліти, яку ознаменували історичні кроки українців на початку 90-х років 20 століття по встановленню державної незалежності у своїй країні не повинна пройти безслідно. Ті, для кого покоління великих українців століттями здобували державність, нині сповнені сил, рішучості й оптимізму встановити національну владу у СВОїй БОгом ДАній країні. І ставка на жоден з векторів зовнішньої політики – "Західний" чи "Східний" ніколи не стане панацеєю остаточної перемоги національного питання в Україні без власне національної за суттю та змістом влади. Влади націоналізму, яка домінує над безликим глобалізмом і завдяки якій Китай, Японія, Іран, Норвегія і навіть багато в чому сусідня Білорусь мають жорсткі позиції в інтеграційних процесах і пропускають їх виключно крізь призму власних державних інтересів. Україні не потрібна влада, котра продає країну на аукціоні якнайдорожче, але конче необхідна справжня нова еліта, яка потенційним покупцям-інтеграторам наших національних інтересів рішуче скаже – "Зась"!!!
