Обіцянка – не цяцянка!
Це в Ющенка та його нац-демівського почету упродовж п'яти останніх років, попри широко розпіарене гасло, слова розходилися з ділом а спроби наповнити Україну українським змістом його якраз вщерть вихолощували. Це колишній президент перетворював на бите череп'я все, за що брався – від лікарні майбутнього та мистецького арсеналу до увіковічнення пам'яті про Бандеру. Та у нього принаймні хотіли як краще, а робили, - як завжди.
Натомість, наступник хоружівського нездари-бухгалтера, макіївський завгар хоч і вийшов із одного з сучасниками українського істеблішменту, радянського партноменклатурного свинарника, переоблаштовує для себе хлів у інший спосіб. Робить це на власний донецький смак і в силу свого проФФесорського розуміння. Цілеспрямовано і послідовно, виважуючи кожен крок. Ми б і надалі могли байдуже глузувати з його страусиних черевиків, географічних обмовок чи літературних пізнань на рівні поета Чехова чи АхмЄтової з БезсмЄртним зважаючи на особисте право кожного жити, як йому заманеться. Проте, залишатися осторонь цього всього не сила, бо у якості хліва, котрий форматують під свій шансон-стиль донецькі – не звична Віктору Федоровичу з молодих літ тюремна камера та нари, а вся наша рідна країна.
"ДАнЄцк порожняк нЄ гонІт", – лідер обіцяв українцям геноцид замість генофонду і своїх обмовок за Фрейдом ховати не збирається. Занадто жваво і, всупереч бездіяльності попередньої влади надійно у свідомості українців почав укорінюватися здоровий "буржуазний націоналізм". Забагато сміливих національних потреб і викликів перед владою 2004 року поставив Майдан. І хоча його потужну енергію своїми недолугими вчинками, котрі часто нагадували саботаж національних інтересів, дещо пригасив вайлуватий Ющенко, штучна прірва несприйняття Сходом об'єктивних реалій свого українського буття почала стрімко звужуватись. Українська мова перестала бути мовою динозаврів, які пережили свою епоху, Бандерою та УПА навіть на Сході країни стало дедалі важче лякати незасмічені совковою ідеологією голови ровесників української незалежності, а в дні пам'яті жертв голодомору почали запалювати свічки і у Львові, який пережив етноцид польської окупації, і у номенклатурному, а від того відносно ситому Києві і в безпосередніх локаціях геноциду на Полтавщині, Дніпропетровщині чи Донбасі. Традиційні "яблука розбрату", якими маргінальні прокремлівські сили одвічно годували свій електорат, поступово втрачають свою магічну силу. Тому перше, до чого взялася нинішня влада – етнокультурний геноцид українців. У кращих сталінських традиціях на роль впроваджувача цієї політики взяли відвертого українофоба й шовініста Дмитра Табачника. Можливо згодом він повторить шлях цапа-відбувайла, яким для ідеолога радянського тоталітаризму став Лаврентій Берія, але поки що його дії вписуються у загальну концепцію упокорення українців донецьким кланом. У пару міністрові освіти й науки делегований не менш "правильно" підкований і гуманітарний віце-прем'єр Семиноженко. Скасування держіспиту з української мови, надання можливості навчатися в українських Вишах мовою нацменшин, що легітимізує незнання державної мови, згортання реформування вищої освіти, нова ревізія української історії на догоду Москві та Варшаві – це справи скажених міністрів за останній неповний місяць. А ще – заяви щодо можливості об'єднання України, Росії, Казахстану й Білорусі у єдину державу! А ще -представлення нового керівництва НТКУ у особах українофоба Бенкендорфа та нелегального емігранта Арфуша! Українська мова для обох, як китайська для більшості з нас – чули зо два слова й розібратися в них можемо зі словником. Зупинятися на досягнутому два одіозних самодури не збираються.
Напередодні цілком офіційно бісів Табачник та Семиноженко оголосили новий хрестовий похід проти української мови. Вирушають вони в кінотеатри, де, як на їх напрочуд хворобливу уяву, порушують права однієї національної меншини. Певно ж не татарської чи угорської. Виявляється, дублювання фільмів іноземного виробництва державною мовою суттєво травмує психіку російськомовних громадян. І справді – хіба можна в УКРАЇНІ фільми іноземного виробництва, мова оригіналу яких ще мало зрозуміла нашим громадянам, дублювати ДЕРЖАВНОЮ мовою? Треба їх перекладати на мову сусідньої країни! Насправді, якщо скинути наліт сарказму, практика обов'язкового дубляжу кінофільмів українською мовою, зрозумілою всім без винятку мешканцям країни, за останні два роки цілком виправдала себе як з культурної, так і комерційної точок зору. Наші не україномовні громадяни завдяки якісному дубляжеві кінофільмів відчули справжній колорит і красу української мови, почали вживати наші фразеологічні звороти а молодь збагатила свій сленг українськими модерновими слівцями, котрі почали витісняти матюки. Дистриб'ютори та власники кінотеатрів, натомість, вже другий рік поспіль фіксують майже 20-відсотковий приріст глядачів у кінозалах, збори за прокат дубльованих українською кінострічок в Україні за 2009 рік склали 420 мільйонів гривень, а за два місяці нового, 2010 року сягнули 102 мільйони гривень. Прибутки кінопрокатників зросли за минулий рік на 37%, а за аналогічний період нинішнього року на цілих 50%. Ціни на квитки при цьому, хто ходить в кіно – знає, не зростали. Тому Табачнік, який напередодні говорив про зниження відвідуваності кінотеатрів на третину навіть у Львові, цинічно і підло збрехав. Можливо він мав на увазі сміття російського кінопрому, яке й досі в українських кінотеатрах демонструється мовою оригіналу та не користується особливою популярністю? В такому разі це питання до виробників і тих мудрогелів, які вважають, що українці апріорі мають бути двомовними,при цьому російськомовних пильно захищають від українського впливу. Табачник завжди вмів філігранно маніпулювати поняттями, за що серед своїх однопартійців заслужив визначення "клоуна та казнокрада". Жонглюючи цифрами, як наперстками, та обіцяючи захистити російськомовну меншину в кіно й на телебаченні, два справних шулери Табачник та Семиноженко цілком свідомо опускають низку суттєвих деталей, які ображають та порушують права етнічної більшості. Наші мовні права сьогодні як і п'ять, десять, двадцять років тому порушуються у зв'язку з неможливістю вільно придбати будь-який фільм, дубльований українською на DVD, ми не можемо читати рідною мовою книжок та глянцевих журналів, які по всьому світові видаються мовами тих країн, в яких реалізуються, найвідоміші комп'ютерні програми в Україні мають неукраїнський "інтерфейс".
Віднедавна українців знову позбавили елементарного права бодай на державному телеканалі переглянути новини виключно українською мовою. Бенкенорф вважає, що слухати в українських сюжетах коментарі російською без перекладу мені зручно й приємно. А ось моєму приятелю Петрові Підручному з Інсбрука, який є українським емігрантом у третьому поколінні і не знає російської – так не здається. І сотням азійських та африканських студентів, які вирушаючи на навчання до України вчили саме українську мову – також. Адже у Франції в новинах на центральному телеканалі не виникає спокуси утриматись від перекладу англійського коментаря захопленого Парижем туриста з Лондона, а в Сполучених Штатах ніколи не залишать без перекладу свідчення ізраїльтян про черговий теракт у зоні арабо-ізраїльського конфлікту, промовлений івритом. То чому ж ми маємо миритися з неповагою до себе тих громадян, які нехтують українську і легітимізувати чергове порушення Закону про мову державними чиновниками та службовцями не підкреслюючи їхнє невігластво перекладом давно затертих і банальних істин, які вони нам у якості локшини вішають на вуха?
Наступ на духовно-культурні цінності українців, повернення їх до упослідженого становища "лохторату" з його комплексами меншовартості та стадно-споживацькими інстинктами сьогодні є найважливішим стратегічним завданням донецького владного клану. Для утримання абсолютної влади і побудови держави за путінським зразком уже недостатньо консервації унікальної східно-української субкультури в окремо взятому регіоні. Важливе її поширення на решту території країни. Тому за першою хвилею культурного етноциду неодмінно з'являться наступні. Вони спробують замінити українську мову на матєрний абщепанятний, змусять нас слухати блатной шансон замість українського фольк-року, привчать нас до ранкового пива замість філіжанки запашної кави і замінять келих вишуканого вина смердючими півлітрами самогону. Вони хочуть, щоб українці забули про Великдень та Покрову й на противагу Дню Матері продовжили святкувати "8 марта" і "23 февраля". Нам спробують ще раз втокмачити в голову міф про "Вєлікую пАбЄду", щоб ми забули про смерть справжніх великих героїв. І неодмінно спробують довести до відчаю, межі, за якою дешевий газ і доступна ковбаса стають спокусливіими, ніж гідність людської подоби, свобода і щастя мати власну державу.
Сумнівні у цивілізованому світі традиції чи, якщо зручніше, "понятія" окремо взятої родини, клану, регіону, сьогодні подібно гамівній сорочці намагаються нап'ясти на все ще могутнє тіло всій українській нації. Янукович миттю осоромив сподівання тих базік, які сподівалися на його переродження у новій ролі. Замість спроб стати президентом для всіх українців, об'єднати країну довкола питомо національних традицій і цінностей, зануритися в історію України та бодай щось в ній почерпнути для свого вузькочолого світогляду, він обрав інший, традиційний для пересічного совка курс на денаціоналізацію суспільства та укорінення в ньому споживацьких інстинктів. Курс, що однозначно поглиблює розкол між Донбасом та рештою країни. Адже, попри кількасотрічне виродження нації, спроби різних окупаційних режимів зі Сходу чи Заходу упокорити українців, перетворивши їх на біомасу з характерним визначенням безхребетності "хохли", самоідентифікація та державні прагнення нашого корінного етносу лишилися незмінно високими. Українців, котрі готові протистояти розведеному Москвою та її адміністрацією на Банковій "Хохлосрачу" у СВОїй БОгом ДАній країні, усе ще неспівмірно багато у порівнянні з тими, чия "хата скраю". Тому новий Бандера і новітні вояки УПА, ладні на смерть боротися за свою державу в умовах будь-якої окупаційної адміністрації вже сьогодні визріли серед нас. І якщо бандюковичі не гребуючи методами йдуть війною на українців, вони отримають рішучу і адекватну відсіч. Чекати не доведеться.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
