''КісЄль'' головного мозку.

"Здоровенькі були, роґулі", – саме такими словами розпочинається лист, вочевидь, абсолютно типового кримчака, який кілька днів тому надійшов до мого побратима- колеги, народного депутата України свободівця Олександра Мирного з окупованої москалями Євпаторії.

Ознайомившись зі змістом цього "шедевра" хтось зайдеться гомеричним сміхом, чиїсь очі наллються лютою ненавистю, а когось він штовхне записатися до нацгвардії й міцніше стиснувши в руках автомат, податися на Схід країни викошувати буйні зарості українофобії та хронічного совєтського мазохізму. Вони десятиліттями не корчувалися на українських теренах, ретельно зрошувалися кремлівсько-путінською пропагандою, а мої колеги журналісти частенько у найкращих гебельсівських традиціях цю пропаганду підхоплювали й втирали своїм пером та словом у свідомість співвітчизників. Як наслідок – замість інтегрованих в українську незалежну державу та об'єднаних спільною історією й ідеологією українців Сходу і Заходу, Півдня, Півночі та Криму маємо на шматки розколену країну, в якій громадяни не те що не розуміють один одного на ментальному рівні, а ненавидять кожного, хто вилазить за рамки їхнього шаблонного мислення.





Цілком очевидно, що добродія з українського міста Євпаторія не один рік обробляли журналісти- пропагандисти, політики та прості "доброзичливці" що мешкають по обидва боки кордону. Саме тому його неймовірно дратує термін "УКРАЇНСЬКА УКРАЇНА", але ніяк не знічує, що російська росія чи німецька Німеччина звучать цілком природньо і, навіть, тавтологічно, бо, на відміну від століттями окупованої і деукраїнізованої московськими загарбниками нашої країни, вони не потребують поруч із власною назвою уточнення їхньої національної належності й ідентичності.

Рашиста з Євпаторії, який очевидно, увійшов до кола тих зазомбованих осіб, які взяли участь у березневій путінській виставі під назвою "рєфєрєндум", геть дратує картопля, цибуля й кріп на Майдані у Києві, проте він не згадує про власний город, який потерпає від посухи без зрошення дніпровською водою, власну оселю, яка ось-ось може лишитися без світла й тепла і власну свободу та сумління, які вже обплетені ланцюгами законів окупаційної влади, котра не сприймає ішого мислення і можливості його вільного висловлення. В українській Україні він міг вільно вийти на Майдан, обрати собі міського голову Євпаторії, висловити невдоволення діями влади і, принаймні, бути почутим без наслідків для власного здоров'я. В окупованому Криму цього немає і близько, проте, раби не потребують свободи, вона їм ні до чого. Вони потребують жорсткої руки диктатора і регулярну миску "баланди" в тюрмі народів, яку нині пнеться відновити Путін.

Вірус "рашизму" вже розпочав безповоротні процеси у голові цього й йому подібних дописувачів і все, чим ми нині можемо допомогти таким як він – співчуттями та побажанням, яке російськомовні зазвичай трактують на власний рівень розуміння нашої мови, – "Нехай щастить"! Олександр Мирний, котрому, власне, й було адресовано вищезгаданий "шедевр" епістолярного жанру з окупованого Криму, у притаманному стилі відповідаючи автору щиро зіронізував: бажаю вам здоров'я, довгих та добрих років життя. Нехай вже незабаром ми з вами разом будемо радіти успіхам і здобуткам нашої УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ.

Я ж колегам-журналістам у день професійного свята щиро зичу усвідомлення того, що інформаційна зброя, якою вони володіють і користуються в буденному житті, є куди страшнішою за автоматичну, тому використовувати її можна і треба відповідально і виключно на користь побудови тієї самої української України, щоб "Кісєль головного мозку", який у війні проти нас завзято використовує путлєрівська росія, не роз'їдав сірої речовини в незміцнілій свідомості українських громадян через буцімто благі наміри абсолютно незалежних окремих служителів пера. Слава українській Україні!