Пустельна Незалежність?
Я вже десь писав: якби Мойсей справді сорок років водив євреїв по пустелі після звільнення з єгипетського рабства, до Ханаану ніхто б не дійшов. Та й сорока років ніяких не налічилося б. Дуже скоро вчорашні раби забули б, що в рабстві було не дуже-то, і думали б тільки про те, що там усе ж таки їх годував рабовласник, а в цій пустелі ще спробуй вполюй собі сарану чи, скажімо, скорпіончика...
Власне, автори легенди це теж розуміли – тому й підкріпили свою теорію "вимирання останнього раба" божественним втручанням у вигляді манни небесної.
В сучасній політиці на божественне втручання розраховувати не доводиться. Тому на 20-ту річницю розпаду СРСР число українців, котрі шкодують за спочилою імперією, закономірно зросло.
Наприклад, за нещодавно опублікованими даними Інституту соціології НАНУ, 2001-го року на референдумі про незалежність України позитивно проголосували б 56 % опитаних. А цьогоріч – уже тільки 46,6 %.
Дані, повторюся, цілком закономірні. Ті, хто ще пам'ятає "совок", стають усе старшими, а старшим людям в принципі притаманно ідеалізувати молодість. Ті ж, хто "совка" не пам'ятає, його просто не усвідомлюють. Сьогодення вони бачать без прикрас, а от "совок" – лише в підфарбованих спогадах старших. Плюс у бравурних радянських кінострічках, на які таке щедре останнім часом наше телебачення.
А книжок вони не читають. Батьки – колишні громадяни "найбільш читаючої країни світу" – чомусь не привчили. За рідкісними винятками.
Чого ж їм і не хотіти відновлення СРСР у якійсь формі? Просто дивовижно, як романтичні патріоти початку 90-х не передбачили цього цілком очевидного повороту, а, навпаки, двадцять років заколисували себе маразматичними, даруйте на слові, мантрами про те, що ось виросте нове покоління "без радянських комплексів" – і стане Україна по-справжньому незалежною.
Виросло, еге ж. Як не секретар міськради, то цілий народний депутат, дорого й шикарно утримуваний вітчизняним бюджетом за те, що її ж, вітчизну, за кожної нагоди запльовує, як ображений верблюд агента КГБ в останнього фільмі чудового радянського режисера Гайдая.
Але не будемо про лірику. Нині, як уже сказано, не часи біблійного Мойсея, і світ дано нам в об'єктивній реальності. А реальність ця в тому, що ті, хто вірить у яке-небудь відновлення колишньої великої держави – такі ж достоту романтики й фантазери, як і націонал-патріоти кінця 80-х, котрі щиро вважали, що досить спекатися клятої Москви, і потечуть Ненькою замість вод чорнобильських молочні ріки.
Радянський Союз помер не через Америку і навіть не через Горбачова. Країна, як справедливо писав вічно живому "Наутілусу" вже покійний, на жаль, Ілля Кормільцев, загинула "как древний ящер с новым вирусом в клетках". Але смішно вважати, що цей вірус було спеціально вирощено в лабораторіях ЦРУ.
Хоча тим, хто вірить, ніби Захід спеціально добивався зниження ціни на нафту, щоб підірвати економіку СРСР – їм уже нічого не доведеш.
Між іншим, про нафту. У відомого російського белетриста Віктора Пєлєвіна в романі про політекономічно підкованих вампірів, як там та книжка зветься, наведено пречудову метафору. Суспільство, кажуть там мудрі вампіри своєму юному вихованцеві, влаштоване так, що може продукувати для своїх господарів тільки гроші (читай – матеріальні блага). Але спосіб видобування цих благ буває різним. Іноді – з розумових зусиль, а іноді – з акту смерті. Різниця, наголошують вампіри, така ж, як між тваринництвом молочним і м'ясним.
Пєлєвін там прямо вказує на сталінський СРСР. Дійсно, питань немає: це було "тваринництво" таке м'ясне, що далі нікуди. Проблема тільки в тому, що держава, збудована товаришем Сталіним, в принципі не могла проіснувати історично тривалий час. На відміну від першої-ліпшої ферми.
Товаришеві Сталіну, ясно, довго й не треба було. Ніхто не створює рабовласницько-військову економіку на віки, це економічна аксіома. Таку економіку створюють тільки для конкретної мети – в ХХ столітті, як правило, для "завоювання світу".
Із завоюванням світу в товариша Сталіна вийшло лише частково, бо геноссе Гітлер теж виявився собі на умі. А потім великий вождь радянського народу благополучно (на жаль) помер, і тема завоювання світу відійшла в минуле.
Усе це я розповідаю для того, щоб наголосити: нехай не від смерті Сталіна, але вже від часів ХХ з'їзду КПРС Радянський Союз існував винятково по інерції. І якби "м'ясне" тваринництво сталінізму досить швидко не змінилось "молочним" (ура нафтогазовим запасам неісходимого Сибіру), СРСР, найімовірніше, накрився б іще до мого народження.
Тобто учасники ГКЧП, котрі рівно двадцять років тому 19 серпня намагались "врятувати країну", насправді рятували привид. І, до речі, як показала подальша істоіря, дарма вони так істеричили: хто не застрелився чи то від страху, чи то (думаймо про людей добре) від рецидивів офіцерської честі – той дожив віку цілком мирно, ба навіть досить забезпечено.
І це знову не випадковість. Адже нова Росія, що постала після краху СРСР, трохи поваландавшись манівцями "реформ" – і так і не зрозумівши, якими вони мали бути, а отже, проклявши саме слово – в кінцевому рахунку таки впевнено повернулась на шлях, яким СРСР ішов іще за Брєжнєва.
Хвалити Бога, ціни на нафту та газ сягли показників, про які не могли мріяти не те що Брєжнєв, а і перший російський "демократичний" президент. (Очевидно, американці, котрі "нарошно" збили ціни на нафту у вісімдесятих і тим зруйнували СРСР, усвідомили свою провину – недарма ж вони тепер щосили піднімають цю ціну, не шкодуючи життів власних солдатів в Іраку та власних же боєприпасів у Лівії).
Але для України тут радості мало. Точніше, немає зовсім. Адже "велика держава" – в першу чергу, як її уявляють ностальжисти по СРСР, у вигляді влиття України назад за російський кордон – сьогоднішній Росії потрібна значно менше, ніж, скажімо, вступ України до НАТО та ЄС.
Дивіться. Соціалізму а-ля товариш Сталін (насправді – супердержавного суперкапіталізму, коли можна так висловитись) більше не буде. Немає дурних, і немає ресурсів. А ті ресурси, котрі є, жодної "халяви" на розширення імперії не передбачають. Тобто на підкуп політиків і ЗМІ та просування "міжнаціональної російської мови" гроші, звісно, знаходять. Але це ж копійки. А от щоби ділитись нафтодоходами з цілим братнім народом – дзуськи.
Тут зі своїм власним народом ділитися в лом... А від братніх узагалі єдине, що вимагається – це правильне голосування в ООН, спільна політика на світовому ринку зерна, і щоб "труба" контролювалась Москвою. І щоб за все це, по можливості, нічого не платити. А чого ж ви хотіли: ринкова економіка. Хто сумнівається, спитайте Лукашенка.
Тому я й кажу: ностальгія по СРСР через 20 років по його розпаду – це так само природно, як ностальгія міфічних євреїв по єгипетському рабству, коли вони там собі блукали пустелями Синаю (було б де блукати аж сорок років, до речі). Але це і так самісінько наївно, як сподівання деяких інтелігентів від гуманітарки двадцять ркоів тому, що ось перестанемо "годувати москалів" – і буде нам щастя.
Один в один.
На цьому моменті можна було б і завершити, але є передчуття простого запитання: і що ж, нам тепер оце довіку пустелею вештатись?
На таке запитання є й проста відповідь: євреї – уже не міфічні, а цілком реальні – таки побудували собі серед пустель досить потужну й комфортну, з огляду на вимоги часу, державу. І за напівлегендарних царів, і півсотні років тому. І, звісно, не тому, що вони такі спеціальні люди, або що у автора цих рядків був єврей – прадід по батькові.
Я думаю, їм усе вдалося просто тому, що вони не дуже-то заморочувались із питаннями про те, де краще – в пустелі чи в рабстві. А робили своє.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
