23 вересня 2021, 16:57

Розпад Росії: загроза чи шанс?

Росія – це "нечто страшное,

смешное и стыдное"


Д.Биков, російський письменник

https://echo.msk.ru/blog/bykov_d/2761932-echo/

Розвиток Росії впродовж останніх двох десятиліть мав своїм наслідком появу низки явищ, що призвели до масштабних змін як у внутрішньополітичній ситуації країни, так і її становища на міжнародній арені. Жодним чином не претендуючи на всеосяжний аналіз згаданих подій, спробую позначити бодай головні виклики, які постали перед сьогоднішньою Росією та поділитися своїм баченням її подальших перспектив.

Переважним чином аналізуватиму матеріали з російських джерел, уникаючи у такий спосіб звинувачень у русофобії. Це, однак, зовсім не означає, що я погоджуюсь з позицією, усіма оцінками та підходами тих чи інших згадуваних мною авторів.

1.Влада і суспільство

"Президентська диктатура стала джерелом влади, стерши інші інститути на порох", – Л. Шевцова, політкиня.

https://nv.ua/ukr/opinion/volodimir-putin-2021-shcho-chekaye-rosiyu-v-novomu-roci-ostanni-novini-50133310.html

Кілька знакових подій 2020 -2021 рр. у Росії: прийняття поправок до конституції та відповідних законів, отруєння та переслідування політичних опонентів, порушення прав людини, гоніння на пресу, цензура соціальних мереж тощо засвідчили перехід російської політичної системи в іншу якість.

Ось як характеризують його опозиційні діячі (дозволю собі позбавити Вас, шановний читачу, необхідності витрачати час на аналіз переможних реляцій про "підняття з колін", "економічної стабільності" чи "духовних скрєп" з боку як офіційних осіб, так і, особливо, офіційних пропагандистів. Вони майже ідентичні тим, що були і за часів СРСР, тобто, є маніпуляцією, а відтак не можуть бути взятими за основу для, бодай, поверхневого аналізу). Хоча всі цитовані мною експерти (політики, вчені, публіцисти, діячі культури тощо) дотримуються різних політичних поглядів, різноманіття їхніх оцінок є, безумовно, великою цінністю, бо дозволяє побачити Росію значно об'ємніше, краще зрозуміти процеси, які у ній відбуваються.

Деякі експерти бачать у змінах до конституції 2020 кінець легітимності як влади, так і самої російської держави. Такої думки, зокрема, дотримується політолог В.Соловей (https://echo.msk.ru/guests/9032/). Ветеран зовнішньої розвідки П.Басанець говорить про державний переворот: "...Путин совершил государственный переворот, незаконно изменив Конституцию и обнулив свои президентские сроки...". (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FAFC47A3B672). Лідер руху "Лівий фронт" Ю.Удальцов бачить у змінах до конституції "грязную и лицемерную спецоперацию по откровенной узурпации власти..." (https://echo.msk.ru/blog/udaltsov/2766952-echo/).

Натомість правозахисник О.Хоц вважає, що теперішня Росія – це "авторитарный режим с опорой на военно-полицейско-государственную бюрократию и преимущественно олигархический капитал. Отличается агрессивной внешней политикой, воинствующим национализмом (в виде рашизма), демагогией "традиционных" ценностей, включая и "правильную" церковь" (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF2BEE87E5AA). Про диктаторський режим пише політичний оглядач К.Рогов: "2020 год...стал годом окончательного переутверждения России как диктатуры..." (https://echo.msk.ru/blog/rogov_k/2766774-echo/). Теперішню Росію як "антропологічну диктатуру" (розподіл людей за принципом "свій – чужий") бачить академік РАН Ю.Пивоваров (https://echo.msk.ru/blog/yupivovarov/2752782-echo/).

Дещо категоричнішими є деякі інші експерти.

Так, політолог Г.Павловський, наприклад, каже, що сьогоднішній розвиток Росії "..это такая бархатная фашизация." (https://echo.msk.ru/programs/personalno/2765900-echo/). Схожої, хоча і значно гострішої думки дотримується філософ і культуролог І.Яковенко: "...путинская Конституция, которая была принята на пеньках 1 июля 2020, это конституция корпоративного, а проще и понятнее, фашистского государства..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB82E934D657).

Відносно "корпорації", яка захопила владу в Росії, думки експертів майже однакові: це силовий блок, поєднаний з місцевим олігархатом.

У Росії "... вся власть (политическая, законодательная, судебная, административная, следственная, финансовая и т.д.) принадлежит Корпорации сотрудников спецслужб (КССС) ", – наголошує політичний експерт, колишній радник Путіна А.Ілларіонов (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FEB569DB809F). Після розпаду СРСР шматок "...империи под управлением бывших коммунистов назвал себя Российской Федерацией и вскоре воссоздал империю, теперь как мафиозное государство", – вважає блогер І.Ейдман (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9). "...Владимир Путин – это лидер определенной коалиции, состоящей из чекистов, силовиков, ВПК, государственных корпораций, номинально частных олигархов, которые тоже встроены в эту систему, они реставрируют брежневский Советский Союз от символики, от риторики до репрессивных практик...", - пише політик, історик В. Рижков (https://www.svoboda.org/a/30960285.html). А опозиційний політик О.Навальний, який став вельми відомим після свого невдалого отруєння з боку ФСБ, прямо заявив, що російська влада – це "кучка преступников, временно облеченных властью" (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCA08B8BC3DF).

Не залишився поза увагою експертів ще один важливий елемент теперішньої російськох державності – її імперськість.

"Те, кто полагает, что империя рухнула вместе с распадом СССР, продолжают жить в большой иллюзии. Империя просто несколько ужалась в границах", – наголошує філософ і публіцист В.Штепа (https://region.expert/treaty_or_collapse/). "...Российская государственность, берущая начало в Московском царстве второй половины 15 века, с самого начала встала на путь имперской экспансии..." Сьогодні – це – "...колониальная империя", пише експерт- міжнародник П.Лузин (http://region.expert/decolonization/).

Це – лише невелика частина того, що говорять про свою країну росіяни ще з неотруєною власною пропагандою свідомістю...

Отже, якими головними ознаками характеризується сучасна російська державність на думку критично мислячих російських експертів?

Перше: влада в Росії є нелегітимною, тому що влітку 2020 р. там відбувся державний переворот.

Друге: теперішня нелегітимна влада в Росії носить авторитарно – диктаторсько – корпоративний характер, що перетворило її на державу з ознаками фашизму або навіть і на фашистську державу.

Третє: керує цією державою корпорація силових структур разом із місцевими олігархами.



Четверте: Росія залишається імперією, але в дещо зменшених розмірах.

Чи є ці висновки сенсацією? Як на мене, – ні. Вони лише підтверджують той факт, що після дуже короткого періоду т.зв. "єльцинської відлиги" Росія повернулася до свого звичного стану "аракчеевщины", авторитаризму та диктаторства з елементами фашизації. В історію пішли часи навіть "суверенної демократії" з її далекими від звичайної демократичної практики обмеженнями та заборонами. Тепер влада забрала у росіян будь-які шанси на свою думку і протест. Вона знову повернула їх у рабське стійло покірності та безправ'я. Таке ще можна було б уявити собі у ХІХ чи навіть ХХ століттях, але є тотальним анахронізмом для цивілізованих країн у ХХІ ст. Приклади Північної Кореї, Китаю чи Білорусі навряд чи є надихаючими для демократичного суспільства.

Стало очевидним, що влада і критично мисляче суспільство "роз'їжджаються" у різні боки і що ця тріщина між ними стає все глибшою. Правляча "еліта" за своєю суттю і природою не здатна запобігти її поглибленню. Тому з часом (на жаль, ми поки що не можемо спрогнозувати, коли) ця тріщина перетвориться на прірву.

В одній і тій самій Росії з'являються дві Росії.

Це – перша глибока і системна проблема сучасної Росії.

2. У пошуках державної ідеології або нові (старі) "скрєпи"

"...Попытка продолжить изобретать и внедрять новую госидеологию – путь к окончательному развалу и уничтожению России!" І.Чубайс, історик https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FAD7ECEF1759

Проголосивши себе "продовжувачем" імперської Росії та СРСР, теперішня влада у РФ опинилася перед необхідністю запозичити стару чи вигадати якусь нову концепцію або ідею, навколо якої б "згуртувалося" населення країни. Публічно взяти за основу царську імперськість не дозволяла претензія Москви належати до групи цивілізованих країн. Повторювати дурість часів СРСР про побудову комунізму означало б вийти за межі здорового глузду, особливо в контексті вкрай непропорційного, не кажучи вже про якусь справедливість, розподілу соціального багатства в Росії. Але, оскільки російське суспільство живе в історично незмінній парадигмі, кремлівській владі не залишалося нічого, крім як запропонувати чергові "скрєпи" – інші за назвою, але ті ж самі за змістом.

Імперськість замінили на "русский мир" та "побєдобєсіє", а комунізм – на "нетлінні російські цінності", "святую православную Русь" тощо, густо змастивши це все традиційною брехнею, а останнім часом і страхом.

Так що ж це таке – "русский мир"? Парадокс у тому, що і в самій Росії цього до кінця не знають. Все залежить від ступені "просунутості" тих чи інших "експертів" або політиків.

Є, наприклад, такі, які вважають датою народження "русского мира" 853 рік – рік "заснування Русі" у м. Ладога. Дехто відносить появу цього поняття на ХХ ст., а найбільш скромні – на початок ХХІ-го. Спробуємо хоч трошки розібратися.

А взагалі хто такі ці "русские"? Адже "русский мир" має бути похідним поняттям від "русских". Це – "кров", "земля" чи конфесія? Як вони, наприклад, співвідносяться з "московитами", "вєлікоросами" чи "советскими", не кажучи вже про українців та білорусів. Схоже на те, що у сучасних російських дослідників немає однозначної, а, головне, якоїсь обґрунтованої відповіді.

Як пише російська вікіпедія, для означення "русского мира" "в (российськой) научной литературе сформировалось три основных теоретических подхода – культурно-цивилизационный, геополитический и религиозный".

Дещо про цивілізаційну суть "русскости" я писав у своїй попередній статті (див. https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f3577c92b824/), тому обмежуся тут лише деякими, на мій погляд, важливими особливостями культурного контексту цього поняття. Бо вони мають далеко не тільки культурологічне значення.

Ось що пишуть, розглядаючи тему "русского мира" сучасні російські філософи В.Пастухов і Р.Бараш: "...формирование гражданской нации и Российской империи, и Советского Союза проходило через разрастание эклектичной русской культуры (виділено – авт.), культуры межнационального взаимодействия на основании русского языка", "...в досоветский период "русскость" не была институционализирована (виділено – авт.) ". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf

Отже, виходить, що, по-перше, питомо "російської" культури як такої не існувало, бо вона була еклектичною сумою всього того, що російській державі вдалося "нахапати" за час своєї агресивної історії, а, по-друге, і сама "русскость" якось не проглядалася. Продовжуючи логічний ланцюжок, приходимо до висновку: як нема "русскости", то не може бути і "русского мира". Відтак, було б, мабуть, надто сміливо говорити про час його "виникнення" у 853 р. на Ладозі, якщо вірити офіційній московській "історіографії".

Особливо враховуючи, зокрема, хоча б той банальний і відомий навіть школярам факт, що у 862 р., тобто, лише через дев'ять років після "заснування Русі" за московською версією, Київські князі на чолі великої дружини (від 6 до 10 тис. воїнів) вже ходили походом на Константинополь – тодішню столицю могутньої Візантійської імперії. Це, щонайменше, свідчить про те, що Київ був центром не якогось щойно заснованого поселення ("три кола – два двора"), а функціонуючої держави з усіма атрибутами, які їй належать – владою, армією, податковою системою тощо. Але головне питання навіть не у цьому: а до чого тут Московія? Просто згадаймо правдиву дату виникнення Москви – а це вже ХІІІ століття! Де слов'яни зі своєю великою державою того часу, а де угро-фінські племена, що жили ще у напівдикому стані. Та залишмо висновки про "першородність" Русі на Ладозі на совісті теперішніх російських "професорів" і не тільки. Вигадувати та брехати – їхній традиційний, хоча і запліснявілий, хліб.

То коли ж тоді все -таки з'являється отой "русский мир"?

Цікавий огляд претендентів на звання "отца – основателя" ідеї "русского мира" (від археолога графа С. Уварова, драматурга О. Островського до філософа М.Данилевського) робить сучасний російський філософ С.Кочеров. Але приходить до висновку, що лаври першості все ж таки слід віддати іншому російському філософу П.Щедровицькому. (зазначимо при цьому на полях, що аналізуючи тему "русского мира" цей автор погоджується з висновком ще одного філософа ХІХ ст. В. Іванова про те, що "не может быть русского мира без русской идеи"). http://www.unn.ru/pages/e-library/vestnik/19931778_2014_-_5-1_unicode/24.pdf

Отже, читаємо П. Щедровицкого: "русский мир" сложился "в XX веке под воздействием тектонических исторических сдвигов, мировых войн и революций на планете" и ныне является сетевой структурой больших и малых сообществ, думающих и говорящих на русском языке". https://archipelag.ru/ru_mir/history/history01/shedrovitsky-russmir/

Що ж, візьмемо, як гіпотезу. Але з неї випливає вже зворотній логічний висновок – отже, аж до ХХ ст. чи до початку ХХІ ст. жителі північно-східних територій не могли ототожнювати себе з "русскими". Бо як нема "мира", так, значить, нема і тих, хто його утворює.

Тоді, звісно, виникає безліч інших питань. Наприклад: в якому "мире" вони жили раніше і як він називався? А з чого, з якого матеріалу взялися тоді "русские" в ХХ ст.? Хто є їхніми безпосередніми кровними родичами і як впливало на "истинную, святую русскость" активне кровозмішування з іншими, далеко "не святими" народами? Чи правдивим у зв'язку з цим є припущення, що тими самими "русскими" насправді є всеїдні "угро-фінські московити", що увібрали також генетичні коди і пам'ять Орди та поневолених ними численних народів? А що таке "русская идея" і коли вона виникла? Чому "русский" – це прикметник, а не іменник для визначення національності як у всіх інших народів? Якщо "русский" – це конфесія, то якою є національність "північно-східного народонасєлєнія"? А коли ж з'явився отой самий "русский язык", якщо навіть В.Даль визнавав, що "московским наречием говорит самая небольшая часть народа, почти только в стенах Москвы... В этом наречии слышатся иногда неправильности..., которые могли зайти, может, с татарского языка. Если подняться на золотые маковки Белокаменной, то можно окинуть глазом пространство во все четыре стороны, где говорят иначе (виділено – авт) ". https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/mova-ta-narichchye І яким чином цьому обмеженому "маковками" Москви "наречію" вдалося перетворитися на панівне на "безкраїх просторах" російської імперії?

Ці та інші питання культурологічного (і не тільки) характеру не належать безпосередньо до теми цієї статті і потребують, безумовно, окремого глибокого аналізу, базуючись вже на нових знаннях, доступ до яких, бодай, частково відкрився з розвалом СРСР, а не на вигаданих конструктах імперської та радянської епох. Між тим, відповіді на них можуть допомогти краще зрозуміти природу того, що сьогодні у Москві називають "русским миром"*.

__________________ * Найближче до визначення поняття "русские" підійшов, на мою думку, молдавський філософ і історик С. Ільченко, який пише: "Российская империя держалась на двух скрепах: сверху, как идеологическая шапка, была нахлобучена идея православной исключительности, "Третьего Рима", притом последнего, поскольку "Четвертому не бывать", а снизу, в роли народного тела, маршировала вперед и вперед мечта о "воле", дававшая энергию для бесконечной экспансии. И было, что немаловажно, также пространство для этой экспансии, для вечного похода "за волей", достигаемой через уничтожения и порабощения коренных народов и включения выживших в эту же православно-имперскую схему. Все это и породило специфический социальный тип агрессивного раба, трепещущего перед барином, зачастую неспособного наладить свою жизнь без указаний сверху, но готового нести рабство и насилие соседним народам, видя в их порабощении доступную форму воли для себя. Этот тип и есть "русские" – не национальность, не этнос, а именно и только социум, составленный из представителей разных плененных народов. Никаких "русских" как этноса – ни "азиатов", ни "угрофиннов", ни "славян" – не существует в природе. Есть только потомки выходцев из разных народов, захваченных в плен, принужденных к покорности и включенных в систему завоевания новых территорий и порабощения новых народов, и так по кругу, снова и снова" (виділено – авт). https://www.dsnews.ua/world/vse-eshche-ne-rozhdennaya-imperiya-chto-meshaet-raspadu-rossii-17012020220000

Нам же важливо зрозуміти, як з усієї цієї чергової російської незрозумілості (вибачте за каламбур) раптом виник отой самий "русский мир" не як філософські "изыски" деяких "озадаченных" філософів, а як практичний вказівник для обґрунтування агресивної зовнішньої політики Росії вже за нових історичних умов.

Відповідь, здається, лежить на поверхні: концепція "русского мира" виявилася надто зручною, щоб не використати її в традиційно імперських інтересах Росії. І хоча на початку 2000-х вона формувалася в основному як культурно-гуманітарна політика, що мала на меті пожвавлення контактів з російською діаспорою за кордоном, вже за якесь десятиліття її трансформували у зовнішньополітичну концепцію відновлення імперії. За справу взялася російська держава в особі міністерств закордонних справ, культури, а пізніше й оборони – для переконливості, так би мовити. Прямим наслідком цієї політики лише на пострадянському просторі стала війна проти Грузії (2008 р.), відверта протидія європейському і євроатлантичному курсу України та, як наслідок, – пряма військова агресія проти неї у 2014 р., нахабне небажання виводити свої війська з Молдови тощо.

Апофеозом історичного невігластва, з одного боку, та новим маніфестом зовнішньополітичної агресивності, з іншого, стала сумнозвісна стаття нового "отца всех постсоветских народов" В.Путіна про "один народ" https://russian.rt.com/world/article/884684-putin-statya-rossiya-ukraina

Кремль абсолютно не бентежить, що "русскость", "русский мир" були і є "політичною міфологемою". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf Оскільки йшлося про "продаж" концепції виключно внутрішньому споживачу (бо зовнішній, хоч і не швидко, але все ж таки зрозумів, про що йдеться), виникало питання з її позитивним сприйняттям. А якими міфами позитивної конотації могла похвалитися московська історія добільшовицької доби? Дикуном Андрієм Боголюбським чи деспотом Іваном Грозним, царем – психопатом Петром І чи імператрицею – повією Катериною ІІ, аракчеєвщиною чи шибеницями на Сенатській площі, рабством у формі кріпацтва чи деморалізуючою безпорадністю останніх Романових? Є й інші міфи – про "русскую культуру": балет, Достоєвского і Тостого тощо, але вони нічого не значать для пересічного російського населення. Очевидно, що на таких прикладах "русский мир" чи, точніше, "русский миф" не побудуєш.

Тому пустопорожній "русскомірській оболонці" був вкрай необхідний переможний зміст. А таких, звісно, вигаданих "перемог" у радянську добу було більш, ніж достатньо. Саме тому "советскость" легко поглинула неіснуючу "русскость" і, власне, замінила її. При цьому "советский человек" у розумінні компартійного керівництва СРСР, був, у першу чергу, "русским человеком". Пазл склався: вигаданий і безславний "русский мир" швидко перетворився у "переможно-радянський", а коли останній сконав, знову відродився, але вже як "героїчно-русский".

А "героїчним" у ньому, "дякуючи" нескінченній та всеохоплюючій пропаганді, стало "побєдобєсіє" – цинічно експлуатована Кремлем жахлива трагедія Другої світової війни.

Жодним чином не претендуючи на остаточність висновків, ризикну припустити, що батьком "побєдобєсія", яку дехто з експертів називає навіть "політичною релігією" сучасної Росії, є особисто Путін. Вона була ним остаточно сформульована у самовпевненій і одночасно підступно-цинічній фразі: "Мы все равно победили бы (в Великой Отечественной войне без украинцев – прим.авт.), потому что мы страна победителей" (виділено – авт.). Але оскільки з реальними "перемогами" у Росії не склалося (наприклад, ВВП на душу населення – нижче рівня Португалії), московському режиму був потрібен "побєдобесний міф" для згуртування дезорієнтованого за відсутності комуністичних байок та реальних соціально – економічних результатів населення.

Про це, власне, і пише відомий в Росії публіцист І.Яковенко: "Нужно избавиться от фобий прошлого, избавиться от того, чтобы использовать во внутриполитических процессах все проблемы, которые нам достались еще из прошлых веков, а смотреть в будущее", – дал планете установку президент РФ (виступ Путіна на Давоському форумі у 2021 р. – прим. авт). Заметим, что это заявил тот самый человек, который создал настоящий культ прошлого, выделил из этого прошлого самые кровавые страницы и образовал из них миф победобесия, оснастив его языческими ритуалами и карнавалами буйного мракобесия, порождающими в обществе самые дикие фобии (виділено авт.) " https://www.kasparov.ru/material.php?id=6012F515BCB72

Пам'ять про мільйони загиблих, реальну турботу про тих, хто пройшовши пекло війни, дожив до наших днів, замінили маскарадними акціями (переодягнуті в гімнастьорки мамаші з візками, діти старшої групи дитсадка у формі юноармійців, портрети генералісімуса Сталіна з німбом над головою, "бессмертные полки" з польовими кухнями і солдатськими кашами тощо), примітивно – провокативними гаслами та символами, вже не кажучи про присвоєння собі права останньої інстанції в оцінках минулого та агресивну реакцію на підходи інших країн щодо подій Другої світової війни. З сумом можна констатувати, що пропагандистська кампанія, головним "напрямком удару" якої залишалася внутрішньоросійська аудиторія, завершилася перемогою режиму. Ось лише дві цифри.

За 20 останніх років кремлівські ЗМІ так промили мізки населення, що 61 його відсоток вважає перемогу у "Великой Отечественной войне наиболее значимым событием для русской истории (виділено. авт.) ".) ". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf, а 87 відсотків відчуває гордість у зв'язку з цим. https://www.levada.ru/2019/01/17/natsionalnaya-identichnost-i-gordost/. Ризикну припустити, що міф "побєдобєсія" розгортатиметься ще активніше, складаючи, так би мовити, позитивну, білу, у розумінні російської влади, сторону державної ідеології і сподіваючись на прищеплену у такий спосіб лояльність.

Разом з тим, будь-який московський режим, про що переконливо свідчить історія, ніколи не залишав поза увагою й темну сторону, іншу "скрєпу" – створення атмосфери страху. Для будь-якої тоталітарної влади найстрашніше, коли народ припиняє сприймати її як серйозну силу, коли він здатний реалістично оцінювати, що відбувається навколо, і робити адекватні висновки. Тому для кожного російського диктатора придушення навіть паростків якогось "свободомислія" були і залишаються чи не найважливішим внутрішньополітичним завданням.

Не є виключенням і путінський режим. Він, як пише відомий російський політик і історик В.Рижков, боїться "... что даже слабая оппозиция, даже слабое гражданское общество могут выйти из-под контроля, превратиться в массовое движение и создать для них (влади – прим авт.) тяжелый политический кризис. Поэтому принято решение закручивать гайки дальше, закручивать по максимуму, возвращаться в славное брежневское прошлое, славный брежневский застой и формировать ту же модель жесткого авторитарного государства с идеологической цензурой, с политическими репрессиями, какая им помнится по 1970-м годам". https://www.svoboda.org/a/30960285.html

Силу каральної машини повною мірою відчули на собі нечисленні (якщо брати масштаби Росії) учасники протестів на підтримку О.Навального. Здається, влада діє на упередження, бо ніякої реальної загрози для режиму ці протести не становлять. Поріг терплячості росіян є насправді надзвичайно високим: це історичне "рабське надбання" жителів Московії, яких видресирували мовчати до останнього. Статистика свідчить, що більшість населення не підтримує протестного руху, тому він не має шансів на успіх.

Повною мірою влада використовує й інший, теж традиційний для Росії інструмент – брехню. Після вельми короткого періоду відносної правди часів "першого Єльцина" Росія повернулася до звичної практики брехні. Вона знову стала визначальним фактором як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Та найстрашніше інше: обидві сторони процесу – як влада, так і народ сприймають її як норму. Нищівну характеристику сучасній політичній системі дав відомий російський політик Г.Явлінський. Він пише: "В последние 20 лет государственная и политическая ложь в России опять стала тотальной...", "... ложь – органический элемент... современной эклектичной государственной системы, желающей сохранить свою историческую связь и с советским режимом, и с умершим самодержавием, и с современным миром..." https://www.yavlinsky.ru/article/utrata-reputatsii-otravlenie-lozhyu/

Зрозуміло, що там де брехня, там й імітація. Країна поступово, але невпинно занурюється у паралельний світ. Наче все є: парламент, уряд, суди, ЗМІ тощо, тільки от всі бачать, що це ширма, за якою порожнеча. "...Имитация (роста, ума, великой державы, геополитической роли, успешной экономики, военной мощи) – это суть путинизма, тоскующего по СССР, но не способного им быть", - абсолютно справедливо зауважує правозахисник О.Хоц https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF167405D49F. Така собі фотографія пізнього СРСР.

Очевидним є й інше: народ, навіть такий "непідйомний" на гідність у її справжньому, а не "побєдобєсно-імперському" варіанті, об'єктивно втомився від незмінності вождя. Йому просто потрібно нове обличчя, але такого ж за суттю деспота. У цьому сенсі мене, відверто кажучи, жахнула думка, висловлена вже згадуваним В.Рижковим: "... самые большие шансы сейчас имел бы любой человек, которого выдвинул бы из номенклатуры, из верхушки, из своего политбюро Владимир Путин. Народ бы с облегчением обрадовался такому мягкому переходу от Путина, от которого устали, который надоел, от которого ничего уже не ждут, народ бы с удовольствием проголосовал за любую симпатичную фигуру, которую бы предложил Кремль...".https://www.svoboda.org/a/30960285.html

На мою думку, це – вирок, але не Путіну, а самій Росії.

Які висновки з цих оцінок російських експертів можна зробити?

Перше: "русский мир" є філософською концепцією, яка не має однозначного трактування навіть серед самих російських авторів. "Русский мир" є направду "русским мифом". Але він має замінити комунізм як державну ідеологію.

Друге: концепція "русского мира" є ідеологічним обґрунтуванням для проведення агресивної зовнішньої політики Росії.

Третє: похідною концепції "русского мира" є спекулятивна політика "побєдобєсія", за допомогою якої влада намагається згуртувати населення Росії навколо ідеї "великой Росии".



Четверте: попри успішне зомбування населення російська влада панічно боїться внутрішніх заворушень і тому посилює репресії, використовуючи грубе насильство і тотальну брехню.

Іншою "скрєпою", яку Кремль витягнув зі свого шулєрського рукава, стала ідея "російської традиційності", "нетлєнності віковічних цінностей", "святой Русі" тощо. За відсутності "ідеологічного відділу ЦК" функцію духовного "окормлювання" знову передали "неурядовій громадській організації", яка впродовж століть є послушницею влади і беззаперечно виконує усі її накази, примхи і забаганки. Такою була, є і ще певний час залишатиметься російська православна церква.

Ось що про неї пише російський телеграм-канал "Церквач":

"...РПЦ предоставляет власти свои услуги: поддержку на выборах, отказ от критики в период между выборами, демонстрацию полной лояльности на уровне благочинных и епископата. Она не занимается тем, чем должна, не обличает пороки представителей власти, не поднимает всерьез тему социальной несправедливости, раздает ордена коррупционерам, а то и откровенным бандитам. Епископат встроился в российскую клептократическую элиту.

Взамен власть наделяет РПЦ привилегиями: не платить налоги, получать государственное финансирование, свободно заниматься коммерцией, вносить правки в законопроекты и уже действующие законы, обращаться к чиновникам любого ранга вплоть до президента, пользоваться эфиром федеральных телеканалов, использовать спецтранспорт и охрану, без проблем проводить массовые мероприятия и многое другое..." (https://t.me/cerkvach/1229).

За даними російських джерел, сучасна РПЦ – це понад 60 метрополій та понад 300 єпархій, понад 40 тис. осіб, які задіяні в її діяльності, близько 37 тис. храмів та інших приміщень, 462 чоловічих та 482 жіночих монастиря. Щорічно РПЦ отримує дохід, який обчислюється сумою приблизно в 300-350 млн. дол. США, включаючи не лише пожертви, комерційну діяльність, але й приховане фінансування з державного бюджету. Дехто вважає цю цифру дещо заниженою і називає суму в 500 млн. дол. США (див. детальніше: http://region.expert/clericalism/).

За будь-яких обставин РПЦ, на думку Кремля, є важливим ідеологічним "окормлювачем" російського населення. Наче і можливості, як бачимо, є. Питання лише у тому, якої кількості населення це стосується і наскільки є ефективним.

Якщо спиратися на інформацію офіційного представника МВС РФ, "нічні великодні святкові служби в Росії у 2019 р. (беремо доковідний рік) відвідало більше 4,3 млн. осіб" (https://www.sova-center.ru/religion/discussions/how-many/2019/04/d40953/). Чи означає це, що в Росії зараз саме такою є кількість православних віруючих? Звісно, ні. Але для нас важливим є порядок цифр.

Візьмемо для порівняння російських мусульман. Залишимо на совісті Кадирова його оцінку кількості мусульман в Росії (30 млн. осіб), та навіть Путіна з його 20 мільйонами (https://medinaschool.org/library/obshestvo/istoriya-islama/skolko-musulman-v-rossii). Але навіть мінімальні цифри, з якими погоджуються не дуже прихильні до мусульман джерела, говорять про те, що мусульман, в Росії є щонайменше 13 млн. осіб (https://echo.msk.ru/blog/demography/2734948-echo/). При цьому тенденція до постійного збільшення кількості мусульман зростає як через природній приріст, так і за рахунок міграції з Азербайджану, країн Середньої Азії та Близького Сходу. І це справді активні віруючі. Попри те, що російська держава не допомагає мусульманам так само, як допомагає РПЦ.

А держава робить для РПЦ справді немало: до нової редакції конституції Росії записано положення про традиційність сім'ї, священнослужителі РПЦ мають доступ до всіх соціальних прошарків суспільства: від молоді до збройних сил (щоб, наприклад, освячувати ядерні ракети), предстоятелю РПЦ влаштовують телевізійне шоу з об'їздом навколо Кремля для "оборони" від пандемії, служителям РПЦ створені спеціальні умови в організації паломництва, що є черговою непрямою фінансовою підтримкою тощо. А до храмів, як бачимо, іде зовсім невелика частина вірних з офіційно заявлених 58 млн. осіб.

Виникає питання, чому? А тому, що навіть забитий державною пропагандою пересічний росіянин бачить всю нещирість того, що пропагується назовні і одночасно відбувається в самій РПЦ. Мабуть, також і через численні скандали, які постійно трясуть РПЦ зсередини. Варто згадати у цьому контексті хоча б історію архієрея Чапліна, який займав в системі РПЦ не останню позицію і закликав к "убийству ракетными ударами с воздуха российских политических эмигрантов в государствах, куда те уехали, к созданию спецподразделений по типу "эскадронов смерти" для ликвидации врагов режима на территориях других государств", доводив, що "массовые убийства людей якобы санкционированы самим Богом, о чём со всей очевидностью явствует из священных библейских текстов" тощо. ((https://www.kasparov.ru/material.php?id=5E2EC82C2C066).

Або ж протоієрея Смирнова, відомого тим, що був засновником і лідером проекту "Отдельный дивизион" – вкрай консервативного православного руху, який виступав на "захист сімейних цінностей" у їхньому найбільш мракобісному варіанті, боровся проти запровадження в Росії ювенальної юстиції та заборону абортів, чим справедливо заслужив характеристику одного з "...наиболее мерзких и подлых мракобесов, обскурантов и ретроградов среди российских церковников..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F91FEF180053).

Чи скандали навколо далеко не монашої власності у центрі Москви самого В.Гундяєва (КГБешне псевдо – Михайлов), чи гоніння з його боку на незгодних у церкві, зокрема, протодиякона А.Кураєва, окультизм, який добрався вже навіть до високих церковних чинів, бунт схіігумена Сергія у Єкатеринбурзькій єпархії, педофільні скандали в Оренбурзі та Якутії, розбещення малолітніх у Вологді, викриття численних "гомоієрархів" тощо. І це лише окремі приклади.

Зрозуміло, що такі "герої" РПЦ та їхні нехристиянські вчинки завдають російській церкві непоправної іміджевої шкоди. Все це, пише політолог і історик О.Макаркін, "диссонирует с настроениями, преобладающими в среде молодых россиян, что ставит под вопрос будущее церкви...более модернистски настроенная часть общества расходится с церковью, считая ее слишком архаичной. И не утрачивая православной самоидентификации, перестает связывать себя с церковью как организацией".

Не можна не зважати також на нищівний удар по "устоях" РПЦ через визнання Вселенською патріархією канонічної незалежності Православної церкви України. Від РПЦ вже зараз відійшла значна частина віруючих в Україні. Цей процес, хоч і помалу, набирає обертів, тобто, об'єктивно вестиме до ослаблення і навіть потенційного занепаду РПЦ в самій Росії, бо вже у найближчі роки вона може реально втратити чисельну першість у православному світі.

Зважаючи на її прислужницьку роль у відносинах з російською державою, скандалами в самій церкві, значним послаблення її впливу у світовому православ'ї, важко не погодитися з думкою дописувача на Kasparov.ru П. Матвеєва: "... эта контора (РПЦ – прим.авт.) прогнила не просто насквозь – она прогнила целиком и полностью, бесповоротно и навсегда. И что никакому реформированию она не подлежит, а подлежит она только одному – уничтожению..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5E2EC82C2C066).

Отже, виходячи з висловлених думок російських експертів, можемо констатувати, що:

Перше: РПЦ фактично є державною церквою, бо обслуговує державні інтереси.

Друге: через це вона перебирає на себе усі державні гріхи: корупцію, пристосуванство, брехню тощо.

Третє: тому вона стрімко втрачає наявний у перші післякомуністичні роки бодай якийсь моральний авторитет, а відтак – не користується такою довірою росіян, як на це розраховують у Кремлі.

Четверте: значно зменшився міжнародний вплив РПЦ, зважаючи на надання Томосу Православній церкві України та самоізоляцією РПЦ у світовому православ'ї.

Висновок напрошується сам собою: ставка Кремля на РПЦ є битою картою. РПЦ не зможе виконати покладені на неї Кремлем функції. Тріщина між православними та РПЦ ще більше поглиблюватиметься, бо керівництво церкви нав'язує вірним стандарти і традиції минулого. РПЦ, як і російська держава, якій вона вірно служить, повернута у минуле. У такої церкви немає перспективи.

Отже, ідеологічна опора путінського режиму насправді не є настільки міцною, щоб забезпечити стабільність путінського режиму. Це ще не повне відторгнення, але і не беззастережна підтримка. Негативна динаміка соціально-економічного розвитку Росії може звести нанівець всі "досягнення" на ідеологічному фронті. А коли руйнується ідеологія, руйнується і держава.

Йдеться про глибоку світоглядну тріщину, яку російське суспільство в осяжній перспективі подолати не зможе*.



___________________________________________

*Нестандартний погляд на перспективи РПЦ висловив неоднозначний О.Невзоров https://www.youtube.com/watch?v=cc1pnMsk_6A&ab_channel=%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D0%B7%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2

3.Внутрішній колоніалізм

"...реальная (кон) федерация" и "Россия" – это явления довольно разные и едва ли не противоположные..." https://region.expert/treaty_or_collapse/

Назвою сучасної Росії є "Російська Федерація". Як відомо, федеративний устрій передбачає наявність двох рівнів суверенітету: федерального (загальнодержавного) і суб'єктів федерації. Для кожного з них визначено свій рівень компетенції та відповідальності. Такою є теорія. Проте російська практика і у цьому відрізняється від загальнолюдської.

Але почати варто було б із невеликого екскурсу в історію, бо сучасна російська "федерація" є лише іншою назвою того, що раніше називалося російською імперією. Її суб'єкти стали такими у своїй преважній більшості проти власної волі, бо були завойовані. Фактично, вони перетворювалися на колонії, надаючи самій Московії ознак центру утворюваної колоніальної імперії. При цьому її особливість полягала у тому, що "нарощування" територій відбувалося за рахунок приєднання нових земель, на яких у більшості випадків проживали абсолютно неспоріднені з населенням метрополії інші народи. Від самого початку це робило її національно-строкатою, дуже неоднорідною і, що найголовніше, нерівноправною, бо завойовані "туземці" відразу потрапляли у категорію другорядних, упосліджених, "недорозвинутих".

Більшовики, розуміючи, що втримати поневолені Росією народи у колоніальному рабстві на тлі розпаду інших європейських імперій об'єктивно не вдасться, вдалися до відвертої брехні і маніпуляцій: вони проголосили привабливе на загал гасло "світової федерації вільних народів", яке у реаліях початку ХХ ст. обмежилось фактично територією колишньої імперії. Формально концепція "добровільного об'єднання" в СРСР колишніх колоній на начебто рівноправній з метрополією основі спрацювала, хоча і цього разу "добровільність" була принесена всім "незалежним республікам" на кривавих багнетах більшовицьких орд.

Реальна нерівноправність "рівноправних" республік була очевидною від самого початку. Хоча формальною новелою стало закріплення в конституції СРСР рівноправності його суб'єктів, можливості мати власні законодавчі та виконавчі органи влади, власні збройні сили та навіть право виходу з Союзу РСР. Перехід до жорсткої централізації на початку 30-х років минулого століття поставив жирну крапку на всіх "федералістських" теоріях: СРСР де – факто перетворився на унітарну державу з системою самодержавно- компартійного управління, позбавленою будь-яких моральних принципів та норм. У підсумку це мало наслідком небачений терор проти народів неоімперії як у політичній, соціальній, так і національній сфері. Радянський режим виявився значно деспотичнішим щодо своїх нових – старих колоній, ніж російсько-імперський. Зрозуміло, що усі ці фактори стали найважливішими передумовами колапсу СРСР.

Які висновки з такого розвитку подій зробили в теперішній Росії? Виглядає так, що ніяких, бо там фактично повторили практику СРСР, тільки тепер уже у рамках самої Росії.

Що являє собою сьогоднішня російська федерація? Це – конгломерат з 83 суб'єктів, різних за статусом, повноваженнями і рівнем відповідальності. До федерації належать республіки, краї, області, міста федерального значення, автономні області, автономні округи. Основою "нового" російського федералізму став "Федеративний договір" 1992 р., який фактично повторив конструкцію "федералізму" СРСР. Його підписали суб'єкти федерації та федеральний центр. Він був, так би мовити, традиційним "вертикальним" договором, коли "згори" погодилися на певні права для тих, хто був "знизу". При цьому великі регіони, населені переважно росіянами, жодної суб'єктності не отримали.

Ось що пише про це вже згадуваний В.Штепа: "...было зафиксировано неравноправие регионов – одним позволялось быть суверенными республиками со своими конституциями, а другие (большинство) остались на уровне несуверенных областей и краев, чей главный документ называется по-армейски "устав". http://region.expert/all_republics/ (логіка автора, як "вєлікороса", є цілком зрозумілою – для них нема різниці у тому, чи це народ, який живе на своїй землі, чи населення штучно створеної області).

Варто у той же час відзначити, що Рада Федерації, яка діяла за часів Єльцина, впродовж короткого періоду мала певний натяк на федералізм, бо її членами ставали обрані в суб'єктах федерації політики. Але прихід до влади Путіна поклав край такій практиці – з 2001 р. до цього органу вже призначали за вказівкою з Кремля.

У чому полягав найбільший недолік договору 1992 р.? Насамперед, у тому, що він відійшов від принципу субсидіарності, тобто, делегування суб'єктами своїх окремих повноважень федеральному центру. Саме на такому принципі побудовані демократичні федерації світу. Та поставимо питання інакше: а чи було б у Росії таке в принципі можливим? Відповідь є негативною, бо політичне мислення російських імперських еліт не передбачає іншого способу управління окраїнами (безвідносно до національності місцевого населення), як підпорядкування імперському центру. Отже, договірний характер федерації, як це мало місце у світовій практиці, в Росії не спрацював і не міг спрацювати через півтисячолітню імперську традицію управління.

Вона не змінилася і сьогодні, ба більше, – набула гіпертрофованих ознак. Суб'єкти федерації, як і "несуб'єктні" регіони, рівні у своїй повній політичній та економічній залежності від Москви. Ні республіки, ні регіони не є власниками тих природніх багатств, які їм належать, фінансова система Росії побудована у такий спосіб, що розпоряджатися отриманими на місцях прибутками вони не можуть. Де-факто всі "суб'єкти" є лише прохачами у всесильної Москви. Саме вона призначає своїх "смотрящих" в усі регіони, що є точною копією радянської практики контролю за тодішніми союзними республіками. Декларації про суверенітет чи інші "автономістські" документи носять абсолютно декларативний характер, а у контексті "поправок" до конституції 2020 р. будь-які дії, що можуть трактуватися, як підрив територіальної цілісності Росії, підпадають вже під карну відповідальність.

Та визначальною особливістю федерації по-російськи є внутрішній колоніалізм. Деякі російські експерти пишуть про "колоніалізм" всередині самої Росії, де "...метрополией... является не страна, колонизирующая другие территории (как это было в случаях Британии, Испании, Португалии и т.д.), но сама по себе "вертикаль власти", которая считает своими колониями даже ее собственные регионы..." (виділено – авт.). Розмірковуючи над історією російського колоніалізму, В.Штепа приходить до висновку, що "...высокомерие "метрополии" по отношению к "колониям" в нынешней России вполне сохранилось. В "федеральных" СМИ (хотя к федерализму они никакого отношения не имеют, ибо сосредоточены в столице метрополии) частенько приходится наблюдать определения других регионов как "провинции", "периферии" и т.д. В реальных мировых федерациях, типа США и ФРГ, такое совершенно невозможно представить". http://region.expert/federation-or-metropolis/

Зрозуміло, що це викликає автономістські настрої. Ось що пише про них російський філософ – шовініст К.Крилов: "Такие (автономістські – прим.авт.) настроения подогреваются чудовищно несправедливым государственно-территориальным и экономическим устройством Российской Федерации, систематическим ограблением целых регионов, политикой препятствования развитию, преференциями "нерусским" национальным республикам за счёт русских областей. Мы живём в отвратительно устроенном государстве, и нет ничего удивительного в том, что люди готовы отделиться от него..." (виділено – авт.) https://localcrew.ru/siberianstate

Таким чином, маємо типово радянський колоніальний рімейк.

Хоча є і кілька новел: серед усіх "рівних" народів Російської Федерації з'явився ще рівніший – "государствообразующий народ", мова якого є тепер державною на території всієї Росії (див. детальніше – ст.68 конституції Росії). Йдеться, звісно, про "русских".

На відміну від СРСР регіональні суперечності сучасної Росії зовсім не обов'язково збігаються з кордонами національних утворень у її складі. Акцент зміщується на територіальні автономії та їхню взаємодію між собою, а також між ними і федеральним центром. Відносно новою тенденцією стало пожвавлення регіоналістських "російських" рухів. Можна говорити про відновлення певної практики початку 90-х років минулого століття. Сьогодні "територіальний регіоналізм" власне російських територій набирає обертів, створюючи для Кремля нові проблеми. Посилюється самоідентифікація не лише "национальных окраин", але і певних російських територій.

"Регионалистские движения выглядят на данном этапе более перспективными, чем национальные, поскольку РФ – этнически более однородная страна, чем был СССР, и основные противоречия между регионами носят экономический и пространственный характер"., – наголошує відомий експерт з питань регіональної політики Євразії П.Гобл http://region.expert/author/pol-gobl/.

Прикладів "регіонального пробудження" більш, ніж достатньо. І це не лише Хабаровськ. Значно серйознішими є процеси, які через ті чи інші обставини поки не виходять на поверхню. Згадаймо, хоча б два таких величезних регіони Росії як Урал та Сибір.

"Сепаратистские тенденции на Урале не так сильны, как, допустим, в Сибири, однако уровень недовольства политикой центральных властей здесь традиционно высок, – пише російська журналістка К.Кирилова. Цей регіон, а особливо, Єкатеринбург мають досвід боротьби за автономію, а протестні настрої "даже в настоящее время зачастую перекликаются с незабытыми идеями независимости от Москвы". https://region.expert/new-ural/. Варто нагадати, що у 1993 р. 83% з числа опитаних жителів Свердловської області висловилися за значне збільшення повноважень регіону, того ж року була прийнята конституція Уральської республіки.

Зрозуміло, що історія з "автономізацією" Уралу швидко закінчилася розпуском згаданої республіки. Але надзвичайно показовою у зв'язку з цим була мотивація Кремля. В оточенні Б.Єльцина, якому, до речі, належить відома фраза: "Беріть стільки суверенітету, скільки можете проковтнути", вважали, що "обретение областью с преимущественно русским населением республиканского статуса является шагом к распаду России." https://region.expert/new-ural/

Про реальність "уральськости" пише російський регіоналіст П.Лузін, обгрунтовуючи свій висновок історичними, економічними та культурними особливостями цього регіону. "Единство Урала формировалось также колониальной политикой Москвы в отношении этого большого региона...Это вообще парадокс колониализма, когда представление жителей колоний об их собственном единстве перед лицом метрополии формируется самой метрополией" https://region.expert/immortal-ural/.

Не менш показовими є автономістські традиції Сибіру (російські джерела ще називають їх "областничеством"). Своїми коренями вони йдуть у далеке ХУІІ ст., хоча більш-менш чітко ідеї окремішності сформувалися в середині ХІХ ст. У їхній основі лежали два постулати: а) Сибір є економічною і політичною колонією Росії та б) сибіряки – є окремим історико- етнографічним типом росіян або ж навіть окремою нацією (Див. Ю Федоров. "Россия между фашизмом и распадом", Киев, 2017, стор. 102.). Хоча прагнення сибіряків до певної автономії у межах Росії не були реалізовані ні у 1905 р, ні у часи російської громадянської війни 1917 – 1923 рр, ні у перші роки після розвалу СРСР, ці настрої залишаються популярними і дотепер.

Якими є головні причини сибірського сепаратизму? Російський історик Ф.Сушко говорить про:

- "несправедливое распределение доходов от эксплуатации природных богатств между Москвой и регионами Сибири"

- "политику федеральных властей... Золотая Орда у Руси забирала 10% – и это называлось татарским игом. А как назвать, когда забирают 70%"?

- "культурную идентичность местного населения. Некоторые жители Сибири считают себя в первую очередь "сибиряками", а не "россиянами" или "русскими". Сибиряк чувствует себя жителем колонии..."

- "работу из-за рубежа, направленную на расчленение России" http://journals.tsu.ru/uploads/import/1671/files/426_192.pdf

Залишимо поки що без коментарів останній пункт цих висновків як суто теоретичний, але гідний уваги, а от попередні свідчать про певний вибухонебезпечний потенціал для єдності Росії. За різними оцінками, понад 20% населення Сибіру підтримують ідеї або автономізації, або навіть незалежного розвитку цього регіону (Див. Ю Федоров. "Россия между фашизмом и распадом", Киев, 2017, стор. 111.)

А що таке Сибір економічно? Це – 50% російського бюджету, 75 % російського експорту, 100% виробництва олова, нікелю, платини, 75% нафти, 85 % золота, 90 % газу. При цьому на території поки-що уявної Сибірської республіки проживає велика кількість народів, крім власне російського: якути, тувінці, хакаси, алтайці, шорці, долгани, буряти, евенки, евени, нанайці, ульчі, удегейці, ненці, чукчі, селькупи, коряки, ханти, ескімоси... І не відомо, яку форму національного самовизначення вони б обрали у зручний політичний момент. https://mail.google.com/mail/u/0/?tab=rm&ogbl#inbox/FMfcgzGkXSZGkxgsqCBQxJQnftlqqxfk?projector=1

Аналізуючи історію сибірського націоналізму, А.Сушко робить цікавий висновок: "Политические затухания сибирского национализма всегда были связаны с укреплением государства в России". http://journals.tsu.ru/uploads/import/1671/files/426_192.pdf А який висновок можна буде зробити, якщо російська держава ставатиме слабшою, нестабільнішою і все менш керованою? Такий розвиток подій безсумнівно матиме наслідком посилення сепаратистських настроїв і не тільки в Сибіру. Не забуваймо про Далекий Схід (останні події у Хабаровську є наочним тому підтвердженням) чи, наприклад, Калінінградську область.

Вельми "шапкозакидательским" було б і неврахування національних аспектів. Попри фактичну російську монобільшість фактори Татарстану, Башкиркостану і Кавказу тощо не можна так легко скидати з рахунків. Справа навіть не в тому, що якийсь із цих регіонів раптом проголосить про своє бажання вийти зі складу Росії. Питання в іншому: який політичний вибух це спровокує в автономістськи налаштованих російських регіонах.

Можна припустити, що певна комбінація внутрішньо- і зовнішньополітичних факторів, які призведуть до послаблення або навіть неспроможності федерального центру здійснювати ефективне управління, матимуть своїм наслідком різкий сплеск сепаратизму і появи явної загрози для цілісності Росії.

Чи не єдиним шансом утримати єдність країни російські експерти називають "справжній федералізм", тобто, побудову відносин між суб'єктами федерації на договірних засадах та делегування визначеному суб'єктами федерації центру чітко визначених повноважень.

Вже згадуваний П.Лузін пропонує, по-перше, "все существующие 83 региона уравнять в статусе. Наиболее безболезненно это можно сделать, превратив края, области и автономные округа в республики в их нынешних границах", а, по-друге, провести реформу податкової системи для того, щоб регіони могли розпоряджатися своїми фінансами. http://region.expert/decolonization/. В.Штепа наполягає, що єдиним виходом з теперішньої безперспективної і, по – суті, колоніальної системи управління є "добровольный, равноправный и взаимоинтересный межрегиональный договор", який є "абсолютной противоположностью империи, которая строится на столичном гиперцентрализме". https://region.expert/treaty_or_collapse/

Зрозуміло, що такі підходи відкидаються Кремлем. Хоча саме він звинувачує увесь світ у "русофобстві", "в действительности же самой русофобской является диктатура московского Кремля, которая не позволяет свободно развиваться всем русским регионам", – зазначає філософ і російський регіоналіст С. Корнев. Йдеться про те, продовжує він, щоб залишити "70 регионов с преобладанием русского населения в роли культурных колоний Москвы". Адепты Московии задают удивленный вопрос: "А зачем нам нужно еще 70 русских проектов, 70 новых русских культур? Разве недостаточно нынешнего музея восковых фигур?". Фактически, этот вопрос звучит так: Зачем вам, суверенным регионам, быть вообще? Ваша роль – поставлять нам ресурсы и свежую кровь. В качестве полноценных субъектов истории вас не нужно, вы нам будете мешать, вы отодвинете нас в сторону...". http://region.expert/postmoscow/, -

Як зазначає відомий економіст В.Іноземцев, "неготовность элит принять ценности федерализма стала исторически и логически первой фундаментальной причиной возрождения российской имперской структуры". http://region.expert/federation-or-metropolis/

Проблема, однак, не тільки у самому Кремлі. Приблизно таку ж "централістську позицію" підтримують й представники "ліберальної" опозиції, що викликає обурення опонентів у регіонах. Вони справедливо наполягають, що "ліберали" мають перейти до федералістського мислення, тобто, визнати "за каждым регионом его политическую субъектность и стремление к установлению равноправных договорных отношений" http://region.expert/opposition/.

Вельми неочікуваними є думки деяких регіоналістів стосовно столиці майбутньої федерації. Багато росіян висловлюються проти Москви. "Почему россияне во множестве ненавидят свою столицу?"-, ставить питання російський соціолог І.Ейдман. І відповідає: "Нельзя представить, чтобы немцы ненавидели Берлин, англичане – Лондон, французы – Париж и т.д. Но поляки или чехи, конечно, ненавидели столицу Третьего рейха, индусы – столицу Британской империи, алжирцы – столицу имперской Франции. Множество россиян, вне зависимости от национальности, воспринимают Москву как имперскую столицу, а себя как жителей колониальных, зависимых территорий. Только этим можно объяснить ненависть к Москве в российских регионах". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9

Категорично проти збереження за Москвою функцій оновленої федерації виступає В.Штепа: "Москва – это концентрат имперских смыслов и символов, от средневекового "третьего Рима" до советских звезд над Кремлем. Поэтому без переноса столицы из Москвы Россия просто не сможет избавиться от имперской ментальности. http://region.expert/opposition/, "...никакие федеративные или конфедеративные договоры в России в принципе невозможны, пока ее столица остается в Москве..." https://region.expert/treaty_or_collapse/

Навіть близький до Кремля скандальний російський олігарх О.Дерипаска висловився за перенесення столицы до Сибіру https://lenta.ru/news/2020/09/04/stolica/ А Голова Наглядової ради Інституту демографії, міграції та регіонального розвитку Ю.Крупнов прямо заявив, що "нынешний главный город России опустынивает всю остальную территорию страны". Він назвав це питанням виживання Росії. https://www.mk.ru/economics/2020/09/08/demograf-obosnoval-perenos-stolicy-iz-moskvy-vopros-vyzhivaniya.html

Далеко не всі в Росії дотримуються такої думки, бо не бачать практичних можливостей до кардинальних змін через, насамперед, політичний курс Кремля і приходять до висновку, що в осяжній перспективі у відносинах між "метрополією" і "колоніями" нічого не зміниться. Зокрема, оглядач російського "Форбс" М.Артем'єв констатує: "Думается, в обозримой перспективе цивилизационный раскол между Москвой и остальной Россией останется. И о чем следовало бы подумать, так это о том, как не допустить его увеличения". https://www.forbes.ru/biznes/349281-moskva-eto-navsegda-realno-li-perenesti-stolicu-rossii-v-drugoy-gorod

Отже, що маємо у підсумку?

Перше: "Федеративність" Росії є фікцією. Насправді Росія є країною з жорстко централізованою системою управління.

Друге: Офіційно закріплено нерівність регіонів Росії, а також "національну тріщину" у вигляді вивищення "русских" порівняно з іншими народами Росії.

Третє: Регіони сприймають Москву як "метрополію", а самі почуваються "колоніями".

Четверте: У Росії посилюються автономістські настрої. Найбільше це відчувається на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході та Калінінградській області.

П'яте: Попри нечисленність "інородців" порівняно з "русским" населенням, національний фактор (Татарстан, Башкоркостан, Кавказ тощо) відіграватиме не останню роль у внутрішньополітичному житті Росії і може стати детонатором ланцюгової реакції в російських регіонах.

Шосте: Накладання регіональних суперечностей на асиміляторську політику Кремля щодо корінних народів Росії за певних політичних обставин матиме наслідком різке послаблення керованістю країною.

Територіально – національний розлом, який був, є і лишатиметься "ахілесовою п'ятою" Росії, має всі шанси знову перетворитися на державо-руйнівну прірву.

Ключовим фактором, який може спровокувати колапс Росії, стане неспроможність Москви ефективно керувати регіонами. Підставами для цього, скоріш за все, буде комбінація двох моментів: а) різкого погіршення економічної ситуації в країні і пов'язаного з цим невдоволення населення в регіонах та б) посиленим економічним та військово- політичним тиском Заходу на Кремль.

А поки що Росія залишається тим, чим вона є: імперією, зшитою жорстким централізмом. "Россию связывает воедино только централизованное насилие, колючая проволока' лагерей и пыточные наручники", – робить невтішний висновок І.Ейдман https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9

(Далі буде)

powered by lun.ua

Розпад Росії: загроза чи шанс? (3)

6. Чи може Росія стати демократією? "...Российской власти, на мой взгляд, достался просто-таки идеальный народ, которым она еще долго будет успешно пользоваться...

Розпад Росії: загроза чи шанс? (2)

4. Економічна безвихідь "Это не цены высокие, это мы нищие, г-н Президент" https://echo.msk.ru/blog/amountain/2756042-echo/ Політичні перспективи Росії безпосередньо залежать від її економічного здоров'я...

Розпад Росії: загроза чи шанс?

Росія – це "нечто страшное, смешное и стыдное" Д.Биков, російський письменник https://echo.msk.ru/blog/bykov_d/2761932-echo/ Розвиток Росії впродовж останніх двох десятиліть мав своїм наслідком появу низки явищ, що призвели до масштабних змін як у внутрішньополітичній ситуації країни, так і її становища на міжнародній арені...

Правда і відповідальність

Друга світова залишила глибокі шрами в історії багатьох народів світу. Особливо тих, хто зазнав безпосередньої агресії з боку нацистської Німеччини...

Чому Росія ніколи не відбудеться?

Відразу чую голоси опонентів: " Як це не відбудеться?! Вже відбулася! Могутня і велика держава...". Причому говорять не тільки у них, але, на жаль, і у нас...

STATEMENT ON THE 12 STEPS fOR A "PEACEFUL SETTLEMENT" FOR UKRAINE

This year's Munich Security Conference, among other things, unfortunately, will be remembered for the scandalous statement: "12 Steps for Greater Security for Ukraine and the Euro-Atlantic Region", which was jointly prepared by several think tanks in Europe in cooperation with the Russian Council on Foreign Affairs...