Розпад Росії: загроза чи шанс? (3)
6. Чи може Росія стати демократією?
"...Российской власти, на мой взгляд, достался просто-таки идеальный народ,
которым она еще долго будет успешно пользоваться..." В.Іноземцев
https://echo.msk.ru/blog/spektr_press/2762134-echo/
Це питання хвилює сьогодні в Росії зовсім невеличку суспільну групу – притомну опозицію. Кажу про притомну, тому що "опозиція за викликом" є лише зручним і пригодованим інструментом Кремля для демонстрації "демократичності" Росії.
Мета притомної опозиції в Росії - спробувати змінити стан речей. Вона критикує владу, закликає і виходить на малочисельні протести, констатує погіршення ситуації з правами людини, говорить про "російський фашизм", пише відозви, апелює до світового співтовариства, складає програми "прекрасной России будущего" тощо. Це – важливо, але критично мало. Питання в іншому: чи зможе вона цим підняти мільйони на протест, який змінить владу?
Мета російської влади традиційна – втриматися у своїх кріслах. Тепер набір інструментів дещо змінився. Додалися цементування політичного простору і репресії. Демократія владі не потрібна, для неї це – небезпека. Відверто, навіть цинічно висловив підходи Кремля до питання демократії колишній радник російського президента В.Сурков: "Передозировка свободы смертельна для государства...". Путін, як він вважає, не відмінив демократію, а лише поєднав її з "монархическим архетипом российского правления". "Этот архетип работает. В нем достаточно свободы и достаточно порядка" https://www.rbc.ru/politics/18/06/2021/60cca5039a7947ec62bd964a
Мета російського населення? Про це трохи нижче.
Отже, як бачить ситуацію та сама притомна опозиція?
Ось, що пише, наприклад, про сьогоднішню Росію Л.Шевцова: "Відсутність альтернативи; страх населення, що Росія повторить долю СРСР; паралізуюча епідемія – все це утримує стабільність. Щойно розвиток їй загрожуватиме, влада переводить Росію в режим загнивання. Коли гниєш – немає сил на бунт і те, що розкладається, не може обвалитися. Гнити можна нескінченно... Росія... намагається себе заморозити в минулому. Самотня держава, боягузливий політичний клас, деморалізовані влада і населення, яке стомилося від цієї влади. Ось наш нинішній пейзаж". https://nv.ua/ukr/opinion/rosiya-shcho-chekaye-kreml-i-rosiyan-v-2021-roci-ostanni-novini-50131472.html
Близький до такого ж розуміння ситуації й інший російський експерт В.Пастухов, науковий співробітник University College of London: "В 2020 году режим покончил с ложной стеснительностью и стал демонстративно смаковать насилие. Пришла эпоха "полицейского экскэгэбионизма" – теперь все зло обязательно напоказ и с оттяжечкой. И отравление Навального в первую очередь об этом. Насилие из постыдного, вынужденного, применяемого по необходимости и исподтишка, стало универсальным, откровенным и демонстративным методом государственного управления... Голое насилие – ничем не ограниченное и ничего не стесняющееся – вот истинная конституция России образца 2020 года". https://echo.msk.ru/blog/pastuhov_v/2768324-echo/
Вже згадуваний О.Хоц наполягає, що побудована за Путіна система матиме своїм логічним завершенням крах Росії, бо вона приречена на стагнацію, а не на розвиток: "Путинизм, "подморозивший" империю в стадии полураспада, интуитивно пресекает попытки превратить нарисованный парламент в настоящий (нарисованные партии – в реальные, и т.д.). Ценой такой "подморозки" становится деградация, полицейщина, травля оппонентов, блокировка любых форм развития и – в конце концов – неизбежный развал империи...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF2BEE87E5AA В іншій статті він наголошує, що "фашизация" путинизма и холодная война с цивилизованным миром – это признак исторического финиша...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FEF2EF505143
Письменник Д.Биков звертає увагу на те, що Росія стала самодержавною країною з абсолютною владою вождя: "...современная Россия – действительно страна без перспектив. У нее есть одна перспектива – бесконечно долго консервироваться... У нас сейчас стопроцентное самодержавие с абсолютно фальшивым декоративным парламентом и, в общем, с абсолютной замкнутостью всех на одной фигуре...". https://echo.msk.ru/blog/partofair/2756538-echo/
Ніби узагальнюючи, публіцист О.Мельников констатує: "Стратегический развал идет по всем линиям – во внешней и внутренней политике, военном строительстве и оборонной промышленности, экономике, науке и образовании, медицине и культуре. То, что нынешний порядок склеен угрозами, репрессиями, пропагандой, способно длить его существование, но не может дать стране будущего...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FDBB67D1BF65
Картина, як на мене, виглядає доволі безрадісною. А як же на неї реагує "глубинный народ"? От це справді цікаво.
"В России "демократия" или "страна без жуликов и воров" в качестве абстрактного идеала воспринимаются позитивно, но готовности бороться за этот идеал не порождают. Власть наращивает давление на общество, идут процессы, людей бросают в тюрьмы по придуманным "засекреченными" свидетелями поводам – но обратной реакции так и нет", – констатує В.Іноземцев. https://echo.msk.ru/blog/v_inozemcev/2748646-echo/
Про відсустність у населення прагнення реагувати на обмеження свободи говорить й інший експерт Д.Орєшкін: "Если ты сидишь под лавкой, то и сиди там, под лавкой и жди, когда тебе бросят под лавку кость обглодать. Или ты борешься за свои права. Для этого надо их осознать конкретно. Мы это не умеем. Мы как нация еще не научились свои права осознавать как основу нашего существования. Потому что у нас нет культуры частной собственности. У нас нет культуры защиты своих прав..." https://echo.msk.ru/blog/partofair/2756192-echo/
Цікаве спостереження про настрої населення робить журналістка К.Кириллова: "Судя по народным настроениям, недовольство россиян текущей ситуацией приобретает все более левый окрас, что может в условиях "смутного времени" привести к взлету популярности радикально-левых популистов большевистского толка. Однако очень трудно себе представить, чтобы российский "глубинный народ" увидел своих лидеров в представителях либеральной оппозиции". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCE6CF36870C. Останні "вибори" до "парламенту" Росії є якравим підтвердженням цієї думки.
Показовою у зв'язку з цим, але одночасно і жахливою, є позиція багатьох росіян, про яку вельми відверто написав блогер О. Горний: "...Россияне теоретически готовы к такому развитию событий (передачі влади від Путіна наступнику – прим.авт.), им (увага – прим. авт) важнее нищенская стабильность, чем разрушение страны и катастрофа, которая будет сопровождать безвластие". https://echo.msk.ru/blog/amountain/2734510-echo/
У чому ж причина такої реакції населення на відвертий наступ на його права, точніше, її відсутності та готовності змиритися зі свавіллям режиму?
Російські експерти наголошують на кількох обставинах.
"России как страны единой политической нации, как не было, так и нет", зауважує аналітик І.Ейдман https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9
У путінського режиму немає також ідеології, – пише І.Яковенко: "...он не содержит в себе идеологию, он не содержит образа будущего, он содержит в себе мифологию. То есть разница между идеологией и мифологией заключается в том, что идеология – это образ будущего, а мифология – это образ прошлого. И вот мифология вполне заменяет идеологию..." https://www.svoboda.org/a/30960285.html
З іншого боку, є імперськість, яка просякла все російське суспільство і навіть лідерів "ліберальної опозиції". В.Зайдман зауважує ":... имперство не лечится, бывших имперцев, как и бывших чекистов, не бывает – сколько бы Навальный и его апологеты ни уверяли нас и западный политический истеблишмент, что он изжил в себе имперство и национализм..." https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FE4C3EC93151
Але є ще й глибша причина. Йдеться про певні традиції народу. Ось, що пишуть про це як російські класики, так і сучасні автори.
М.Горький (Пешков) у статті "О русском крестьянстве", яка вийшла у 1922 р. у Берліні, але ніколи не публікувалася в СРСР, наводить цікаві його характеристики. Зважаючи на той факт, що Росія на початок ХХ ст. була переважно сільською країною, можна в цілому екстраполювати такі оцінки на переважну більшість суспільства, бо і робітничий клас в основному рекрутувався з того самого російського селянства.
На думку М.Горького, російський селянин (читай народ) переконаний "в законности бесправия, в зоологической естественности анархизма". "...В русском крестьянине как бы еще не изжит инстинкт кочевника, он смотрит на труд пахаря как на проклятие Божье и болеет "охотой к перемене мест". У него почти отсутствует – во всяком случае, очень слабо развито – боевое желание укрепиться на избранной точкe и влиять на окружающую среду в своих интересах...".
Специфічне світобачення росіян та їхню поведінку М.Горький пов'язує з величезною територією Росії, що дозволяло їм тікати від держави і жити відірвано від суспільних процесів впродовж цілих століть. Він погоджується з думкою українського історика М.Костомарова, якого, правда, чомусь називає російським, що "...оппозиция против государства существовала в народе, но, по причине слишком большого географического пространства, она выражалась бегством, удалением от тягостей, которые налагало государство на народ, а не деятельным противодействием, не борьбой".
Продовжуючи цю думку, М.Горький зазначає: "...Безграничная плоскость, на которой тесно сгрудились деревянные... деревни, имеет ядовитое свойство опустошать человека, высасывать его желания. Выйдет крестьянин за пределы деревни, посмотрит в пустоту вокруг него, и через некоторое время чувствует, что эта пустота влилась в душу ему. Нигде вокруг не видно прочных следов труда и творчества. Усадьбы помещиков? Но их мало, и в них живут враги. Города? Но они – далеко и не многим культурно значительнее деревни. Вокруг – бескрайняя равнина, а в центре ее – ничтожный, маленький человечек, брошенный на эту скучную землю для каторжного труда. И человек насыщается чувством безразличия, убивающим способность думать, помнить пережитое, вырабатывать из опыта своего идеи! Историк русской культуры, характеризуя крестьянство, сказал о нем: "Множество суеверий и никаких идей". Цитуючи неназваного іноземця, який вивчав життя росіян, автор погоджується з його висновком: "У этого народа нет исторической памяти. Он не знает свое прошлое и даже как будто не хочет знать его".
Іншою характерною рисою росіян М.Горький називає жорстокість: "... Я думаю, что русскому народу исключительно – так же исключительно, как англичанину чувство юмора – свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни. В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное...".
На основі своїх особистих спостережень автор приходить до висновку, що російська жорстокіть не є виявом садизму окремих осіб. Насправді, – це суспільна норма: "Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц – о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека". Торкаючись теми жорстокості під час "революції", а насправді розв'язаної більшовиками громадянської війни в Росії, М.Горький констатує: "Жестокость форм революции я объясняю исключительной жестокостью русского народа".
Не надто компліментарно відгкується автор і щодо освітнього рівня росіян, їхніх здібностей до аналізу подій, їхні лінощі. Він, зокрема, пише: "...русский крестьянин...человек безграмотный и не привыкший мыслить... Это среда полудиких людей... вся русская интеллигенция, мужественно пытавшаяся поднять на ноги тяжелый русский народ, лениво, нерадиво и бесталанно лежавший на своей земле, – вся интеллигенция является жертвой истории прозябания народа, который ухитрился жить изумительно нищенски на земле, сказочно богатой.... Беседуя с верующими крестьянами, присматриваясь к жизни различных сект, я видел прежде всего органическое, слепое недоверие к поискам мысли, к ее работе, наблюдал умонастроение, которое следует назвать скептицизмом невежества".
Не обійшов увагою М.Горький й моральні цноти росіян : "Да, чем другим, а великодушием русский крестьянин не отличается. Про него можно сказать, что он не злопамятен: он не помнит зла, творимого им самим, да, кстати, не помнит и добра, содеянного в его пользу другим". http://rulife.ru/mode/article/68
Ось така дещо неочікувана відвертість знавця російських душ.
Наче підхоплюючи естафету, інший російський письменник М.Нікулін написав, як на мене, страшні слова про майбутнє відселектованого Другою світовою війною російського народу: "...шло глупое, бессмысленное убийство наших солдат. Надо думать, эта селекция русского народа – бомба замедленного действия: она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков породит новые поколения себе подобных...". https://www.livelib.ru/quote/610607-vospominaniya-o-vojne-n-n-nikulin
Вельми болючі характеристики дають своїм співвітчизникам й сучасні російські дослідники "загадочной русской души".
Публіцист П.Матвеєв пише про "хорошо всем известные со времён Пушкина качества российского народа – леность, отсутствие любопытства, нежелание заниматься самообразованием. А также неизменную склонность к бесчестию и неизменную же готовность к предательству. Эти омерзительные качества и являются главным препятствием на его пути к самосовершенствованию. Равно и к возникновению чувства личной ответственности за всё происходящее – и с ним самим, и вокруг него". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB25F34CBE3B
Оглядач радіостанції "Эхо Москвы" А. Орех звертає увагу на те, що в Росії живуть "...миллионы дремучих, невежественных людей, людей с кучей страхов и недоверия ко всему..." https://echo.msk.ru/blog/oreh/2825726-echo/
Нетривіальний погляд на роль російського народу у теперішніх внутрішньополітичних процесах висловлює аналітик В.Пастухов. Його аналіз сучасної Росії дозволяє краще зрозуміти усю глибину кризи та, одночасно, безвиході, у якій опинилася ця країна.
В.Пастухов пише, що розмови про якусь нову, іншу Росію розбавлені смислу. На його думку, Росія жодним чином не змінилася порівняно з її минулим літературним сприйняттям. Теперішня Росія є такою, якою була і раніше, тобто, незмінною. "...она (Росія – прим.авт.) осталась на своей привычной орбите. Путинизм – это и есть "медианная Россия", Россия как она есть (La Russiа com'è), от которой до дна столько же, сколько и до поверхности".
Він ставить питання про те, чому ж так сталося. І дає, як на мене, цікаву відповідь. Експерт доводить, що причиною незмінності Росії є її...народ. Вірніше та його величезна частина, яка живе за віковими заскорузлими уявленнями про світ, не бажає змінюватися і бачить навкруги лише ворогів. Саме це і забезпечує стабільність тих режимів, які керують Росією впродовж століть.
Говорячи про сьогоднішню Росію, В.Пастухов зазначає, що "главным компонентом системы, обеспечивающим ее устойчивость, оказался "нерастворимый" обширный обывательский кластер. Именно наличие в России столь крупного рудиментарного социального образования, не подверженного разрушительному влиянию "идеологий", стало тем неподъемным грузом, который за разом раз мешает России уйти со своей традиционной исторической орбиты. Помешал и на этот раз. Тяги русской интеллигенции (пресловутых 14%) элементарно не хватило, чтобы вывести на более высокую орбиту такую махину. А то, что к махине этой прицепился Путин и консолидированные им кланы – это уже второй вопрос. Не было бы его, был бы кто-то другой. И будет еще, если эта массивная глыба "социальной мерзлоты" останется нерастопленной".
Характеристика цієї "соціальної мерзлоти" не викликає у автора будь-якого захоплення. Як і його попередники, він відзначає такі якості російського народу, якими навряд чи можна пишатися: "Стабильность путинского режима держится на непробиваемой лояльности обывательской массы. Вот где настоящее дно. Эта масса руководствуется не идеями, а предрассудками. Ее интересы не выходят за пределы ее местечкового мирка. Она обожает власть как источник всех ценимых ею благ и одновременно ненавидит ее за то, что эти блага текут мимо ее. Ее социальный идеал – выйти "из грязи в князи", ничего не меняя по существу. Она мечтает быть "сверху" и счастлива, когда видит бывших сильных мира сего распластанными "снизу". Она алчна, прожорлива, плохо образована и завистлива. Она смотрит расследования Навального как клуб кинопутешествий по чужим дворцам и мечтает жить так же, как герои этих расследований. Она – истинный демиург режима, хотя и не стала его бенефициаром".
Ядром цієї "мерзлоти" В.Пастухов бачить зґвалтоване і перетравлене радянською системою селянство, яке мімікрувало, але не змінилося у своїй патріархально – консервативній суті: "Кто же это? Это наш старый исторический знакомый – неолитическое (патриархальное) крестьянство, выгнанное со своих насиженных мест, провернутое через мясорубку коллективизации и индустриализации, спрессованное городом в пыльно-ледяную глыбу, но сохранившие в неприкосновенности свой ментальный архетип – прагматизм, ограниченность кругозора, предельно короткий "радиус доверия", правовой нигилизм и другие".
Логічним виглядає й висновок автора, коли він говорить про перспективи лібералізму в Росії. Таку можливість він логічно заперечує, бо "... режим Путина не имеет в своем генезисе никакого либерализма и никогда, даже после Путина, Россия сама по себе на эту стезю не вернется. Нельзя вернуться туда, где не был".
Не погоджуючись із висновками окремих російських експертів про схожість сучасної політичної системи в Росії з корпоративно-фашистською, В.Пастухов зазначає, що насправді йдеться про "...модернизированное крепостничество, эксплуатирующее остаточную крестьянскую ментальность русского обывателя. В отличие от европейского фашизма, (теперішній державний лад – прим.авт.) "по убытии" конвертируется не в либерализм, а в дикую русскую смуту". https://echo.msk.ru/blog/pastuhov_v/2768324-echo/
Про що це свідчить?
Перше. Притомна російська ліберальна думка сумнівається у реальності проведення демократичних змін у Росії.
Друге. Головними причинами названо три:
- небажання влади проводити будь-які демократичні реформи
- слабкість ліберальної опозиції
- небажання населення змінювати звичний для нього уклад життя, зважаючи на окремі особливості національного характеру росіян.
Третє. Існуючий сьогодні політичний режим у Росії не має перспективи. Росію у її теперішньому вигляді чекає подальший занепад і крах.
Важко не погодитися з думкою вже згадуваного В.Пастухова: "У путинской России такой стратегии выхода (з кризи – прим.авт.) нет. Модернизированное крепостничество – это дикое насилие без конструктива. Оно антиинституционально, ничего не укрепляет, но все, что можно, доламывает, оставляя, в конце концов, страх и обман как две единственные реальные социальные скрепы.
Из праха собрано, в прах и обратится – вот историческая формула нынешней российской власти".
7. Що далі?
"...после неизбежного краха путинского режима, ресурсов для сохранения
империи у России больше не останется и страна перестанет существовать в
нынешних границах..." І.Яковенко
https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB82E934D657
Свідомо використовував при написанні цієї статті, як вже згадував вище, думки російських експертів, практично виключивши з аналізу їхніх українських та західних колег. При цьому звісно, спирався на тих, кого можна, бодай умовно, віднести до більш-менш притомних у контексті їхнього ставлення до теми російського імперіалізму. На жаль, і серед російських "лібералів" все ще переважною більшістю є справжні імперці.
Оцінки ліберальної, хоча і вкрай малочисельної та маловпливової частини російського суспільства, дають між тим можливість краще зрозуміти тенденції розвитку сучасної Росії... "Ліберали" праві у тому, що теперішньою Росією править військова хунта у вигляді постійних членів Ради безпеки РФ, переважну більшість якої становлять представники силових структур. Вона є дещо модернізованою копією політбюро ЦК КПРС – ніким не обраним, натомість призначеним президентом органом, і який де-факто керує країною.
Чого, однак, не вистачає сучасним російським "лібералам", так це тверезого і чесного погляду на перспективи Росії. Натомість вони охоче займаються відвертою "маніловщиною", різного роду "мріяннями" про "прекрасну Росію майбутнього", не бажаючи дивитися правді в очі.
А вона, на жаль, гірка. І полягає у тому, що перспектив у цієї країни насправді немає, якщо вона кардинально не змінить своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Тріщини у її державному фундаменті стають дедалі глибшими, конструкція починає "тріщати по швах", а ідеологічні "скрєпи" – все голосніше "скрєпят".
Можемо констатувати, що 2020 р. виявився визначальним у розвитку Росії, бо у політичному плані путінський режим перетнув головну "червону лінію", остаточно розпрощавшись з навіть алюзією на демократію у її російському виконанні.
"Русскій мір", релігійне мракобісся та "побєдобєсіє", замішані на тотальній пропаганді, брехні та страху, перетворилися в ідеологічний підмурок режиму.
Хронічна економічна стагнація, нечувана корупція, дедалі зростаюча бідність населення у поєднанні з демографічною катастрофою, алкоголізмом та наркоманією зробили, щонайменше найближчим часом, перспективи соціального розвитку Росії примарними.
Регіони та "національні" утворення почуваються колоніями Москви. Такий стан речей має перспективу перетворитися на тривале протистояння між центром та суб'єктами Федерації, якою вона насправді не була, не є і навряд чи буде.
Агресивна зовнішня політика насамперед на пострадянському просторі та щодо країн ЄС і НАТО завели Росію у "глухий кут" на світовій арені, зробивши фактично міжнародним ізгоєм. Москву вже не лише не сприймають як партнера, її визнано безпосередньою загрозою, прийнято рішення про запровадження щодо неї "політики стримування".
Задекларована готовність Заходу до "діалогу" виглядає радше ритуальним танцем, ніж практичною пропозицією. У глобальному вимірі Росія перестала бути для нього пріоритетом. Її місце зайняв Китай. Єдиним аргументом Москви залишається ядерна зброя та військово-політичний шантаж.
Що могло б, бодай тимчасово, врятувати Росію? Я би сформулював це як "політику трьох Д". Разом з тим, вона матиме наслідком т.зв. "російський парадокс".
Йдеться про:
- демократизацію (відмова від тоталітаризму всередині країни)
- деколонізацію (створення реальної федерації, а не її формальної тіні, як сьогодні)
- деімперіалізацію (припинення агресивної політики у світі).
Чи є можливим такий розвиток подій? Візьму на себе сміливість стверджувати, що ні. Цього не станеться ні за теперішнього московського режиму, ні після відходу Путіна. Відповідь на питання чому, полягає у тому, що цього не хоче не лише верхівка правлячого класу, але і переважна більшість російського населення, яке звикло жити саме у такій сьогоднішній (а, насправді, – історичній) парадигмі і не бажає серйозних змін.
А тепер трохи пофантазуймо і припустімо, що завдяки якійсь чудодійній силі усі ці процеси все ж таки відбулися. Що матимемо у підсумку? На мою думку, лише одне – зникнення самої суті Росії. Вона просто розчиниться сама в собі. Бо, як про це йшлося вище, російське суспільство не сприймає демократичні принципи як такі, у ньому вкорінене імперське мислення, воно не розуміє і, здається, не хоче розуміти, що таке самоуправління, бо потребує "твердої руки".
Тобто, те, що у країнах з традиційно європейською ментальністю дає своїм результатом розвиток і соціальний прогрес, в Росії обернеться її крахом. У цьому, як на мене, і полягає головний "російський парадокс": прагнення змінити Росію за демократичними лекалами невідворотно призведе до зміни її ціннісної основи. Демократична, правова, миролюбна Росія не відповідає уявленням більшості росіян про свою країну. Вони не прагнуть такої Росії! Тому розраховувати, що Росія самостійно зміниться за рахунок внутрішнього розвитку, тобто, природнім, еволюційним шляхом насправді не доводиться, або ж це займе довгі десятиліття, якщо не століття.
Чи означає це, що Росія приречена? Стратегічно, безумовно, так. У теперішньої авторитарно-агресивної Росії справді є лише одна перспектива – деградувати політично та економічно, залишатися глобальною загрозою, дестабілізовувати демократичний світ, вести війни та організовувати провокації.
Питання у тому, як довго триватиме ця агонія і що робити з такою Росією вже тепер?
Багато хто вважатиме таку постановку питання неправомірною. Адже, є країна, є населення, яке у ній проживає. Все так, але лише до того моменту, допоки ця країна дотримується норм міжнародного правопорядку і співжиття. За порушення цих норм Німеччина після Другої світової війни була покарана, пройшла період денацифікації та демократизації і лише потім змогла об'єднатися та повернутися до цивілізованої сім'ї народів (на відміну від Росії післявоєнна Німеччина не була імперією і не потребувала ще одного "де-": внутрішньої деколонізації. Це – специфічна ознака сучасної Росії).
Так само і сьогоднішня Росія має бути покарана за вчинені нею злочини проти міжнародного миру і безпеки, порушення прав людини, підтримку диктаторських режимів у світі, міжнародного тероризму та його спонсорування, позасудових страт і політичних вбивств, провокацій та геноциду навіть проти власного населення тощо.
Слід лише з'ясувати, коли і у який спосіб це покарання має відбутися?
Тут ми підходимо до головного питання: про наявність у колективного Заходу політичної волі як такої та готовності її застосувати щодо Росії.
У практичній політиці є, як завжди, два варіанти дій: м'який і жорсткий.
Перший у нашому випадку означатиме залишити все, як є, і діяти напівкроками, продовжувати висловлювати "стурбованості", вводити малодієві санкції, які не можуть змінити режим, при цьому збільшуючи взаємну торгівлю, закликати Кремль змінити свою позицію і пропонувати "діалог" – тобто, уникати принципових рішень.
Мета такої політики зрозуміла: де-факто підтримувати російську економіку у стані глибокої стагнації і через введення чи зняття санкцій контролювати її розвиток. При цьому дозволяючи режиму існувати далі. В економічному плані така перспектива для колективного Заходу є вигідною.
Ще одним, можливо, найголовнішим аргументом на користь цієї лінії поведінки Заходу є контрольованість ядерних арсеналів Росії та неможливість їхнього використання без санкції Москви.
Разом з тим, цей підхід має й очевидний недолік. Нікуди не зникає агресивність Росії, її спроби підривати міжнародні позиції та єдність Заходу, втручатися у його внутрішні справи, вести лінію на формалізацію сфер впливу тощо. А беручи до уваги те, що Москва вважає таку політику слабкістю Заходу, можна передбачити, що зловмисна політика Росії щодо нього лише набиратиме нових обертів.
Насправді така лінія Заходу більше схожа на політику "відкладених рішень", що є небезпечним, бо робить його залежним від непередбачуваності Росії і наслідків її дій.
Те ж саме стосується і подій у самій Росії. Бо, беручи до уваги тенденції у її політичному, соціально-економічному житті, внутрішньої політики, Захід у разі настання там форс-мажорних обставин просто не буде до них готовий. Як колись це сталося при розпаді СРСР.
Між тим, схоже на те, що станом на сьогодні саме така "еволюційна" лінія поведінки Заходу бере гору. Там, на жаль, мало лідерів на кшталт Черчіля, де Голля, Рейгана чи Тетчер. Маємо з сумом констатувати "здрібнення" політичної еліти Заходу, відсутність там лідерів, які можуть приймати стратегічні рішення. Вірю, що це не назавжди. З приходом до влади нової адміністрації США з'явилися деякі надії.
Бо є й інша можливість. Вона передбачає прийняття найвищим політичним керівництвом Заходу рішення про недоцільність (через загрозу його стратегічним інтересам) існування агресивної Росії як головного фактору глобальної небезпеки і дестабілізації.
Така опція має мати своїм наслідком необхідність зміни філософії відносин Заходу з Росією - від безперспективних спроб "залучення" Росії до цивілізованого світу до її заміщення низкою держав, які за дієвої підтримки Заходу впродовж короткого історичного часу утворили би на території теперішньої Росії коло незалежних, миролюбних, без'ядерних суб'єктів міжнародного права. Населення національних утворень, регіонів нарешті отримали б шанс для поступового переходу до будівництва сучасних держав, пріоритетом яких була б не агресія, а економічний розвиток і добробут власного населення.
Власне, варто було б взяти за приклад розпад СРСР. Адже жодна з нових пострадянських країн (за виключенням Росії) не руйнує міжнародний мир, дотримується норм міжнародного права, не веде війни проти сусідів, крім випадків, коли ці конфлікти створюються Москвою. Можна з впевненістю передбачити, що зникнення з політичної карти агресивної Росії матиме своїм наслідком різке зменшення (в рази!) кількості конфліктів та джерел міжнародної напруженості по всьому світу. Адже головною метою зовнішньої політики Росії є створення конфліктів, а потім участь у їхньому "врегулюванні" на своїх умовах.
Росія сьогодні є не лише Імперією Зла, вона є уособленням Світового Зла. Щоб його подолати, колективний Захід крім зміни світоглядної позиції щодо Росії, має розробити також план конкретних і комплексних заходів протидії Росії, які мають включати економічну, політико-дипломатичну, військову, регіональну, національну, кібернетичну, інформаційну та інші необхідні складові. Мова йде про їхнє активне впровадження протягом наступних 10-15 років. Зрозуміло, що виключається застосування збройних сил, завдання "превентивних ударів", проведення спецоперацій тощо.
Мета має полягати у такому комбінованому застосуванні згаданих заходів, які б у підсумку стимулювали регіони Росії, національні утворення на її території та притомну опозицію в центрі виступити ініціаторами кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці. Там має виникнути щось на зразок нового "руху за перебудову", який об'єктивно приведе теперішню Росію до повторення долі СРСР. Бо єдність Росії сьогодні може утримуватися лише авторитарними, силовими методами. Тут ми знову повертаємося до політики "трьох Д", яка може бути реалізована лише за підтримки ззовні.
Такий розвиток подій матиме результатом, зокрема, початок процесу самоідентифікації населення нових держав, що, у свою чергу, раз і назавжди поховає російський імперський синдром та претензії на світову гегемонію. Від цього виграють всі народи і регіони теперішньої Росії, включно з російським, що нарешті матиме змогу відчути себе як окремий етнос. Московія повернеться до своїх більш-менш історичних етнічних кордонів, залишаючись за площею однією з найбільших країн європейського континенту.
Зрозуміло, що "ядерне питання" відіграватиме ключову роль у реалізації такого сценарію. Його вирішення вимагатиме від колективного Заходу дуже чітких і чесних гарантій безпеки усім державам, що виникнуть. Але не так, як це сталося з Будапештським меморандумом. НАТО чи окремі його країни будуть зобов'язані гарантувати безпеку і територіальну цілісність нових держав. Побічним, але надзвичайно великим позитивом стане посилення глобальної ролі НАТО, яке також повинно буде пройти етап трансформації з регіональної у глобальну систему безпеки.
Матиме місце реальне і суттєве скорочення ядерної зброї у глобальному вимірі.
Перед колективним Заходом постане також важливе завдання з налагодження справді взаємовигідного економічного співробітництва з утвореними державами, виступити гарантами справедливого використання їхніх природніх ресурсів. Варто очікувати, що суверенізація територій стимулюватиме їхнє економічне зростання, які за сьогоднішніх умов перебувають у становищі економічних колоній Москви. Це також відповідатиме інтересам Заходу.
У підсумку Росія з теперішнього виклику для Заходу перетвориться у коло дружніх держав, що спільно протидіятимуть реальній загрозі, яка на той час об'єктивно сформується у Південно- Східній Азії.
Деякі як російські, так і західні аналітики малюють ще й третій сценарій можливого розвитку подій. Він полягає у тому, що після відходу Путіна його наступник (наступники) запропонують Вашингтону свою капітуляцію в обмін на збереження їхніх привілеїв грабувати Росію і далі, вивозити капітал на Захід, чим підтримувати його економіку та користуватися його благами у своїх особистих цілях.
Справді, тактично, цей підхід має певні переваги. Бо все лишається, як є, не потрібні серйозні зусилля для трансформації російської території, налагодженню відносин з новими суб'єктами міжнародних відносин, вирішення проблеми ядерного роззброєння Росії. Це буде також шансом "відкрутити події назад": поставити перед новою московською владою ультиматум щодо повернення Криму і Донбасу, Абхазії та Південної Осетії, Придністров'я, вступу України та Грузії до НАТО, припинення підривної діяльності Росії проти країн ЄС та НАТО, а також на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці і далі за відомим списком. У Москві його змушено приймуть. Багато проблем буде вирішено, але далеко не всі.
Таке рішення означатиме черговий стратегічний програш Заходу і повторення його попередньої помилки, коли він щиро повірив обіцянкам Б.Єльцина побудувати миролюбну та демократичну Росію. Що з цього вийшло сьогодні, – бачать навіть найзапекліші "Putinversteher"'и. Те ж саме відбудеться і цього разу. Росія через певний час повернеться до свого природнього стану – тоталітаризму і агресивності. Без тиску ззовні Росія всередині ніколи не зміниться. Але всепереможний цинізм цілком може взяти гору.
Натомість політика "керованого розпаду" Росії попри її комплексність, багаторівневість завдань і складність реалізації матиме своїм наслідком глибокі і позитивні глобальні зміни, що допоможуть в осяжній перспективі перетворити Північну Атлантику та простори сучасної Росії на територію стабільності, безпеки та економічного зростання. Саме за таких обставин прийде час для реалізації поки що абсолютно ілюзорної концепції "безпеки і розвитку від Ванкувера до Владивостока". В іншому випадку все знову повернеться "на круги своя".
Жодним чином не сумніваюся у тому, що Росія припинить своє існування під тягарем внутрішніх проблем та за умов продовження навіть теперішнього малодієвого санкційного тиску. Це відбудеться протягом наступного нетривалого історичного проміжку часу. Питання лише у ціні, яку цивілізований світ за це заплатить. Україна вже поклала на цей вівтар тисячі життів своїх громадян, мільйони скалічених доль, величезні економічні втрати. Колективний Захід може обійтися тепер лише кількома сотнями мільярдів доларів, які у перспективі все одно будуть компенсовані економічними вигодами від взаємодії з новими постросійськими державами.
Так, – це виклик. Так, він потребує нового бачення світоустрою, за який варто боротися. От тільки виникає питання, чи здатен сьогодні колективний Захід зрозуміти, що така перспектива відповідає його вищим стратегічним інтересам? І діяти відповідно.
Прийшов час для нової політичної еліти Заходу, яка дивиться не собі під ноги, вовтузячись у боротьбі за перемогу на чергових виборах, а високо піднімає голову і зазирає за горизонт. А очолити її мають візіонери. Не багато, але хоч кілька! Інакше за політичну короткозорість і небажання приймати стратегічні рішення доведеться дуже дорого і боляче розплачуватися.
Вибір завжди є. Як і відповідальність за нього...
