Всьо по пріколу
Ці роздуми я писав понад рік тому для однієї поважної газети, але трохи "не вписався" у визначену кількість знаків, внаслідок чого матеріал зазнав певної вівісекції. А це ось переглянув "повну версію" і подумав: а чому б сьогодні, коли слово "криза" ми вживаємо частіше, ніж неозначений артикль "пля", не нагадати, що кращим засобом порятунку від негараздів був, є і завжди буде Його Величність Сміх?
Українці завжди любили і вміли сміятися. І з себе, і з інших. Переважно наш гумор виглядає м'яким і теплим, але коли раптом доводилося з кимось або чимось боротися, він ставав гострим і нещадним. Себто сатирою, гротеском, сарказмом і ще казна чим. Я не знаю хто першим запустив до обігу фразочку "гумор і сатира", але очевидно, що і з першим, і другим у нього були проблеми.
А й насправді, куди не кинь, всюди клин. Себто класний гумор, який сьогодні ми визначаємо емоційно забарвленим жаргонізмом "прікольно". Це я про фольклорно-історичний ракурс. Ну, не більше у нас тужливих пісень, аніж жартівливих! Та й хто здатен порахувати оті всі співанки, коломийки, весільні переспівки та й просто застільні пісні, що здатні надірвати животи навіть найповажнішим ґаздам? Або анекдоти, які в радянські часи причісували і лагідно називали "народними усмішками"? Веселі оповідки-приповідки?
І нехай тепер хтось спробує заперечити думку, що саме гумор народив українську літературу! Не було чим зайнятися козарлюзі полтавському Іванові Котляревському, пописував якісь жартівливі штучки, хохмив, розважався чоловік і своє хмільне товариство розважав. І навіть не мріяв про лаври зачинателя нового укрліту. Але доля також вміє жартувати. А вже за нею прилаштувалися Артемовський, котрий Гулак, Основ'яненко, котрий Квітка, Левко Боровиковський, Степан Руданський, що сотні анекдотів "переспівомовив", Микола Гоголь, котрий хоч і мову обрав іншу, але наповнив її таки нашим сміхом. Куди у хрестоматію пальцем не ткни, замість хрестів і матів – гумористи-пріколісти.
Словом, ім'я їм легіон. Навіть у суворого батька Тараса проривалося, хоч і не пасувало пророку жартувати. Наприклад, царицю "свєтлєйшую" порівнювати з опеньком засушеним і чаплею довгоногою. Уявляю, як реготало над такими рядками майбутнього генія наскрізь фрондерське Товариство мочеморд, активним учасником якого був Григорович до свого урочистого відбуття на багаторічну каторгу!
Є й інша сторона у цього місяця. Чи то гумор яко факт, чи то сміх, який він породжує серед своїх реципієнтів, якимось дивом здатні притягувати лють, ненависть, злобу та інші негативні речі. Щоправда, з боку ворогів, окупантів та інших негідників різного штибу. І Тарас Григорович не останнім у нашій історії постраждав за гострий розум і дотепний язик, себто перо.
Спочатку царська, а потім і молода радянська влади поламали життя видатному гумористові Володимирові Самійленку. "Людину-регіт" Остапа Вишню-Губенка на довгі роки запроторили за колючий дріт, а випустивши на волю, до самої смерті примушували витрачати свій неймовірний талант то на шельмування українських патріотів, то на оспівування "досягнень соціалізму". І цей, колись могутній чоловік, змушений був вичавлювати із себе лакований псевдо-гумор чи недорікувату псевдо-сатиру, бо пам'ятав не лише своє недавнє приниження, а й те, що життя його молодшого брата, також свого часу відомого гумориста Чечв'янського-Губенка обірвалося від енкаведистської кулі. Тривалу можливість "жартувати з табірними вошами" було надано Олександрові Ковіньці та Микиті Годованцю та багатьом іншим, можливо, менш знаковим сміхотворцям та пересмішникам. Мало не протягом всього життя "під пильним оком" відповідних служб знаходився Павло Глазовий.
Але, попри це все, український гумор жив і розвивався за всіх часів і розкладів. Був відомий мабуть кожному українцеві журнал "Перець", який попри ідеологічну сірятину, публікував чудові зразки гумору. У кожному більш-менш відомому періодичному виданні (чи то газета, чи товстий журнал) неодмінно існували гумористичні рубрики. Врешті-решт, проривалося гостре слово і на телебачення – можна по-різному сьогодні оцінювати творчість Тарапуньки-Тимошенка і Штепселя-Березіна, але це була ціла епоха. А ще – Андрій Сова, Анатолій Паламаренко, чий внесок у популяризацію українського гострого слова просто важко переоцінити!
Словом, якби сьогодні хтось виступив із пропозицією видання, наприклад, повної "Енциклопедії українського гумору", народ би теж по-доброму сміявся. Не по зубах це простому смертному, хіба який-небудь Інститут гумору створити і всіх його працівників присадити на кілька років лише на цей проект. Користь від нього була б очевидною, а ще ніхто б не в'якав, що Большая совєцкая енциклопедія є найоб'ємнішим виданням за останні сто років (ПЗТ Лєніна, Сталіна, Сімонєнкі та прочіх вождів світового пролетаріту прошу не враховувати!).
І наостанок. Я свідомо прагнув оминути теперішній стан українського гумору, бо все, що сьогодні нам намагаються впарити під такою приправою, є, за влучним виразом зовсім не гуморного Василя Стуса "або чужомовним, або дурним". Це окрема тема, яка заслуговує більше часу і газетної площі. А з великого скажу так – може я й ретроград якийсь волохатий, але не смішні мені всі оті жарти "від паска і нижче", та й годі! Гумор – це щось зовсім інше. А коли просто хочеться пореготати від душі – вмикаю канал "Рада", або яке-небудь політичне ток-шоу. Щоправда, це вже більше клоунаду нагадує, але також приємно...
