Час повертатися до Сонця!
Дивні ми люди все ж таки – замість того, щоб боротися з суттю певного явища, боремося з його окремими виразниками. Ну, приїхав один з очільників великого бізнес-проекту під назвою "християнство", ну пов'якав там щось у межах своєї імперської риторики, а поруч "вєрниє" поспівали "інтернаціонал". А хіба хтось чекав чогось іншого? Так, проігноруймо це, наче нічого й не відбувається, кілька днів мине і всі благополучно й надовго забудуть про "високий візит". Так, ні ж, неодмінно треба тому попові дуль натикати, аби знав. А те, що йому це все – як з качки вода, нічого, головне себе зайвий раз показати – ось які ми героїчні!
І тоді я запитав себе – а за що насправді ми боремося? Логіка підказує – за майбутню велику Україну. А виходить – за власний чи ба, навіть чужий піар. Тому дійшов простого висновку: поки у нас існуватиме державний, громадський чи духовний курс на християнство – Україна не стане по-справжньому незалежною.
А ще ми дивні у своєму внутрішньому консерватизмі – бо не хочемо розвиватися духовно, боїмося зазирнути у власні глибини. Бо якби таки почали зазирати – одразу б побачили: ми не були, не є і ніколи не станемо християнами в ортодоксальному розумінні. Українець – людина споглядання, пізнання і емоційного аналізу довколишнього світу, він плоть від плоті своєї землі. Тому його первинний світогляд є природнім, бо він рівнозначна частина природи, як, врешті, і світобудови. Чи язичницьким, чи поганським, чи як би ще його не називали, сенс не змінюється. Особисто мені подобається відчувати себе сонцепоклонником, сином Сонця...
А все це лепетання про начебто прогресивний вплив християнства на людство насправді варте саркастичної посмішки. Бо не тільки у нас пам'ять коротка, Європа ще більше дивує. Там "свята" інквізиція мордувала і кидала у вогнища десятки тисяч людей, причому не найгірших. І саме в той час, коли у нас на горі Богіт ще функціонував один з найбільших сонцепоклонницьких храмів – храм Збруцького Світовида.
Наші попи відзначають тисячоліття з хвостиком хрещення Русі, а археологія чітко свідчить – навіть у похованнях 14 ст. суто християнська символіка зустрічається не так вже й часто. Навіть моя прабабуся Марфа Антонівна Франчук, світла їй пам'ять, яка народилася наприкінці ХІХ ст. і прожила майже все ХХ ст., ніколи не згадувала якесь там Різдво св. Пророка і Предтечі Іоанна Хрестителя, а казала: "Завтра – Івана Купала", не говорила "Пасха", а Великдень тощо. Як врешті, й більшість нашого народу. І я впевнений – і сьогодні в наших душах нічого не змінилося.
Тому, думаю, боротися треба саме з християнством як з явищем, яке давно перестало бути духовним прихистком людини (та й чи було воно колись таким?) і перетворилося на голий бізнес. Час повертатися до справжнього – до Сонця – нашого Прабога, який насправді єдиний "сущий на набесах", і справді милостивий, і, головне, справедливий.
P.S. Якщо ця тема зацікавить шановних читачів, готовий до продовження розмови)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
