Віктор Баранов: Люби Україну – або забирайся геть!
Останнім часом стало модним пощипувати Національну спілку письменників України, начебто вона підігрує владі, співпрацює з владою чи ще щось у схожому ключі. Так, коли наша команда взялася за менеджмент письменницькою спільнотою, було задекларовано, що ми не зациклюватимемось на політиці, як це робило попереднє керівництво, оголошуючи Спілку мало не підрозділом "своєї" політичної сили, а виносимо наперед суто письменницькі пріоритети. І не варто в цих словах шукати другого-третього дна, бо робота з письменниками була настільки занехаяна, що гірше вже просто неможливо. Але аксіому про те, що письменник завжди в опозиції (окрім хіба одного-двох лизоблюдів) ніхто не заперечував і не скасовував. І, думаю, вже не скасує.
Нижче я пропоную шановним читачам уривок зі статті голови Національної спілки письменників Віктора Баранова, де всі позиції чітко і зрозуміло викладені. Весь матеріал можна прочитати за таким посиланням:http://ualit.org/?p=2957
"Куди я вернувся? В яку країну, до якої влади, в яку законотворчу атмосферу? Розказати, наприклад, тим же туркам про послідовний потопт державної мови у їхніх північних, через Чорне море, сусідів – не повірять! Ще ніколи, навіть за радянщини, в Україні не було такого масового, масованого розгулу мовної іноземщини. Уже й на Першому національному (!) телеканалі крутять російські фільми (яке там у дідька дублювання!) та застарілі в часі бенефіси російських співаків і гумористів, насаджується практика "штепселе-тарапуньківщини", тут же розкошує в своєму незнанні української хитро-"нейтральний" Савік Шустер. Про інші телеканали не хочеться й говорити. І це тільки на домашніх екранах! А в інших сферах як ведеться нашій рідній і державній? Як пасербиці у лихої мачухи. І в ролі мачухи виступає державна влада. Це вона заохочує ківалових-колесніченків-костусєвих-константинових до послідовної зневаги Основного Закону країни, в якій вони комфортно облаштували собі прожиття без жодних сентиментів до неї. Це влада здійснює таку кадрову політику, яка в геометричній прогресії множить легіони зденаціоналізованих чи й просто вражених вірусом українофобії чиновників за принципом дикого трайбалізму. Це влада, інфікована фанатичним збагаченням і боротьбою за збереження її, влади, за собою, не бажає упритул бачити, як катастрофічно гине все українське в незалежній Україні, і найперше – мова.
На шляхах і дорогах тут і там зустрічаєш бігборди з рядком Володимира Сосюри, приписаного іншому "авторові": "Любіть Україну!" Яку Україну маємо любити? Ту, в якій не знаходиться місця українському сентиментові? Де на FM-радіостанціях день і ніч набивається у вуха російська попса, а сяк-так, з жахливим акцентом проказуване крізь зуби українське слово чується тільки в коротеньких випусках новин? Де футбольні коментатори замість "прізвище відмінюється" кажуть "схиляється" (на взірець російського "склоняється") й ніхто цих неуків з роботи не виганяє? Де в рекламних написах на кожному кроці зустрічаєш абракадабри типу "Щонеділі по четвергах розіграш автомоблія" або "Беззалогові кредити" ("залога – це гарнізон, замаскований загін охорони, а в даному разі треба "Кредити без застави") й нікому руки не поодбивано за ці несусвітенні дурниці? Де за двадцять років незалежності не витворено національної державної ідеї і, схоже, ніхто у владі не збирається цим перейматися? Де внутрішня політика зводиться до нейтралізації опонентів влади й контрольованої демократії, а в політиці зовнішній сам нечистий нічого не допетрає? Де всі проклинають корупцію і ніхто з нею не збирається боротися? Де "найнезалежніші" суди й "найгуманніша" міліція? Де керманичі позичають очі в Сірка на зустрічах з лідерами цивілізованого світу? Де давно немає доступної медицини, а хабарі за елементарні хірургічні операції обраховуються тисячами, не згадуючи вже операції складні? Де шкільна та вища освіта з'їдає цілі сімейні бюджети? Де стрімко триває моральне виродження молодого покоління, безкарно розбещуваного телебаченням, зарубіжними кінострічками, вседозволеністю, беззаконням? Де Конституція декларує власність народу на природні багатства й довкілля, а береги річок, озер та родовища нафти й газу перебувають у приватних руках? Де під димовою завісою проведення європейської футбольної першості в офшори перекачано мільярди бюджетних коштів? Де ще не проданими залишилися тільки мова й земля, але вже й до них тягнуться загребущі українофоби в мантіях фарисеїв-"державоторців"?... Запитанням несть числа..."
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
