Банківська система в країні війни: НЕМАЄ РУК – НЕМАЄ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ!
Війна – це справа всіх
Я пишу цей текст не для емоцій і не для співчуття. Я пишу його як ветеран війни, як військовослужбовець з пораненнями, як підприємець і як людина, яка щодня бачить, як держава власноруч створює нову лінію внутрішнього фронту – між тими, хто воював, і тими, хто продовжує жити у "мирному" регламентному світі.
Події останніх днів, пов'язані з приниженням поранених військових у державних і комерційних банках, – це не скандали і не "помилки на місцях". Це системна криза цивільної фінансової моделі, яка виявилася повністю непридатною для країни, що четвертий рік живе у повномасштабній війні й має сотні тисяч ветеранів та осіб з інвалідністю внаслідок війни.
"Прилетіть у відділення": держава, яка не бачить людини
Коли державний банк обмежує доступ до власних коштів військовослужбовцю з ампутаціями, який проходить реабілітацію за кордоном, і пропонує "вирішити питання у відділенні в Україні", – це не просто абсурд. Це діагноз системи.
Уявімо логіку цього рішення: людина, яка втратила кінцівки на війні, повинна перервати реабілітацію, знайти кошти на переліт через океан і фізично дістатися відділення банку, щоб отримати доступ до власних грошей. У 2025 році. В епоху відеоверифікації, електронного підпису і дистанційних сервісів.
Це не сервіс. Це не помилка. Це зневага, замаскована під регламент.
І це не виняток.
"Немає рук – немає картки": кульмінація банківського цинізму
Інший випадок – 20-річний солдат, який пішов на війну у 18 років і втратив усі кінцівки. Високі ампутації. Йому потрібно відновити банківську картку для отримання державних виплат. Менеджер у відділенні ПриватБанк пропонує "взяти картку в руки і потримати біля обличчя для фото".
У людини немає рук.
Відповідь банку: "Інша людина тримати картку не може. Єдина альтернатива – оформити довіреність".
Це не трагедія одного солдата. Це оголена правда про цінності системи, в якій процедура важливіша за людину, яка за цю систему воювала.
Цивільні банки не здатні працювати з ветеранами – і це вже загроза
Ця ж логіка діє і в доступі ветеранів до капіталу. А точніше – в його системній відсутності.
Ветеранам відмовляють у кредитах.
Ветеранським компаніям перекривають фінансування.
Людям з інвалідністю внаслідок війни радять "забути про бізнес" і "йти в партнерство".
Це не приватні думки – це публічна позиція частини керівників цивільних фінансових установ. Банки, які роками заробляли в мирних умовах, не мають ані інструментів, ані бажання, ані культури працювати з ветеранською економікою.
Для них ветеран – це ризик.
Для держави – це ресурс.
Для суспільства – це герой.
І саме цей розрив стає соціально вибухонебезпечним.
Псевдорішення і відвертий цинізм
Особливо цинічно виглядають спроби частини фінансового сектору лобіювати зняття мораторію на стягнення боргів з військових під приводом "розширення кредитування ветеранів".
Ми ще не повернули людей з війни.
Ми ще не дали їм доступу до реабілітації, житла, роботи.
Але вже плануємо, як з них стягувати.
Це шлях не до відновлення економіки, а до масового озлоблення і втрати довіри до держави.
Єдине реальне рішення – ветеранські фінансові інституції
У світі ця проблема давно вирішується через ветеранські фінансові інституції: банки, фонди, кредитні спілки, де власниками і управлінцями є ветерани. Де правила створюються не проти людини, а під її реальність. Де розуміють, що таке ампутація, реабілітація, психологічна травма і зламана кар'єра.
В Україні таким інструментом став FinStream – перший ветеранський фінансовий сервіс. Але сьогодні він існує не завдяки системі, а всупереч їй.
Так, є позиція і підтримка з боку Національний банк України і особиста роль Андрій Пишний. Але окрема людська реакція не може замінити державну політику.
Що має бути зроблено негайно
Держава повинна:
• офіційно визнати ветеранські фінансові інституції елементом національної безпеки;
• створити окремі регуляторні, гарантійні та податкові умови;
• припинити фінансову дискримінацію ветеранів.
Бізнес повинен:
• інвестувати у ветеранські фінансові сервіси;
• припинити паразитувати на ОВДП і бронюваннях, ігноруючи тих, хто тримає фронт;
• усвідомити ціну свого "нормального життя".
Суспільство повинно:
• перестати сприймати ці історії як поодинокі;
• вимагати системних змін, а не вибачень;
• підтримати власні ветеранські фінансові інститути.
Бо якщо держава не дасть ветеранам повноцінного доступу до капіталу, вона отримає не відновлення, а глибоку внутрішню кризу.
Війна – це справа всіх.
І фінансова система повинна це нарешті усвідомити.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
