Міф про ''підпільне казино'' В'ячеслава Лисенка. Що насправді за цим стоїть?
Сьогодні майже кожен бізнес в Україні допомагає армії. Я спілкувався та дружу з десятками таких підприємців-донорів Сил Оборони України. Один із них – В'ячеслав Лисенко – перерахував сотні мільйонів через сімейний фонд, підтримує співробітників-військових. А натомість отримує інформаційну кампанію проти себе та міф про "підпільне казино". Коли бізнес змушений перейти від волонтерської допомоги до захисту себе, армія отримує менше донорської підтримки. То кому ж це вигідно?
Я пишу це як людина, яка бачила війну не лише у новинах. Я – військовий і підприємець водночас. Мені довелося опинитися на нульовій позначці й паралельно думати про рахунки, про зарплати, про те, як не дати компанії розвалитися, поки частина команди в армії, інша частина – волонтери, а третя частина намагається просто вижити в новій реальності. І за останні роки я поспілкувався з десятками підприємців – від малого бізнесу до великих гравців. У всіх різний масштаб, але одна спільна риса: вони тягнуть на собі цю війну так само, як і ті, хто в окопах.
Зараз в Україні, чесно кажучи, важко знайти бізнес, який хоча б раз не допоміг армії. Хтось організував збір коштів на дрон, хтось віддав місячний прибуток, хтось взяв на себе забезпечення цілої роти чи батальйону. Для багатьох це вже не разовий спалах емоцій 2022 року, а чітко вбудована в операційну діяльність частина життя компанії. Для таких підприємців "скинутися на армію" – це не акція, не PR, не галочка. Це така ж частина щоденної рутини, як сплатити податок, виписати рахунок або підписати контракт із клієнтом. Донати, закупівля техніки, ремонт машин, реабілітація поранених, підтримка сімей – все це стало окремою, невидимою у звітності "функцією бізнесу під час війни".
І ось тут важливо називати речі своїми іменами. Коли проти такого бізнесу запускають медійну кампанію, коли на нього нападають із публічним очорненням, це не про абстрактний "іміджевий ризик". Це про дуже конкретний мінус на фронті. Мінус один пікап, який не доїде до бригади. Мінус партія БПЛА, які не полетять працювати проти ворога. Мінус комплект РЕБ, який не прикриє наших. Мінус оплачена реабілітація для тих, хто вже відстрілявся і повернувся без ноги (як я, наприклад) або без руки. Кожного разу, коли тилові силовики перетворюють працюючого платника податків і донора СОУ на "підозрюваного", вони фактично викреслюють з оборони країни дуже конкретні ресурси.
В'ячеслав Лисенко та міф про "підпільне казино"
В'ячеслав Лисенко – це людина, яка десятиліттями будувала бізнес, створювала робочі місця і паралельно розвивала системну благодійність. Це не історія про "совість, що раптово прокинулася у 2022-му". Благодійність родини Лисенко почалася задовго до повномасштабного вторгнення, коли допомагати СОУ ще не було масовим трендом. Фонд організувала мама В'ячеслава ще 30 років тому, і за роки війни з 2014 року через допомогу фонду пройшли сумарно вже сотні мільйонів гривень, спрямованих на фронт, на допомогу СОУ: техніка, екіпірування, автомобілі, підтримка тих, хто воює і хто повертається. Після 24 лютого 2022 року масштаб тільки зріс: більше машин, більше дронів, більше адресної допомоги конкретним підрозділам і бійцям. З початку великого вторгнення на СОУ спрямовано вже понад триста мільйонів гривень. Для співробітників-військових його компаній допомога стала нормою, а не винятком: їм зберігали робочі місця, підтримували сім'ї, допомагали після ротацій і травм.
І ось на такий бізнес деякі медійні хижаки (акулами пера їх важко назвати) реагують не підтримкою, хай навіть інформаційною, а дивними зливами у вигляді нібито інсайдерської інформації та спробами створити гучну історію за будь-яку ціну.
У квітні 2024 року правоохоронці заходять до двох будівель, в одній з яких розташований офіс CEO Club Ukraine, одним із співвласників якого є Лисенко. Після цього в ЗМІ розпочинається спланована інформаційна атака на CEO Club та В'ячеслава Лисенка. Низка інфомайданчиків та сайтів-смітників випускають матеріали, де з посиланням на "інсайдера в правоохоронних органах" В'ячеслава Лисенка називають організатором якогось там казино та кол-центру, що працюють "під кришою CEO Club". Пишуть, що БЕБ нібито вісім місяців "стежило за Лисенком", що йому висунули звинувачення і він "сховався за кордоном". У підживлених грошима на брудний піар "журналістів" включається бурхлива фантазія.
Але 6 травня Бюро економічної безпеки робить офіційну заяву: діяльність CEO Club та його посадових осіб не є предметом досудового розслідування детективів БЕБ. Сам клуб підтверджує, що, так, правоохоронці завітали до них, але нічого не було, жодних вилучень чи підозр. Здавалося б, після цього будь-яка відповідальна редакція повинна як мінімум скоригувати формулювання, як максимум – визнати, що поспішила з висновками.
Але ні. Незважаючи на позицію БЕБ та CEO Club, частина недобросовісних ресурсів та анонімних Telegram-каналів продовжує випускати тексти та дописи у тому ж дусі: Лисенка, як і раніше, подають як "організатора підпільного казино" та "шахрайського кол-центру", а офіційне спростування просто ігнорують. При цьому Лисенко взагалі ніяк не фігурує у цій справі, і жодним чином. Про що є офіційні документи від правоохоронних органів. І все це легко перевірити. Але деяким "журналістам" у наш час перевіряти інформацію нецікаво. На жаль.
Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні
Коли на бізнес навалюється потік бруду в ЗМІ, у будь-якого нормального власника відбувається простий, але дуже небезпечний перелом пріоритетів. Поки компанія працює в штатному режимі, ти можеш планувати: ось тут ми закриваємо квартал, ось тут – податок, ось тут – ще одна машина на фронт, ось тут – дрони для "своєї" роти. Але в той момент, коли на тебе починають лити бруд, ти змушений переключатися не на нові збори для бригади, а на перевірки, порятунок команди та бізнесу.
В умовах війни кожна така інформаційна атака – це не просто стрес для власника та керівництва. Це прямий збиток на лінії зіткнення. Мінус одна машина, яка не доїде до бригади. Мінус партія дронів, які не будуть коригувати вогонь і рятувати життя. Мінус екіпірування та броня, яку бізнес міг би оплатити з прибутку. Те, що в мирний час виглядало б як "конфлікт навколо одного підприємця", під час війни перетворюється на пробиту дірку в нашій спільній обороні.
І тут я не можу не поставити, мабуть, найнеприємніше запитання. Кому вигідно послаблювати тих, хто щодня перетворює свої гроші, час і ресурси на дрони, пікапи та спорядження для наших бригад? Якщо результатом таких інформаційних кампаній стає зменшення ресурсів у армії, то для кого вони насправді працюють – для своєї країни чи для того, кому вигідно, щоб український бізнес був слабким, заляканим і зайнятим лише своїм виживанням? Питання, звичайно, риторичне.
"Інсайдерські" витоки та замовні матеріали для "сміттєвих" ЗМІ
Найголовніше у справі В'ячеслава Лисенка: уся медійна атака розпочалася не з судових рішень чи якихось перевірених фактів. Вихідною точкою стали певні "інсайдерські" витоки, які миттєво перетворилися на заголовки та вирок. Ні документів, ні статусів у реєстрі, ні офіційних повідомлень – лише витік інформації, який медіа видали за істину в останній інстанції.
А тепер погляньте на контраст, який вимальовується далі. Коли Лисенко звертається до суду – звичайний, передбачений законом шлях захисту честі та репутації, – частина цих самих ЗМІ різко змінює порядок денний. З першоджерела неперевіреної інформації, з тих, хто поспішно ліпив сенсації на анонімках, вони перетворюються на "жертв посягання на свободу слова". Вчора – "Лисенко відкрив казино, ми все знаємо з інсайду!", сьогодні – "Як же так, нас судять за правду!". Свобода слова – це не свобода поширювати фейки та інсинуації, особливо в країні, яка воює. Коли такі кампанії б'ють по бізнесу, який "годує" економічний фронт, вони підривають довіру до всього підприємницького співтовариства, яке сьогодні закриває діри, які держава сама не в змозі швидко залатати.
Я розумію, як зручно прикриватися свободою слова. Це завжди звучить красиво, пафосно. Але свобода слова однієї людини закінчується тоді, коли вона починає порушувати права іншої людини.
Коли ми стріляємо собі в ногу
Поки в нашій країні існує механізм, який підриває своїх – підприємців, волонтерів, ветеранів-бізнесменів, – ми самі нівелюємо ті переваги, за які платимо кров'ю на фронті. Випадок з В'ячеславом Лисенком показує це в чистому вигляді: людину, яка роками вкладає прибуток від бізнесу в дрони та пікапи, роблять мішенню для медійних атак.
Мова тут не про "священну корову – бізнес", який нібито є недоторканним. Мова про здоровий глузд. Нормальні правила гри, відповідальні ЗМІ, які перевіряють факти перед публікацією, – це такі самі елементи оборони, як ППО та артилерія. Коли вони працюють проти нас самих, ми не просто втрачаємо ресурси. Ми віддаємо ворогу перевагу, яку він і так намагається захопити ударами по нашій економіці та єдності.
Стратегія, за якої свої б'ють своїх, а особливо тих, хто "годує" армію, не може закінчитися перемогою. У кращому разі – це постріл собі в ногу, у гіршому – у спину тим, хто зараз у скрутному становищі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
