Так звана "анафема" на гетьмана Мазепу. Чому вона була несправедливою?
Найболючішою для української душі була анафема прокляття на гетьмана Івана Мазепу (і саме на це розраховували ті, хто її проголошував). Вона вдарила в саме серце української нації. Довго ця анафема не могла існувати з тієї причини, що була несправедливою, богозневажливою, мерзотною, і вона таки припинила своє існування на початку ХХ століття, як щось застаріле і відкинуте на задвірки історії.
Останнім часом можна зустріти багато праць з мазепіани. Доба українського гетьмана Івана Мазепи на сьогодні достатньо вивчена, хоча ретельне дослідження архівних джерел у Швеції може пролити ще багато світла на цю історичну постать. Правитель України, за якого фактично припинилася багатолітня громадянська війна (період Руїни), ще не одержав належної оцінки співвітчизників. Важливим видається розглянути цю історичну постать саме зараз, коли наближаються чотири пам'ятні дати, обумовлені числом 300 і пов'язані, так чи інакше, з Іваном Мазепою – 300-річчя україно-шведського договору, триста років від часів зруйнування Батурина та 300-річчя Полтавської битви, триста років з дня смерті гетьмана. Сюди також доречно було б віднести і 370-річчя з дня народження Івана Мазепи (1639-2009).
Постать його у всі часи надихала людей до звитяжної боротьби. Тих, хто поділяв його погляди та наслідував дії, називали мазепинцями. А по ньому ці прізвиська: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, нам навішували часто для того, щоб зганьбити добрі імена наших славних борців в очах нащадків, стерти про них правдиву пам'ять.
Мазепа завершив справу, яку майже на півстоліття раніше розпочав Хмельницький. Його сокровенним бажанням було перетворити малоросійський козацький край на князівство, а самому посісти місце князя володаря. Мазепа воістину був носієм шляхетної києво-руської княжої традиції, яка дотепер ще превалює у нашій державницькій політиці та виступає рушійною силою прогресивних державотворчих процесів. Особливо актуальною вона є зараз, коли нам підсовують обезглавлення Української держави шляхом моделі парламентсько-президентської республіки.
Найболючішою для української душі була анафема прокляття на гетьмана Івана Мазепу (і саме на це розраховували ті, хто її проголошував). Вона вдарила в саме серце української нації. Довго ця анафема не могла існувати з тієї причини, що була несправедливою, богозневажливою, мерзотною, і вона таки припинила своє існування на початку ХХ століття, як щось застаріле і відкинуте на задвірки історії. Але свою справу вона таки зробила. До сих пір ми ставимо питання: чи можливо сьогодні її офіційно скасувати? Чи можна вважати її такою, що вже скасована? Як не існувало у Православній Церкві своєрідного чину анафемування (відносно Мазепи цей чин був упроваджений самим Петром І), так не існує й відповідної процедури її скасування, бо вже сама молитва за спочилого мусить бути прямим доказом того, що Церква відкидає прокляття і просить полегшити його посмертну долю. Даремно це питання сьогодні повертають з небуття. Так само абсурдно його порушувати і тим, хто ніколи не простить Іванові Мазепі його вчинку щодо Петра й Росії.
Підступність акту накладання анафеми на гетьмана Івана Мазепу полягала в тому, що Петро І робив це руками українців, і не просто українців, а найближчих духовних сподвижників, ба й навіть побратимів, ясновельможного гетьмана. Це було зроблено руками українських тодішніх ієрархів Київського митрополита Іоасафа Кроковського, Чернігівського архієпископа Іоана Максимовича та Переяславського єпископа Захарія Корніловича, а у Москві митрополита Рязанського, українця за походженням Стефана Яворського. Всі вони свого часу були побратимами гетьмана і писали йому хвалебні вірші. Між іншим у своїй душі таємно вони й надалі залишалися прихильниками Мазепи і осуджували свавілля Петра І.
У своїй праці "Анатема на Мазепу давно відмінена. Історико-канонічний нарис" митрополит Іларіон Огієнко звертає увагу на один свій життєвий спомин, який яскраво підтверджує всю підступність таких Петрових дій: "У Києві під час української влади (1917-19) часто говорилося на тему колишньої анатеми на гетьмана Мазепу. Мені в очі сказав один професор Київської духовної академії, росіянин: "Ми, росіяни, своїх рук не докладали на сумну Мазепину справу – усе зробили ви самі, українці".
Саме анафемування гетьмана Івана Мазепи відбувалося 12 листопада 1708 року в Троїцькій соборній церкві Глухова. Історик Микола Костомаров у своїй розвідці про гетьмана Мазепу стверджує, що це був "Обряд проклятия Мазепы, сочиненный вероятно, самим Петром". "Царі, приймаючи участь у виданні законоположень про відлучення, писав протоієрей Костянтин Нікольський, мали інколи вплив і на самий зміст чину Православ'я, в якому виголошувалось відлучення".
Прокляття гетьмана було неправочинним і з погляду Божественного вчення та церковних канонів. Це відлучення стало політичною розправою над людьми, які не вгодили інтересам Російській імперії, бо, слід зауважити, Мазепу викляли не одного, а разом з його побратимами та однодумцями. Тому марними видаються потуги запровадження дискусії щодо цього питання, як і даремними постають наміри наших державних достойників добитися скасування анафеми з боку Москви.
В чому ж Мазепа завинив перед Російською імперією і Церквою? В тому, що збудував понад 30 величезних соборів. В той час коли гетьман будував собори, Петро і Меншиков будували розкішні палаци...
У далеких 20-х роках ХХ століття справедливу оцінку цим прокляттям, які не раз сипалися на голову багатостраждального українського народу, дав митрополит Василь Липківський. В одній зі своїх проповідей у неділю Торжества Православ'я він зазначив: "Для чого це? Кому потрібна ця анатема? Тільки для того, щоб застрашити людність, щоб тримати її в свому рабстві, щоб зайвий раз перед усією людністю зухвало брязнути ключами від Царства Небесного: Бережіться, мовляв, ні пари з уст, а то зараз замкнемо... І от під постійною загрозою цієї анатеми виникла в старій слов'янській церкві друга велика біда: безпечність з боку керівників церкви і заляканість, темрява з боку людности".
Тут принагідно було б зазначити, що сама Російська Церква, її богослови, ще мають дати належну оцінку втручанням імперської влади у церковні справи. Йдеться про петровські церковні реформи, які чинили явне насилля над свободою Церкви. Такі оцінки вже окреслені у головному офіційному документі РПЦ, який має назву "Церковь и мир. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви", де, між іншим, сказано таке: "Безсумнівне спотворення симфонічної норми протягом двох століть церковної історії пов'язано з тим, що яскраво простежується вплив протестантської доктрини територіалізму і державної церковності на російське церковне і політичне життя". Якщо це так, то чи можна вважати правомірними дії Церкви під тиском Петра І та його наступників російських царів і цариць? До таких неправочинних дій можна віднести і прокляття гетьмана Івана Мазепи.
"Анафема на Мазепу була цілком антиканонічним і антиєвангельським актом. Гетьман Іван Мазепа не мав з Церквою жодного конфлікту", таку лаконічну і чітку оцінку цьому ганебному актові дав у своєму виступі на Всеукраїнському Православному Соборі УАПЦ 1990 року майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир Романюк.
Анафема на гетьмана Івана Мазепу не мала успіху. Прокляття на Мазепу припинило існування тоді, коли російська великодержавна імперська влада досягла свого – автономістичні прагнення козацької української старшини було придушено, Запорізьку Січ розгромлено і Україну остаточно зроблено колоніальним придатком Російської імперії. 1801 року чин Православ'я був суттєво скорочений. У ньому перераховувалися самі тільки єресі, без нагадування імен єретиків. Проте, з імен "державних злочинців" залишалися тільки два: "Григория Отрепьева" та "Ивана Мазепы". У пізніших редакціях чинів Православ'я Московському 1850 року і Санкт-Петербурзькому 1869 року за рішенням Синоду ці імена також були опущені. Українського гетьмана Івана Мазепу перестали проклинати. Замість імен в чині з'явилася загальна фраза "о дерзающих на бунт" проти "православных государей". Згодом Російська Церква стала уникати конкретизації, узагальнюючи все до догматичної й дисциплінарної омани, а також до державного злочину.
Падіння царської самодержавної влади, жовтневий комуно-більшовицький переворот, внесли свої зміни до церковного життя. "Царя-помазаника", імператора, навколо якого акумулювалася вся діяльність російського Святійшого Урядуючого Синоду, не стало. В Росії було відновлено патріарший устрій Православної Церкви. Розпочалися засідання "Священного собора православной Российской Церкви", на яких розглядали різні питання подальшого церковного життя. На одному з цих засідань Собору було поставлене питання про внесення змін до чину Православ'я. Так, в "Деянии 94. Москва, вторник, 27 февраля/12 марта 1918 г. 10.00-14.00" ми знаходимо свідчення про скасування анафемувань, які були введені царем Петром І: "Секретарь зачитавает постановление Совещания епископов об изменении порядка службы Торжества Православия в первую неделю Великого Поста: "В чине последования в неделю Православия первые десять анафемований оставить без изменения, одинадцатое (помышляющим яко православные государи) выпустить... (Тобто викреслюється будь яка згадка про тих, хто повставав проти православних російських царів, не говорячи вже про те, що імена цих "бунтарів" виключені ще 1869 року. – Авт.). При возглашении вечной памяти выпустить поименное перечисление государей, начиная с Петра І, так как в предшествующем стихе вечная память возглашается всем от рода царем...представльшимся..."" (В цьому чині вже не було "доброго імені царя Петра І", бо його і всього імператорського роду "романових" вже ніхто не боявся. – Авт.). Митрополит Антоній Храповицький на цьому засіданні Собору говорив, що "если кто-нибудь в душе своей смущается тем, что теперь выпущены те анафемования, в которых анафеме предавались революционеры (тут йдеться про так званих "бунтарів Гришку Отрєп'єва, Сєньку Разіна, Івашку Мазепу". – Авт.) то нужно помнить, что эти анафематствования были введены Петром І, их нет в древних чинопоследованиях на неделю Православия, таким образом, опущением этих анафем нечего смущаться". Таким чином великий церковний авторитет, митрополит Київський і Галицький, заперечив так звані прокляття з боку царя Петра І на гетьмана Івана Мазепу.
На звернення гетьмана Павла Скоропадського митрополит Антоній відповів, що спершу відправить телеграму патріархові Тихону з проханням зняти з Мазепи анафему як незаконно накладену не за єресь, а за політику. "Телеграма була відправлена, і патріарх зняв заборону. За день до панахиди було зібрання єпископів, які були незадоволені згодою владики відслужити панахиду, і саме в день Полтавської битви, що панахида свого роду демонстрація проти старої Росії і що після цього самостійники будуть вимагати зняти пам'ятник Богданові Хмельницькому. Владика тоді сказав, що він і не збирався особисто служити панахиду вже тільки через те, що українці його не люблять і можуть подумати, ніби він хоче до них пристосуватися, що він доручає відслужити панахиду одному з вікаріїв. На цю пропозицію три київських вікарії – Василій, Димитрій, Никодим, просили їх звільнити, а четвертий – єпископ Черкаський Назарій, похилого віку, дворянин, з монахів Києво-Печерської лаври, людина смиренна і лагідна, погодився "за послушання". Преосвященний Назарій, який прибув після панахиди на засідання єпископів безпосередньо з Софійського майдану, заявив, що нічого особливого не було", – такі свідчення ми знаходимо в особистих спогадах митрополита Антонія Храповицького.
Неодноразово Українська Православна Церква Київського Патріархату заявляла про скасування анафеми на гетьмана Івана Мазепу. Це сталося 1993 року на день незалежності у Святій Софії.
Сьогодні все частіше лунають "застереження" до нас, українців, з боку владного російського олімпу, про якесь "новое на украинский манер" переосмислення та інтерпретацію історії. Вони мають на увазі, і це – беззаперечний факт, сучасну оцінку українськими істориками гетьмана Івана Мазепи. Тут ми мусимо сказати: "Москві й досі не вдалося – байдуже, білій чи червоній – подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Не знищити, не здолати! Перефразовуючи слова Михайла Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією – і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилась і стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю, веде боротьбу проти ймення і символу Мазепи – боротьбу, якої вона ніколи виграти не може". Ці слова сказав історик, професор Олександр Оглоблин з приводу 250 річниці Полтавської катастрофи. Ці слова актуальні й дотепер. Саме тому так шалено й завзято в Україні ненависницькі сили ведуть боротьбу проти гетьмана Івана Мазепи. Проти його імені, проти встановлення пам'ятника, проти назви вулиці. Але цієї боротьби їм ніколи вже не виграти. Бо ми не тільки стаємо ідейно сильнішими, ми маємо свою незалежну державу. Таку, якою її хотів бачити нескорений Мазепа та його прихильники.
Промова гетьмана Івана Мазепи, яку він виголосив до найближчої, втаємниченої старшини перед укладанням шведсько-українського союзу проти Москвовії, дає правдивий ключ до належного розуміння цієї невгасаючої ненависті з боку Москви до великого гетьмана. У цій промові на той час фізично ослаблений гетьман говорив так: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей наших, для добра матері нашої, бідної України, для користи всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і Отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами".
Значення постаті гетьмана Івана Мазепи для сучасного державного будівництва в Україні є надзвичайно великим. Передусім Мазепа був державником і дуже добре розумів проблему єдності українського народу. Чи не є лейтмотивом для сьогодення його слова:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж (всі) тягнуть,
Той направо, той наліво,
А все браття тото диво?...
Детальніше розвідку автора читай: http://www.vidomosti.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=497&Itemid=40
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
