Вийди з класу

Колись давно я вчилась у троєщинській школі N292. І класі чи то в другому, чи то в третьому вчителька перша моя Надія Михайлівна постукала лобом по шкільній дошці мою однокласницю Таню. Таня не могла розв'язати якесь рівняння... ну бо коли тобі 8 чи 9 років ти в принципі не дуже добре можеш вирішувати рівняння.

Таню перевели в інший клас – щоб не було скандалу. Вчителька перша моя Надія Михайлівна далі продовжила робити кар'єру, випустила наш 3-Б і пішла працювати в "районо" чи як там воно правильно називається.

Пам'ятаю, поки ми вчилися та покірно допомагали тій педагогічній гидоті робити кар'єру, до нас постійно запрошували різні комісії, щоб показати взірцевий урок чого-небудь.

Для проведення кожного одного такого уроку вчителька перша моя Надія Михайлівна робила довгі репетиції, що тривали декілька тижнів, роздавала слова-репліки кожному з нас, тренувала правильно піднімати руки та естетично розсаджувала партами та рядами.

В день приїзду комісії з класу з ганьбою виганяли додому тих, хто забував одягнути білий-верх-чорний-низ. По-моєму, ніхто з моїх однокласників за 3 роки навчання в початковій школі так і не пізнав більшого страху, ніж страх провтикати вдома парадну форму одягу.

Скільки за звітами комісій про різні взірцеві уроки та школи стоїть маленьких Тань, кривдників котрих не звільнили? Кривдникам навіть не виписали догани, кривдники продовжують робити кар'єри.

Я думаю про це весь час. Особливо після читання новин про те, як гинуть наші солдати, і як повертаються на хлібні посади давно всім відомі корупціонери.

В такі хвилини я відчуваю, що незрима Надія Михайлівна стукає мене головою по незримій чорній шкільній дошці. І продовжує робити кар'єру, влаштовувати взірцеві уроки для комісій та успішно звітувати на щорічних колегіях.

А мене переводять у інший клас. Щоб не було скандалу.