Мистецтво, яке "лікує йадом"
Днями одну з найпрестижніших російських мистецьких нагород – Премію Кандинського – отримав художник Алєксєй Бєляєв-Гінтовт. Я хотів би, щоб мене ця подія тривожила так само, як, наприклад, те, що "нобелівку" за захист прав людини отримав адвокат Саддама Хусейна, або що якийсь "посьолок Солнєчний" був відзначений за досягнення в галузі малоповерхового будівництва. Але вона тривожить значно більше, і на це є кілька причин.
На прізвище "Бєляєв-Гінтовт" я колись натрапив в інтернеті у якомусь дугінсько-євразійському контексті, і тепер, читаючи результати цьогорічної Премії Кандинсього, аж присів. Ага, він самий – офіційний "стиліст" Євразійського Союзу, власною персоною. За 20 років свого перебування в російському мистецькому просторі він, виявляється, встиг перекочувати з тилів "Птючівського" анархізму в стрій незламних поборників "российского могущества". Хоча в Росії це, мабуть, як дорогу перейти.
Звісно, особиста справа кожного, у що вірити і яку партію "стилізувати". Я навіть готовий ненадовго залишити поза увагою очевидну ідеологічну підшивку того мистецтва, яке пропонує Бєляєв-Гінтовт, і зупинитися на самій лише естетиці. І що ми бачимо? Кремлівська зірка, надрукована яскраво-червоним по золотому – картина з циклу "Родина-дочь". Натовп, що слухає промову Сталіна 3 липня 1941 року, також на золотому тлі – картина "Братия и сестры". Серія "есхатологічних плакатів" – жінка-солдатка з кам'яним обличчям стоїть, закинувши на плече автомат, і підпис: "Мы все вернем назад". Ще одна жінка, з таким самим обличчям, обома руками простягає автомат глядачеві; підпис: "Мы вылечим вас йадом". Той, хто дивиться на ці плакати, мусить взяти до рук зброю, якщо не хоче бути розстріляним. З іншого плаката. Бо глядач Гінтовта ніколи не є просто глядачем. Він завжди – "наш" або "не наш". Про те, до якої категорії належите ви, можете легко дізнатися на його авторському сайті. Серед Гінтовтівських плакатів є й для нас подаруночок: "Севастополь – русский город". Плюс той самий автомат, жінка і хрест на задньому плані.
Здавалося би, в країні, де "дугінство" поступово перетворюється на офіційну ідеологію, нема чого дивуватися фактові, що ультраправий імперський шовініст отримує престижну мистецьку нагороду. Гінтовт і офіційна російська держава останніми роками рухаються в одному й тому самому напрямку – дедалі правіше й правіше, так що обидві сторони мусять бути цілком задоволені своїм альянсом.
От тільки є одна суттєва заковика: Премія Кандинського – приватна, і де-юре ніякі державні ідеологічні структури не мають впливу на рішення журі. Більше того, одним із засновників нагороди є Дойче Банк, і, як свідчать очевидці, під час церемонії нагородження один з авторитетних іноземців (швидше за все, якраз представник банку-спонсора) вигукував, що націоналізм – це, мовляв, навіть "непогано". Що ж, можливо, в теорії – коли не брати цього і подібних до нього випадків – це не так уже й погано. Але самі ж західні ліберали – коли не брати цього і подібних до нього випадків – переважно так не вважають. Згадати хоча б міжнародний бойкот, який 2000 року оголосили Австрії держави ЄС після сформування коаліції партією АНП та крайньою правою Партією свободи покійного Йорга Гайдера. Або істерику, яка після вбивства у Львові Ігоря Білозора зчинилася в деяких західних мас-медіа довкола "західноукраїнського націоналізму".
Чи знову – у цій, як могло здаватися на початку, далекій від політики справі – маємо черговий доказ подвійних стандартів західної демократії? Котра, якщо перефразувати Володимира Винниченка, насправді закінчується на російському питанні?
