26 травня 2016, 09:52

Рівний доступ до політики: суспільство прориває блокаду

В українському суспільстві останніми роками зріє ідея контролю за діями влади через безпосередню участь у державних процесах. Ця мрія про достатньо стандартний для Світу демократичний політико-правовий механізм в Україні досі здається нездійсненною. Особливо в умовах відсутності у чинної влади бажання налагодити справжній діалог із суспільством. Навіть навпаки, після Революції Гідності нині у країні здійснюється політика "закручування гайок", яка останнім часом проявляється досить яскраво. При тому, що рівень піару власної "демократичності" ця влада підтримує на висоті.

Але попри намагання влади тримати суспільство на відстані від себе, прогресивні сили починають діяти. Один із проявів цієї дії – презентація "Політичного порядку денного" – "Рівний доступ до політики", яка пройшла 24 травня цього року в Українському кризовому медіа-центрі за ініціативи ГО "ЦентрUA" та "Колегіуму Анни Ярославівни".

"Рівний доступ до політики" є планом руху до забезпечення, за великим рахунком, моделі контролю за діями влади через безпосередню участь активної частини суспільства у політичних процесах, та розуміння політики не як інструменту впливу та перерозподілу цінностей лише для "обраних", а як засобу колективного виживання, а також розвитку України та усіх українців. Не дивлячись на те, що у експертів та громадських активістів погляди на алгоритми руху та головні акценти є поки що дискусійними, усі розуміють, що без цієї роботи країна у найближчий перспективі може опинитись перед дуже серйозним викликами її існуванню.

Тому спочатку – про актуальність.

Суспільство, в якому демократичні механізми політичного розвитку, прогресу є заблокованими, нині почало свідомо шукати важелі для їхнього розблокування. Це є питанням виживання суспільства.

Я не перебільшую. Будь-яке суспільство має всього три інструменти для таких політичних кардинальних перетворень, як зміна політичної системи або радикальне оновлення правлячих еліт. Зайве нагадувати, що саме цього нині вимагає Україна.

Перший інструмент – еволюційний розвиток завдяки чесним і періодичним виборам.

Другий – революційний, через суспільне обурення і непокору.

Третій – військовий, або так званий "палацовий" переворот.

Інших варіантів історія поки не знає.

Що ж Україна має нині?

"Еволюційний" шлях, себто варіант зміни політичних еліт за допомогою демократичної процедури виборів, в українських реаліях знівельований. Адже із інструмента вільного волевиявлення він перетворився на суто технологічний процес утримання влади старими політичними угрупуваннями. Від виборів до виборів по владному колу блукають одні й ті ж "еліти". Міняючись у ролі влади або опозиції, насправді вони є носіями одної політичної культури, надзавдання якої – забезпечення подальшого власного існування як політичного класу, а не розвиток країни. Таким чином політична система консервується, блокується від проникнення в її середовище нових прогресивних політичних сил, людей, ідей, звичаїв, механізмів... Тобто, блокується політичний прогрес, без якого будь-яка країна приходить до диктатури. Цей регресивний процес супроводжується постійною зміною виборчих правил, контролем над ЦВК, судовою системою, правоохоронними органами тощо. Ключову роль грає постійне підлаштовування виборчого законодавства під власні актуальні інтереси, прописування шпарин для нечесного змагання – підкупу, маніпуляцій. Запровадження сталих, незмінних прозорих виборчих правил свідомо блокується.

За таких умов еволюційний шлях, на жаль, українським суспільством, яке прагне змін, однозначно не розглядається як ефективний.

"Революційний" спіткала така ж доля. За останній період часу дві спроби суспільства зазнали поразки. Перша революція була мирною. Другий Майдан був кривавим, але не приніс навіть тієї демократичної відлиги, що таки мала місце після Помаранчевої революції. Майдани, яким українці віддали свої щирі прагнення та найкращих людей, стали розчаруванням. Стара збочена політична культура не змінилась: її носії знову у владі і нині.

Тому шлях революції також вже не сприймається як результативний.

Таким чином реальність небезпеки "третього", крайнього варіанту виростає в рази!

Звичайно, Україна, в якій громадянське суспільство значно випередило політикум за рівнем і якістю прагнень та усвідомленням перспектив, нині починає шукати шляхи розблокування еволюційного шляху розвитку, аби не скотитись у хаос "третього шляху".

Власне, забезпечення рівного доступу до політики і є спробою такого розблокування. Це не лише забезпечення права громадян бути обраним на вільних і чесних виборах, а і можливість повсякденної їх участі у формуванні та реалізації державної політики на всіх рівнях. Тільки всеоохопність і повсюдність демократії участі на місцях вибудовує систему соціальних ліфтів для активних і відповідальних громадян.

Під час обговорення, в якому я брала участь як експерт, розглядалась безліч проблем, актуальних для забезпечення каналу доступу до політики, насамперед через вибори.

Разом з тим, моє бачення пріоритетів полягає у тому, що на питання рівного доступу до політики треба дивитись, не звужуючи його виключно до проблеми лише організації виборчого процесу. Так, законодавство має максимально забезпечувати транспарентність виборів. Але проблема в тому, наскільки свідомим є при цьому виборець.

З українського виборця роками вичавлювали віру в справедливі вибори. Привчали до виборчого "ринку", пропонуючи за голос спочатку гречку, а потім – гроші, застосовуючи адмінресурс, підконтрольні ЗМІ тощо.

Тому головною проблемою вважаю брак усвідомлення суспільством важливості саме вільного і свідомого волевиявлення, що є наслідком повного розчарування та зневіри за результатами кожних президентських, парламентських і місцевих виборів. Адже виборчою візитівкою України можна вважати "вибір без вибору". Коли "політична пропозиція" десятиріччями формується на основі політики консервації недорозвинутої політичної системи.

Отже, нам треба зосередитись на подоланні суспільної апатії.

За часи незалежності не були створені механізми політичної освіти, виховання свідомого та активного громадянина. Вважається, що активний прошарок у 5-6 відсотків виборців здатен дієво впливати на державну політику, контролюючи владні рішення на місцях та у центрі. Всередині цього прошарку і визрівають нові лідери, партії, ідеї. Без наявності цієї суспільної сили, яка спроможна не тільки свідомо обирати, а й брати участь у проведенні виборів, навіть найдовершеніше виборче законодавство не забезпечить "притоку свіжої крові в політичний організм" в результаті виборів.

Тому завдання політичної просвіти, як загалом, так і зокрема підготовка виборців, кандидатів та організаторів виборчого процесу, – є ключовим.

За цим, звичайно, іде організація самого виборчого процесу. І якщо політична освіта є у наших умовах завданням і можливістю представників громадянського суспільства майже волонтерським (до прикладу, у тій же Німеччині цим опікується держава), то забезпечення справедливого виборчого законодавства можливе тільки за наявності політичної волі влади. Якої, зрозуміло, не спостерігається.

Політична воля в даному випадку має базуватися на усвідомленні того, що виборчим маніпуляціям та постійним змінам правил треба покласти край, знайшовши у собі сили раз і назавжди запровадити постійні правила. Тактично – країна сьогодні опинилась на тому етапі, коли саме вдосконалення виборчого законодавства та забезпечення справді прозорих виборів виглядають як першочергове завдання теперішньої влади. І, до речі, її останній шанс залишити по собі бодай якийсь конструктив, а для країни – шанс не скотитися до військових або інших переворотів.

На порядку денному поточної сесії ВР знаходиться питання розгляду Виборчого кодексу України. Але спікер Андрій Парубій (підпис якого є під цим документом в якості автора), чомусь показово уникає теми Кодексу, натомість, мавпуючи лукаві методики "попередників", створив робочу групу з розгляду чергових нових виборчих законів. Це буде, мабуть, вже кільканадцята спроба підлаштувати під себе виборче законодавство, ну, на приклад, як бачить це президентська рать, через запровадження виключно мажоритарної системи на парламентських виборах. Або, якщо не виходить, поводити вкотре цю "політичну козу", та й залишити усе як є.

Влада повинна розглянути Кодекс, доопрацювати його за допомогою представників громадянського суспільства та фахового середовища, і, кінець-кінцем, ввести у дію стале, прозоре та справедливе виборче законодавство. Яке не можна змінювати на догоду власним політичним інтересам. Яке унеможливлює підкуп, "чорні" технології, маніпуляції голосами. Яке, таким чином, на відміну від "одноразових" законів, не консервує політичну систему, а розкриває вікно можливостей для нових прогресивних сил, носіїв нової політичної культури. Бо Виборчий кодекс – це можливість створити нову політичну культуру. Передовсім через можливість працювати з виборцями постійно, а не лише під час короткотермінових виборчих кампаній.

Я впевнена, що рух, започаткований презентацією "Політичного порядку денного", повинен досягти кінцевої мети: створити прошарок свідомих, політично освічених громадян та забезпечити їм шлях до політики – від місцевої до державної.

В цій справі не можна програвати. Розблокування умов для делегування в президентське крісло, парламент та органи місцевого самоврядування людей, здатних до роботи на спільне благо і відповідальне представництво – це, без перебільшення, шлях до збереження України.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Суддям не варто забувати про свій законний інтерес – презумпцію компетентності та доброчесності

Схоже, нескінченні реформатори судової влади щиро вірять, що їм в руки вклали щит і меч рідної держави. Адже і ухвалювані закони, і практика їх застосування доволі часто визначаються миттєвими політичними потребами...

''Недооголошена'' війна. Чому для нас важливо оголосити стан війни через агресію РФ проти України

Повернутися у публічній площині до теми щодо суті нерозривного зв'язку між розумінням збройної агресії РФ проти України у міжнародному праві і юридичним фактом оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни через збройну агресію у національному конституційному праві, мене змусили декілька обставин останніх днів...

Дебати: виборчий процес має наповнитись сутісним змістом

І ще раз до теми дебатів. Декілька моїх попередніх тез з цього приводу. Перше. На сьогодні питання проведення передвиборних теледебатів за рахунок коштів Держбюджету під час проведення повторного голосування визначено статтею 62 Закону України "Про вибори Президента України" з урахуванням, звичайно, духу усіх статтей Закону, передовсім, обмежень передвиборної агітації...

Воєнний стан чи апогей правового хаосу, як складової політичної кризи?!

Починаючи із 2014 року я маю публічну позицію, яка полягає у тому, що в Україні, починаючи із моменту анексії Росією Криму, склалися всі підстави для введення воєнного стану...

Парубій і Ко пробили правове дно

У парламенті прийнятий, вибачте за відвертість, абсолютно дебільний закон про внесення змін до статті 6 Закону України" Про Центральну виборчу комісію" щодо збільшення чисельного складу ЦВК...

Україна і криза світового правопорядку: нові реалії. Чи розуміє влада тонкощі процесу?

13-го вересня розпочнеться 15-та Щорічна зустріч Ялтинської Європейської Стратегії (YES) "Майбутнє покоління всього". Попри загальну назву, учасники YES будуть дискутувати з дійсно актуального кола запитань: "Якими будуть завтрашні загрози суспільству, економіці та політиці? Які глобальні виклики чекають на нас? Яке майбутнє Сполучених Штатів, ЄС, НАТО, Російської Федерації? Як захистити демократію від маніпуляцій іззовні та як протидіяти дезінформації"...