''Недооголошена'' війна. Чому для нас важливо оголосити стан війни через агресію РФ проти України
Повернутися у публічній площині до теми щодо суті нерозривного зв'язку між розумінням збройної агресії РФ проти України у міжнародному праві і юридичним фактом оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни через збройну агресію у національному конституційному праві, мене змусили декілька обставин останніх днів.
На хвилі початку переможного перелому ходу війни нашими ЗСУ, ми з молодою Агенцією системних комунікацій, започаткували концепт дискусій політиків, дипломатів і правників, ставлячи собі за мету утвердження сили міжнародного правосуддя. Адже, віддаючи належне певним зусиллям влади із організації цієї роботи назовні, водночас відчуваємо брак внутрішньо суспільного і фахового діалогу з важливих питань відповідальності Росії за злочини в Україні. Модеруючи поки що дві професійні дискусії, зауважила, що саме цьому, як на мене, фундаментальному аспекту, до цього часу не приділялася належна увага ані супердосвідченими міжнародними зірками у галузі міжнародного кримінального права, ані українськими дискутантами.
Причини неуваги до цієї ключової внутрішньо-правової оцінки агресії з боку Росії проти Української держави, наразі не важливі. Чи існує якесь притомне об'єктивне пояснення, чи це "не на часі" через певні суб'єктивні обставини, чи відсутнє взагалі розуміння системного підходу до цінностей, координат, зв'язків...
Отже – до суті проблеми. З посиленням тенденції до перемоги наших Збройних Сил, агресор увімкнув механізми, що остаточно розкривають справжні наміри цієї безпідставної агресії. Яка планувалася, готувалася, ініціювалася та здійснюється Росією у політичний та військовий спосіб. Яка за своїм характером, тяжкістю і масштабом є зухвалим порушенням Статуту ООН. Держава, що вважає себе засновником ООН, постійним членом її Радбезу, вчинила повномасштабну агресію щодо нашої держави з метою знищення українського народу і анексії наших територій. Як би агресор це не назвав – "спецоперацією", "війною з НАТО" або "захистом суверенітету Росії". Тому підтримую звернення президента Зеленського, який, виступаючи на Раді Безпеки ООН 27.09.22 р. з приводу проведення псевдореферендумів, закликав виключити Росію з її складу.
За сучасним змістом статті 8 bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду з Кампальськими змінами, визначення агресії у зв'язку з іншими положеннями цієї статті, пов'язується з актами застосування сили, збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим способом, несумісним із статутом ООН.
В основі підходу, що запроваджений в новітньому міжнародному праві, лежить серед іншого і положення Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, де визначено перелік дій, які незалежно від проголошення агресором війни, підпадають під поняття агресії.
Саме з цих підстав ще у 2014 році у зв'язку з анексією в України території АРК і Севастополя, воєнних дій на Донбасі, українська влада, згідно пункту 9 частини першої статті 85, пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, статті 4 ЗУ "Про оборону України" зобов'язана була оголосити стан війни через збройну агресію Росії проти України, здійснену у спосіб, який передбачений цими положеннями. Зауважу, що рішення РНБО, які тим чи іншим чином торкаються питань агресії РФ, не замінюють конституційного механізму. Виступаючи з трибуни Ради Європи у березні 2014 року, з приводу псевдореферендуму в Криму і анексії території АРК і Севастополя, я говорила тоді саме про це.
Цього (оголошення стану війни) тоді не сталось. Однак, про минуле потім, а от що принципово сьогодні: ця вимога національного конституційного законодавства про оголошення стану війни нікуди не поділася і нині. Вона відмінна від оголошеного внутрішнього правового режиму воєнного стану і всього, що з ним пов'язано.
Путін не лише вторгся на територію суверенної держави Україна. Не лише здійснив очевидну військову окупацію, що стала результатом збройної агресії і застосування сили. Він усупереч усім регіональним чи світовим стандартам, усупереч українському і російському законодавству, через процедури псевдореферендумів намагається вкотре, перевернувши все з ніг на голову, анексувати в Української держави її території. При цьому і незаконну мобілізацію в своїй державі намагається виправдати "захистом" анексованих в України територій – як власне вже російських, – дрейфуючи від "спецоперації" в бік "контроперації" і аж до оголошення війни Україні тощо. До того ж, вчергове загострюючи свій ядерний шантаж світу.
Як на мене, українська влада має невідкладно розставити всі точки над "і" – тобто негайно оголосити стан війни в Україні у зв'язку із збройною агресією РФ. Нехай із запізненням, але вибити з рук агресора козирі для використання всередині РФ вже сьогодні, і так само надалі – при притягненні керівництва РФ до відповідальності за злочини в Україні. Відкиньте, у даному випадку, гібридність цієї війни. Чітко обіпріться на засади міжнародного та національного конституційного права. Ми не починали цієї війни першими, тобто, не нападали на Росію. Ні у лютому 2014, ні у лютому 2022 року. Ми не загрожували безпідставною війною Росії ні тоді, ні зараз. Ми не давали приводу для агресії на нас. Але ми маємо право на оборону, право саме на війну, тобто jus ad bellum, яке може мати тільки сторона, яка обороняється у будь-який, визначений нею спосіб.
Можливо, не всі зрозуміли, але саме про це йшлося у статті Головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного та першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенанта Михайла Забродського "Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд". Адже вони переконані, що існуючі нав'язані нам обмеження дій ЗСУ мають бути скасовані. Навіть територія держави-агресора за умов війни не може бути недоторканною.
Юридичний факт оголошення стану війни є нашою міжнародною декларацією як держави, проти якої здійснено збройну агресію. Це також обмежить можливості агресора для маніпулювання інформацією і свідомістю всередині власної країни.
В результаті відпадуть всі аргументи агресора, які давала і дає йому формальна невизначеність Української влади!!! Чітко фіксується факт агресії, який ще лише збирається доводити українська влада в ініційованому нею майбутньому спеціальному трибуналі. Скажу прямо для тих, хто вдає, що наче розбирається у питаннях міжнародного кримінального права, елементарну річ. Встановлення факту агресії – материнського злочину для воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду – вимагає складного процесу доведення в суді (який би він не був – чи МКС чи Спеціальний трибунал), якщо цей факт вчасно не буде встановлений згідно національного конституційного права.
Фіксація факту агресії також є основою підсилення легітимності усіх рішень щодо визнання дій Росії світом – міжнародними організаціями від Генеральної Асамблеї і Радбезу ООН, ПАРЄ – і до всіх міжнародних документів, де світ констатує агресію РФ проти України, але РФ цього не визнає.
Це також є абсолютно об'єктивною підставою, аби відкинути тиск Росії на Україну в частині схиляння до перемовин сьогодні на неприйнятних для нас умовах.
Я б могла довго пояснювати, чому юридичний факт, до якого зобов'язує українська Конституція українську владу – оголошення стану війни через вже триваючу збройну агресію РФ, – є надзвичайно важливим для того, щоб ЗСУ могли захищати власну державу у стратегічний і тактичний спосіб ведення визначених їхнім командуванням бойових дій. Я могла б докладно роз'яснювати, чому такий акт української влади є потрібним для упорядкування міжнародним правом обміну полоненими, визначення модальностей компенсаторних механізмів за шкоду у цій війні і навіть про важливість оголошення стану війни через агресію у питаннях відповідальності Росії та її керівництва за злочини в Україні. Усі аргументи є. Але про це згодом, в тому числі і в нових публічних дискусіях, які ми продовжимо разом із Агенцією системних комунікацій.
Зауважу лише, що варто привести у належну відповідність Указ Президента України N661/2022 "Про робочу групу з опрацювання питання створення спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії проти України". По-перше, уточнивши і в назві, і в тексті "агресії Російської Федерації", інакше не зрозуміло, хто її здійснив. По-друге, є необхідність суттєво підсилити склад цієї робочої групи як національними фахівцями, так і спеціалістами міжнародного класу. По-третє, цей Указ має відповідати і ідеологічно, і текстуально попереднім президентським актам з суміжних питань, наприклад, Указу N346\1022 "Про робочу групу з розробки та впровадження міжнародно-правових механізмів відшкодування шкоди, завданої Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації".
Сьогодні час діяти не тільки у питанні вибивання "останнього козиря" Росії – ядерного шантажу, а й для створення реальних механізмів відповідальності за агресію РФ проти України. Діяти професійно.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
