19 травня 2008, 15:01

Холодна війна та експорт парламентської республіки

Чергова порція провокацій російських посадовців, що ставлять під сумнів суверенітет і територіальну цілісність України, зайвий раз підтверджує – ми перебуваємо в стані холодної війни з північним сусідом. Поки що холодної. Передусім, цей факт необхідно усвідомити. Бо страусина позиція у подібних обставинах ще нікого в історії не рятувала. Україну вже "будували" на початку минулого століття одні "демократи". Вони теж, запхавши голову в пісок модних тоді утопій, твердили, що нова соціалістична Росія – "наш стратегічний партнер". І тому, мовляв, оборона нам не потрібна. Хоча ті "демократи", принаймні, були більш порядними від сучасних – чим закінчилася їхня безпечність варто би пам'ятати. Нагадаю – жертовною смертю трьохсот київських студентів під станцією Крути. Далі була більш ніж 70-ти літня окупація: терор, голодомори, репресії, русифікація...

З року в рік наша правляча верхівка почувалася все більш привільно та розслаблено, опираючись на сильний адміністративний апарат та підтримку олігархічного капіталу, як вітчизняного, так і зарубіжного. Зовнішніми ознаками цих процесів є: невпинне скорочення чисельного складу Збройних Сил та військ МВС, ліквідація Національної гвардії як інструменту придушення антирежимних сил, демілітаризація прикордонних військ, посилення ролі фіскальних органів та митної служби як засобів контролю насамперед фінансових потоків в державі. Але лише наївні обивателі могли справді повірити, що підривна діяльність проти української держави на східному, північному та південному геостратегічному напрямках була цілковито згорнута Москвою. Адже було безліч підтверджень зростання небезпеки, які Київ успішно ігнорував. Лише у 1997 році росіяни остаточно визнали українську приналежність Криму та Севастополя, підписавши угоду про 20-річну оренду цієї військово-морської бази за доволі символічними розцінками (трохи більше 90 млн. доларів США щороку). Для порівняння: оренда схожих за призначенням пунктів базування на Філіппінах коштувала Сполученим Штатам свого часу близько 1 млрд. доларів за рік. Зараз і цей крихкий фундамент стабільності українсько-російських відносин перебуває під загрозою розпаду через можливість денонсування українсько-російського договору про дружбу.

Кремлівська програма-максимум передбачає дезінтеграцію або повну субординацію України, повернення її до колишнього колоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чи федерації шляхом встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою й економічною політикою України. Програма-мінімум концентрується навколо "фінляндизації України" в сфері "легітимної зони впливу" РФ шляхом прогресуючої економічної і соціокультурної експансії в Україну з метою тісної прив'язки її політики до національних інтересів РФ, забезпечення політичної слухняності й економічної залежності нашої держави, спираючись на колаборантські олігархічні елементи в уряді та парламенті України. Обмеженість економічних ресурсів якийсь час спонукала Москву до реалізації програми-мінімуму, наслідки якої ми мали змогу спостерігати протягом останніх років. Навіть з таким застереженням ці наслідки для України є страхітливо серйозними. Зважаючи на тотальне засилля неукраїнців у владі, інфільтрацію агентів впливу Кремля з числа колишніх комуністів і кадебістів, окупацію інформаційного простору (факт якої нарешті визнав навіть Президент), майже повну енергетичну залежність, глибинне проникнення російського капіталу в українську економіку, немає підстав сумніватися, що приблизно через 10 років така політика Москви досягла б тріумфального завершення. Проте теперішні брутальні дії російської сторони демонструють різкий відхід від прийнятої стратегії, здавалося б, повністю приреченої на успіх, а тому викликають зацікавленість та підозру. Окрім демонстративних силових провокацій, українцям, схоже, готують безпрецедентно масштабну операцію активного впливу, впроваджувану внутрішніми ворогами українства, присутніми у складі парламентських фракцій та олігархічних кланів, що стоять за ними.

З'явилась конституційна фронда у вигляді ідеї так званої парламентської республіки, яку намагаються пропхати в Україну ще з часів політреформи Кучми-Медведчука, під пильною опікою Кремля. Також усім відомо, що активними лоббістами знищення президентської вертикалі завжди були Мороз та комуністи. До речі, у нашій ситуації ця ідея не має і не може мати нічого спільного з класичними світовими моделями через своє надто очевидне деструктивне навантаження в умовах сучасної України. Зрозуміло, що головними її елементами є утвердження надцентралізованої канцлерської моделі та нівелювання ролі всенародно обраного глави держави.

Очевидно, що вибори президента в парламенті легко й невимушено перетворюються на фарс, зважаючи на вимогу проведення кількох турів голосування, в яких бар'єр знижується від конституційної більшості парламенту до абсолютної більшості. Наприклад, для обрання у 1971 році президентом Італії Дж.Леоне депутатам обох палат демократичного італійського парламенту знадобилось "всього-на-всього"... 23 тури. Це при тому, що інститут державної служби в Італії працює, немов чітко відлагоджений годинниковий механізм, відтак реальне управління поточними державними справами напризволяще не покидається. Якщо таку "розкіш" в тилу ситої і стабільної Європи може дозволити собі Італія, то чи потрібно це Україні? Можна лише уявити собі хаос та вакханалію подібного процесу в стінах Верховної Ради, де хтось неодмінно голосуватиме ногами, інші крастимуть у колег картки для голосування, треті щось там блокуватимуть, надуватимуть кульки тощо. І неодмінним атрибутом цього "демократичного" цирку будуть фокуси з валізами напханими зеленими папірцями. І закулісні торги в кулуарах.

Щодо питання про те, якою буде виконавча влада в новій конституційній конфігурації, пропонованій ентузіастами парламентаризму – достатньо звернутись до прикладу переформатованого кремлівськими мудрецями російського уряду під проводом В.Путіна. Якщо в попередніх кабінетах існувало кілька центрів впливу, то зараз весь реальний вплив зосереджено в одному центрі, персоналізованому в постаті Путіна, відтак склад уряду завжди буде підбиратися таким чином, аби прем'єру було комфортно працювати. Про професійні якості міністрів у такому разі взагалі не може бути й мови. Стосовно парламенту, покликаного камуфлювати встановлення реальної олігархічної диктатури, то всім, мабуть, зрозуміло, що про європейські багатопартійні парламенти тут не може бути й мови. Використовуючи та творчо розвиваючи успішний досвід "старших братів", в Україні намагатимуться запровадити двопартійну систему, а насправді – однопартійну. Партії олігархів-неукраїнців.

В політології існують чітко визначені критерії класичної президентської республіки, що передбачають обрання президента на загальних виборах, неможливість позбавлення влади президента парламентом і особисте призначення глави уряду (іноді й всіх членів кабінету) президентом. Це правда, що сьогодні в Європі немає жодної держави, де б існувала президентська форма правління, хоча посада президента існує в Австрії, Греції, Італії, Німеччині, Португалії, Фінляндії, Франції та Швейцарії. Останню дехто все ж зараховує до держав із президентською формою правління. Правдою є також і те, що вперше посаду президента як глави держави запровадили у США наприкінці XVII століття, а на європейському ґрунті ця форма правління з'явилася у Франції та Швейцарії щойно після революції 1848 року. Хоча загалом апеляція до так званого "європейського досвіду" при виборі нової моделі політичного устрою для України є некоректною: всі європейські країни свого часу пройшли етап абсолютистських та конституційних монархій. І навіть сьогодні главами держав у Бельгії, Нідерландах, Іспанії, Данії, Норвегії, Швеції та Сполученому Королівстві є монархи з традиційних династій. Думаю, ніхто з адептів орієнтації на європейський досвід, перебуваючи при здоровому глузді, не наважиться пропонувати запозичення для України монархічної форми правління. Однак є ще одна правда. Правда, про яку нині воліють не згадувати: жодна з європейських держав Нового часу не стояла перед такою кількістю болючих дилем, внутрішніх і зовнішніх загроз при виборі інтеграційних національних проектів, що відповідають тому чи іншому шляху розвитку. Коли, наприклад, у 1871 році творилася об'єднана Німеччина, це була звитяжна регіональна супердержава, а не демілітаризована неоколонія, на чиїй території присутні залишки іноземних окупаційних військ. Під час створення Італійського королівства все населення Апеннінського півострова було охоплене небувалою хвилею патріотичного піднесення, коли століттями розділені італійці нарешті здобули спільний національний дім. Годі й порівнювати цю ситуацію з сучасною Україною, де мільйони громадян виїхали з держави у пошуках кращої долі, а решта поступово деградує під пильним оком ліберальної демократії, не кажучи про потужну п'яту колону. Згадані Німеччина та Італія внаслідок відомих історичних подій здійснили еволюцію від напівпрезидентської республіки та конституційної монархії до класичних європейських парламентських республік. Проте чи стали вони від цього сильнішими? Навіть у порівнянні з одним із локомотивів ЄС, що має серйозні проблеми у всіх сферах життя – Францією – Італія та Німеччина мають виразно недостатній управлінський потенціал, аби зустріти глобальну економічну кризу. Про відставання від Франції (напівпрезидентської республіки) в сфері відстоювання національних інтересів на міжнародній арені, годі й говорити. Справа в тому, що такі крайні форми "парламентської демократії" запроваджувались в Італії та Німеччині якраз після Другої Світової, під "патронатом" окупаційних адміністрацій. Із цілком зрозумілою метою – запобігти можливості реваншу. Одним словом – ослабити.

Постає ще одне надважливе питання: якими повинні бути місце та роль уряду в новій конституційній конфігурації влади? Зрозуміло, що нагромадження кризових явищ в соціально-економічній сфері, загрозливе зношення інфраструктури життєзабезпечення, навмисне виведення більшої частини українців у зону штучного зубожіння, демографічний обвал, що очікують Україну найближчими рокам, потребують дієвих механізмів стримування. Всі без виключення уряди після 1991 року характеризувалися незначною стабільністю та загалом не відзначалися особливою ефективністю у проведенні державної політики через прагнення поєднати спроби реформування соціальної сфери із компромісом з парламентськими фракціями, що представляли протилежні політичні табори. Проблема полягала також в тому, що президенти проводили політику, а відповідальність перекладалась на прем'єр-міністрів та уряди.

Видається, на сучасному етапі політичної історії України нам потрібна сильна президентська вертикаль та уряд національної концентрації, сформований з представників нової політичної еліти. Водночас необхідно негайного очистити усі сфери державного управління, нейтралізуючи при цьому ворожу агентуру та прислугу олігархії.

Вивести врешті-решт Україну з манівців світового поступу можна лише через формулу "люстрація влади плюс персональна відповідальність". Лише після таких кроків українці отримають шанс посісти гідне місце у світі.

Всеукраїнське об'єднання "Свобода" розробило і запропонувало свій проект Конституції, який передбачає, що Україна є президентською республікою, тобто вся виконавча влада зосереджується в руках президента – президент безпосередньо очолює уряд і, відповідно, несе персональну відповідальність за політику, яку він проводить.

Такою має бути адекватна відповідь України на експорт ідеї парламентської республіки за димовою завісою провокацій кремлівських емісарів.

powered by lun.ua

Зеленський і олігархи проти українців: законопроект N5600

Щодо нового податкового законопроекту N5600, зініційованого прем'єром Шмигалем. Назва красива: "Про внесення змін до Податкового кодексу та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень"...

Заява ВО "Свобода" про відсіч вторгненню московського агресора

Сьогодні Путін оголосив послання Федеральним зборам Російської Федерації. Погрози, які прозвучали від нього, лише проявили те, що очевидно для всіх...

Стратегічна мета України – геополітична декомпозиція Московії

Українська Самостійна Соборна держава – УССД – це гасло-мета, яке надихало десятки тисяч націоналістів-революціонерів. Зі здобуттям незалежності у 1991 році якось стало вважатися, що УССД стала дійсністю, що кордони так званої "радянської України" тотожні з Соборною Україною...

"Мотор Січ" має стати початком масштабної націоналізації стратегічних підприємств України

Ініціатива націоналізації "Мотор Січі" – однозначно правильна. Однак, проблему треба вирішувати не фрагментарно, а стратегічно. Просто проголосувати у Верховній Раді свободівський Антиолігархічний пакет докорінних перетворень...

Де Україні шукати партнерів на міжнародній арені?

Кремль захотів заборонити (!) Збройним силам України відкривати вогонь у відповідь на обстріли бойовиків! Листа з вимогою затвердити це документально учасникам "нормандських переговорів" днями розіслав заступник голови адміністрації Путіна Дмитро Козак...

Марш слави УПА 2020 – "Бій колаборантам!"

Покрови. День українського козацтва. 78 річниця створення УПА. День Захисника України. Для кожного патріота цей день є великим святом...