Від кримінальних справ до інституту репутації: що змінюють "Мідас", "Форест Гамп", "Феміда" і "Карфаген"
Україна сьогодні перебуває в унікальній і надзвичайно вразливій ситуації. Жорстока війна співіснує з болючою внутрішньою дискусією про корупцію. Попри постійні ракетні та дронові атаки, значна частина суспільної уваги останніми місяцями прикута до резонансних розслідувань НАБУ і САП – операцій "Мідас", "Форест Гамп", "Феміда" і "Карфаген".
Вони стосуються різних сфер, але разом показують, наскільки організованими є мережі високорівневої корупції, метою яких є продовжує бути примітивне особисте збагачення, незважаючи на повномасштабну війну.
"Мідас" стосується схеми в енергетиці. За версією слідства, навколо державного "Енергоатому" діяла система впливу, за якої контрагенти мали сплачувати так званий "шлагбаум" – 10-15% від вартості контрактів за можливість отримати оплату або зберегти статус постачальника. "Форест Гамп" і "Феміда "стосуються відмивання грошей, рейдерства, показують судово-правовий вимір таких схем – використання судових рішень та державних реєстрів для забезпечення потрібного результату, перетворення державного банку на "мийку" для корупційного кешу. "Карфаген" стосується зрощення правоохоронної системи з організованою злочинністю. За даними слідства, посадовці отримували неправомірну вигоду від діяльності шахрайських кол-центрів та сприяли легалізації отриманих коштів.
Значення цих справ виходить далеко за межі конкретних кримінальних проваджень.
НАБУ стало значно сильнішим технічно. Воно здатне документувати як функціонують неформальні мережі впливу: як люди розмовляють між собою, про що домовляються, як обговорюють гроші, посади, активи, вплив та власні інтереси. І саме публічність частини цих записів створює ефект, якого не може створити жодна суха юридична довідка.
Слухати ці плівки морально важко. Особливо під час війни. Коли ти чуєш, як люди обговорюють прикраси, дизайнерський одяг, автомобілі, квартири та інші атрибути розкішного життя – і складається враження, що це хвилює їх значно більше, ніж те, чи вистоїть їхня держава в екзистенційній війні, – це викликає фізичну відразу.
Мені складно уявити, що відчувають, слухаючи це, українські військові, які в цей самий момент ризикують власним життям, захищаючи країну.
Але саме тому я думаю, що ці плівки можуть мати для України не лише кримінально-правовий, а й очищувальний ефект.
Вони показали глибину морального дна, яким насправді є корупція.
Вони також руйнують один дуже небезпечний міф – що життя за незрозуміло звідки взяті величезні гроші є красивим, успішним або гламурним.
Коли за красивими Instagram-фотографіями, автомобілями, квартирами та коштовностями стоять гроші, отримані завдяки корупції, використанню державної посади чи незаконному тиску на інших людей, це перестає бути символом успіху.
Це виглядає примітивно, вульгарно і морально потворно.
Особливо абсурдно це виглядає, коли людина навіть після початку кримінального провадження продовжує думати насамперед про те, який дизайнерський одяг одягнути до суду і яке враження справити на публіку. Те, що раніше комусь могло здаватися демонстрацією статусу, в іншому суспільному контексті дуже швидко перетворюється на демонстрацію неадекватності.
І мені здається, що цей контекст в Україні зараз змінюється. Я бачу обговорення цих історій уже далеко за межами традиційної антикорупційної або політичної спільноти. Про них говорять люди, які раніше взагалі не цікавилися ні НАБУ, ні САП, ні політикою.
Це важливо. Бо саме так починає формуватися інститут репутації. Україна має нарешті відійти від культури, в якій саме володіння дорогими речами автоматично сприймається як доказ успішності людини.
Якщо ти заробив свої гроші – чудово. Якщо ти створив успішний бізнес, побудував міжнародну кар'єру, став видатним спортсменом, артистом, підприємцем, технологічним фахівцем чи створив продукт, за який світ готовий платити великі гроші, – насолоджуйся результатами своєї праці.
Але якщо ти державний службовець, прокурор, правоохоронець чи людина, чиї офіційні доходи очевидно не дозволяють фінансувати спосіб життя, який ти демонструєш, питання "звідки гроші?" є абсолютно нормальним.
Це не заздрість. Це підзвітність.
Україна – не Дубай і не Лос-Анджелес. Це країна, яка четвертий рік веде повномасштабну війну, платить величезну людську ціну за своє існування і значною мірою залежить від мобілізації власних ресурсів та підтримки партнерів. Тому копіювати культуру демонстративного надспоживання, не маючи для цього зрозумілого легального джерела доходів, – особливо якщо ці гроші можуть походити від державної посади, свідчить про глибоку втрату зв'язку з реальністю країни, в якій ти живеш.
Хочеш жити як голлівудська знаменитість – спробуй створити продукт, талант або бізнес, здатний конкурувати, зароби ці гроші і живи як хочеш.
Але зрозуміло, що наші корупціонери і рейдери нікому на конкурентному ринку не потрібні. Тому державна посада залишається єдиною бізнес-моделлю, навіть якщо за це доведеться платити кров'ю співгромадян. Одеська юридична академія чи Ірпінська податкова академія – шлях до посади і українського luxury-життя.
Саме суспільство дозволило їм жити таким життям. Це має змінитися. І при цьому інститут репутації має стосуватися не лише самих посадовців. Одна з найбільш неприємних речей, які демонструють подібні історії, – роль оточення. Для зменшення корупції недостатньо лише прокурора, детектива чи судді. У певний момент повинна з'явитися мама, дружина, чоловік, друг або бізнес-партнер, який скаже: "Я не хочу цього подарунка. Я розумію, що ти не міг заробити на нього законно. Я не хочу бути частиною цього".
Це надзвичайно важлива культурна зміна. Корупція існує не лише тому, що хтось готовий брати гроші. Вона існує також тому, що навколо цієї людини часто формується середовище, яке готове цими грошима користуватися, приймати дорогі подарунки, оформлювати на себе крадені квартири, відмивати кошти, спускати гроші у подорожах, купувати автомобілі – і не ставити жодних запитань про їхнє походження.
Поки суспільство захоплюється таким способом життя, воно певною мірою винагороджує його. Коли ж незрозуміле багатство починає створювати не соціальний статус, а репутаційні проблеми, змінюються стимули.
Саме тому боротьба з корупцією – це не лише кримінальні справи.
Безумовно, Україні потрібні сильні НАБУ і САП, незалежні суди, реальні вироки, конфіскація незаконних активів, прозорі конкурси та чесний відбір людей на державні посади.
Але жодна інституційна архітектура не замінить суспільної культури.
Якщо суспільство перестає захоплюватися незрозумілим багатством, якщо близькі перестають вимагати дорогих подарунків, знайомі починають цікавитися походженням коштів, якщо оточуючі ставлять питання, а професійне середовище перестає приймати людину лише тому, що вона багата і впливова, – корупція стає не тільки юридично небезпечною, а й соціально токсичною.
І це вже серйозний запобіжник.
Звичайно, публічність великих корупційних справ має і негативний ефект. Вона може знижувати довіру до державних органів і створювати відчуття, що корупція є всюди. Але альтернативою викриттю корупції є не відсутність корупції. Альтернативою є корупція, про яку ми нічого не знаємо.
Тому здатність держави виявляти такі мережі, документувати їх і доводити справи до суду є ознакою не слабкості держави, а поступового зміцнення її інституцій. За більш ніж десять років Україна створила антикорупційні органи, здатні розслідувати справи щодо людей, наближених до найвищих рівнів політичного та адміністративного впливу. Здатність цих інституцій працювати незалежно від статусу фігурантів є одним із критеріїв зрілості держави.
Під час війни це особливо важливо. Незаконний вплив на державні рішення, використання ресурсів і захоплення державних інституцій приватними інтересами безпосередньо послаблюють здатність України протистояти Росії. Саме тому сильні незалежні НАБУ і САП – це частина національної стійкості. Росії завжди була вигідна Україна зі слабкими інституціями, залежними від неформальних домовленостей, приватного впливу та корупційних мереж.
Тому справжній результат "Мідаса", "Форест Гампа", "Феміди" і "Карфагена" ми побачимо не лише в кількості підозр, вироків чи конфіскованих активів.
Значно важливішим буде те, чи змінять ці справи суспільну норму.
Чи стане природним запитувати у публічної людини, звідки в неї статки, які не відповідають її доходам?
Чи перестане демонстрація незрозумілого багатства викликати захоплення?
Чи навчаться люди з оточення посадовців говорити: "Мені цього не потрібно, якщо я не знаю, звідки ці гроші"?
Чи матиме корупція не лише кримінальну, а й реальну репутаційну ціну?
І чи збережуть НАБУ та САП достатню незалежність, щоб продовжувати розслідувати людей незалежно від їхньої посади, зв'язків та політичного впливу?
Від відповідей на ці питання значною мірою залежатиме не лише ефективність боротьби з корупцією, а й те, якою державою Україна вийде з цієї війни.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
