Народився у Києві. Завжди хотів щось написати. Перші літери абетки нашкрябав, за допомогою підручних предметів, не на папері, а на… стелі кімнати, куди дістався, видряпавшись на шафу. Остання, невдовзі, теж постраждала від моєї творчості: на полірованій поверхні були виведені вже цілі слова, що складались у речення. В армії служив в авіаційній ескадрильї Качинського льотного училища. "Відзначився" як редактор "бойового листка". Після моєї пародії на солдатське життя, льотчики і техніки реготали так, що мимоволі привернули увагу місцевого "особіста", який проходив коридорами штабу полку. Він зняв стінгазету зі стіни, і пообіцяв зберігати її у спецфондах вічно. Як літак Юрія Гагаріна. І додав, що мені пощастило, бо – надворі Перебудова, а інакше зі мною вже б розмовляли у приміщенні в підвалі, спеціально підготовлені для цього люди. Я подякував Горбачову за мирне закінчення своєї військової кар`єри, і демобілізувався із наполегливим бажанням знову щось написати.
Нагода трапилася негайно: у 1988-му, вуличні бої активістів за незалежність України із Загоном Міліції Особливого Призначення (у яких я брав активну участь на боці повстанців), вельми сприяли розвитку особистого творчого потенціалу. Який я шліфував у кількох випусках самвидавівської газети "Замкова гора" (орган Спілки Незалежної Української Молоді) і навіть підписувався, як головний редактор цього, глибоко антирадянського і проукраїнського видання. Навіть писав вірші. Сама атмосфера спротиву надихала на щось епічне. Добре, що примірники цієї газети з моїми літературними експериментами, збережені, хіба-що, в якихось архівах СБУ. Потім працював кореспондентом у вже офіційній "Народній газеті", яку заснував Народний Рух України. А вже з 1993-го року у моєму житті почалась телевізійна доба: я став ведучим Молодіжної Студії "Гарт".
Важливим вважаю телевізійний проект "Час європейський", у якому я був автором й ведучим (ефір на телеканалах "Інтер" й "ICTV"). Це була співпраця з Представництвом Європейської Комісії в Україні, метою якої було показати українському глядачеві, що таке об`єднана Європа, як працюють її інституції, живуть прості люди, і як Україна може використати цей досвід і шанс повернутись в історію європейської цивілізації.
Непоганий досвід отримав під час Помаранчевої революції. На "Тонісі" був шеф-редактором новин. За темниками не працювали, навіть вдалося бути об`єктивними:
http://olden.imi.org.ua/node/6826
Багато років писав авторські колонки до журналу "Кореспондент" (це ще коли його головредом був Віталій Сич, до продажу команді Курченка). Довелося попрацювати й на каналі ТВі ведучим аналітичного ток-шоу, підсумкової програми на каналі "ZIK". Але реальною насолодою стало "Громадське радіо". По-перше, тому що там зібралась по-справжньому сильна команда журналістів. Й ця редакція непідконтрольна олігархам. По-друге, тому, що саме "Громадське" "пробило" інформаційний мур на Донбасі. Нас добре чути не лише на визволених територіях, але й за лінією фронту, під окупацією. Це неймовірні відчуття, коли тобі телефонують люди звідти, із зони війни. Інколи навіть було чути розриви артилерійських снарядів. Відомий волонтер й держслужбовець Георгій Тука у нашій студії повідомив, що "Громадське радіо" намагаються глушити на захоплених бойовиками землях. Це така, своєрідна оцінка нашої роботи. Це надихає. Згадалося, як "совок" намагався глушити радіохвилі. І що, це їм допомогло? Взагалі, ми всі дуже недооцінюємо силу радіо - навіть в добу інтернету й Фейсбуку. Радіохвилі не спинити, вони проникають скрізь... Між іншим, про війну: тут мій невеличкий фільм про роботу волонтерів в зоні Донецького аеропорту та інших гарячих точках Донеччини:
https://www.youtube.com/watch?v=UUW1YlQ_bFY