Прощання з імперією?

Про цю книжку я почула одразу від кількох своїх західних перекладачів. Ewa M. Thompson. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism. Мої американці, канадці і “разниє прочиє швєди” були в захваті: бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, - словом, одна з тих рідкісних книжок, які “нарешті пояснюють все”. Знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нерозв’язні.

Що ж, полізла я на amazon.com замовляти Imperial Knowledge. І вже була зібралась клікати де слід, але професійна письменницька цікавість узяла гору, і я тицьнулася ще трохи понишпорити в Гуглі по відгуках і рецензіях (всі вони вторували захопленим оцінкам моїх знайомих). І, на свій превеликий подив, у списку перекладів цієї праці іноземними мовами ледь не першим натрапила… на українське видання: Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Київ: Основи, 2006. Серпрайз, серпрайз, як кажуть ті-таки американи.

Прошу ласкаво – і 110 дол. витрачати не треба:

От за що я люблю своє отечество: у нас, як у Греції, насправді “все є”, тільки ніхто не знає, де шукати. Країна неміряних багатств, що валяються під ногами впереміж із сміттєвими відходами. Це, ясна річ, стосується не тільки книжки Еви Томпсон, про яку – звідки б я й мала дізнатися? З газети “Сегодня”? (підставте навмання будь-яку іншу). Українські ЗМІ клекотять, як відомо, зовсім іншими потугами інтелекту, і ті українські громадяни, яким для відчуття повноти життя недосить знати походження гудзиків Тимошенко або колір шкарпеток Януковича, приречені порпатися в неосяжному інформаційному смітнику світової павутини, по крихітці, по окрушинці видлубуючи звідтам поживу для ума. Як Коза-Дереза в казці - бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку…

Я до чого це все? До того, що я “підписалася” провадити цей блог із єдиною метою – вряди-годи, по змозі (благо, жанр блогу ніяких жорстких графіків не вимагає, це не колонка в газеті!), вкидати в наш інтернет-простір один-другий „кленовий листочок” – із тих, якими живлюся сама. Так от, книжка Еви Томпсон якраз виявилася, справді, дуже “поживна”, і прочитати її варто кожному, хто згоден зі старим, іще дисидентським постулатом, що «давно пора, едрена мать, умом Россию понимать» :). Авторка “Трубадурів імперії” саме це й зробила – клікнула “умом” у потрібному місці. І перед читачем розгорнувся в усій повноті 200-літній пейзаж воістину епічної сили...

Щоб зовсім просто пояснити – праця американської славістки належить до пост-колоніальних студій. Досі на Заході ці самі студії обмежувались виключно спадком “класичних” імперій – найчастіше британської й французької. Росію всі дружно й ніяково “виносили за дужки”, не знаючи, в яку “графу” вписати її “білі колонії”, “от финских хладных скал до пламенной Колхиды”. По-перше - “білі” ж, а це для колоній уже якось “неканонічнєнько”. По-друге - прилеглі до “метрополітальних” земель, що часто давало імперії змогу оголосити їх “історично своїми” (цей аргумент фігурував, м. ін., щодо країн Балтії під час “розборок” над мапою Другої світової…). Ну а по-третє, і найнезручніше – за своїм культурним та економічним рівнем ці “білі колонії” на час їхнього поглинання імперією стояли вище од метрополії (Українське Лівобережжя в 17-18 ст., Польща в 19-20 ст.), а це вже зовсім нікуди не годиться. Все одно як коли би британці, завоювавши Індію, скаржилися, що вони, британці, живуть гірше од цих невдячних індусів. І їх би співчутливо слухали, і вірили б їм – ті самі індуси…

Крок за кроком, етап за етапом (Пушкін, Лермонтов, Толстой, Тургенєв, В.Шкловскій, Д.Ліхачов, Солженіцин, В.Распутін, - аж до сучасного “античеченського дискурсу”!) Е.Томпсон відстежує, як Російська імперія творила свій образ у слові. Образ, у який сама повірила – і переконала в його правдивості інших. Зокрема й ті, підкорені нею народи, які самі в цьому образі начисто “зникали”, позбавлялися свого власного голосу, права, як каже Е.Томпсон, «розповісти свою власну історію».

От мелькає десь піврядочком у «Отцах и детях» згадочка, що у вітальні героя стоять крісла «зі спинками в формі ліри», які героїв батько, військовий лікар, «купив у польському поході» (1830 р. – придушення польського повстання), - і читач уже й не завважує, що в іншому місці роману той батько вирушив у “польський похід” без копійки за душею, а повернувшися (уже з кріселками!), зміг придбати й сяке-таке “імєньїце”, - за що ж “купив”?.. «Трофейная Япония, трофейная Германия, пришла страна Лимония – сплошная Чемодания», - співав незабутній В.Висоцький, - а в школах російським діткам і досі оповідають, що найтяжчих втрат у Другій Світовій зазнала Росія… Хвилиночку, а хто ж тоді в тій війні кого переміг? Хто волік до себе додому трофейну “Чемоданію” із дощенту розбомбленої Європи? Гм, а й справді, - чухає потилицю читач, - якось про те не думалося…

І скільки ж несамовито цікавих речей відкривається, коли слідом за Евою Томпсон перечитувати російську класику отак “на світло”, з точки зору цього самого колонізаторського дискурсу, і яка ж задавнена вимальовується історія хвороби – література, в якій, на відміну від англійської чи французької, ніколи, жодного разу за два століття не закрався сумнів щодо моральної правомірності імперського “покорения пространств”… «Великая Россия» - будь-якою ціною. Хай Сталін, хай Путін, хай ГУЛАГ и “лютый ветр полярной преисподней” М.Волошина - “все поймем, все вынесем”, тільки імперії не руште, це – святе. Абсолют, що ніякій рефлексії не підлягає. “Империю жалко”, - сказав незадовго до смерті, мир душі його, не який-небудь непритомний закваснілий “русопят”, а зовсім-таки ліберал, і демократ, і дисидент, і “отсидент” – один із моїх улюблених російських поетів, Йосиф Бродський (про мої з ним “культурні непорозуміння” я вже писала у «Хроніках від Фортінбраса»). Тепер, по прочитанні Еви Томпсон, скрушно констатую: він говорив це – від імені двохсотлітньої літературної традиції. До якоїсь іншої реакції на падіння імперії та традиція його просто не підготувала.

Книжка Еви Томпсон по-своєму трагічна – це історія двісті років послідовно вибудовуваного національного обману і самообману, тим трагічнішого, що працювали над ним люди талановиті, а не раз і геніальні. Історія літератури, яка лишила свого читача фатально безпорадним, інтелектуально й психологічно, перед лицем того простого факту, що жодна імперія не вічна. Як із цим фактом жити далі – це вже проблема сьогоднішніх російських письменників, моїх колег, - і дай їм Боже сили… Українському ж читачеві, надто вихованому радянською школою, можу тільки повторити слова Сартра, якими той свого часу передмовив першу в 20 ст. пост-колоніальну працю, на сьогодні вже класичну, - «Les Damnees de la Terre» Франца Фаннона:

«Майте мужність прочитати цю книжку».

Якщо, звичайно, знайдете її в книгарнях. Але це вже інша тема…

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.