Леонід Плющ: повернення додому?
Леонід Плющ знову покидає Україну. "А хто це?" – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше 30-ти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував був керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (м.ін., саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд також у вітчизняних газетах не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік "залізної завіси"... І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Л.Плюща місця не знайшлося. Втім, не тільки для нього, – в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960-1980-х: "иных уж нет, а те далече", і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались "далече", – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його "адвокат від КГБ" Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну "десятку", навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в останній своїй розвідці -"Людиноненависництво" – Л.Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КГБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот – не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своих стукачів?
Але грець з ними, зі стукачами, – я про інше. Про те, що по 12-ти роках відсутності Леонід Плющ знову приїхав в Україну – для презентації на Львівському книжковому ярмарку своєї капітальної, 800-сторінкової студії про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць – не завважений особливо ані журналістами ("А хто це?"), ні викладачами-істориками (які мали б принаймні його класичний мемуар "У карнавалі історії", свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами – для яких Плющева монографія "Екзод Тараса Шевченка" (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала б бути одною з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями – ані з пресою та телекамерами... Звісне діло, "мы ленивы и нелюбопытны", – ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту... А тут якийсь Плющ – так у нас уже один був, "Блок Костенка-Плюща" називався...
(Вкотре не перестаю дивуватися: Господи, як же ми вміємо спускати в трубу свою історію – в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, – як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)
Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистості він належить до тої "зоряної" східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків, – з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають – і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й непорівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?
Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції – країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому домику в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю – над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля... Як у всякого, справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні – дарма що вона про це поки що не здогадується.
Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-ті ще можна було отримати строк, і недавно завершена "Його таємниця, або "Прекрасна ложа" Хвильового". А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.
Я знаю, що він читає "УП". Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість "Я, Мілена", де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистості, розповів мені, як він один час, за його словами, "був Міленою" – коли за ним ганялися всі європейські медіа, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічності на живу душу). Тому я старалась писати цей пост якомога стриманіше – не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо – мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим... Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала б сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: – Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!
