Для книжкових журналістів некнижкової країни (FAQ)
Коротка преамбула. Одне видання попросило мене висловитися на тему нашого "культурного просування" "в широкий світ". Прочитала я прислані питання – і сіла, "голову схопивши в руки" ©. Бо на такі питання (ті самі, без змін!) відповідаю українським ЗМІ вже десь років із п'ять – і щоразу "з азів", і щоразу – як уперше!
Дивна країна. Можна затовкти собі парочку-другу абзаців, як два-три акорди, а далі вже тільки займатися recycling'ом, – і ніхто й не помітить...
Ні, мені справді цікаво: от куди, до лиха, вся наша інформація провалюється, в яку таку "чорну діру"? (Вже доводилося чути, що й Голодомор відзначати "придумав Ющенко", – так, ніби Кучмин на те указ не 2003 року з'явився, а десь до падіння Трої!) Таке враження, що інформаційної пам'яті в країні вистачає максимум на місяць-півтора. Що промовлялося в ефірі в минулому сезоні, те вже "стерлося", без жодних слідів і наслідків, а те, що торік-позаторік, то взагалі як з епохи палеоліту – "старожилы не упомнят"! У висліді ніщо ні з чим не в'яжеться докупи, і, відповідно, ніщо нікуди не рухається. І при тому, що найдивовижніше, всі працюють, і всі при ділі.
Повертаючись до мого інтерв'ю: на прислані питання я таки відповіла. Раз і назавжди, так би мовити, – щоб більше до них ніколи не повертатися. Саме на те їх тут і вивішую. (Є в західній блог-журналістиці така рубрика – FAQ: frequently asked questions, "часто ставлені питання"). Отож дуже прошу: панове журналісти! Будь ласка, не полінуйтеся й скиньте цей текст (під катом) вашим колегам, котрі "по культуркє"... А ще краще – покладіть його в який-небудь редакційний файл для нових випускників журфаку, котрі завтра так само прийдуть освоювати ту саму тему "з чистого аркуша". Цим ви заощадите мені ще невідь-скільки років "рісайклінгу" – а крім того, поширите інформацію, яка, можливо, проспонукає когось не тільки до "здачі номера" (за студентською традицією – "здав та й забув"), а й до сяких-таких роздумів.
> 1) На цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку Україні було відмовлено у наданні статусу почесного гостя події у 2012 році. Тепер сподіватися на його отримання можна не раніше 2016-го. На Вашу думку, які проблеми потрібно вирішити, аби Україна могла достойно презентувати себе на найбільшому у світі книжковому форумі? Наскільки важливим є вирішення питання перекладів наших авторів іноземними мовами?
Ох, та забудьте Ви про той Франкфурт! Україна не може достойно презентувати себе на жодному міжнародному книжковому форумі з тої простої причини, що сучасна Україна не є книжковою державою. Футбольною – так, а книжковою – ні. Згадайте, що в Україні:
- книгарень на душу населення офіційно в 27, а реально в 50 разів менше, ніж це передбачено європейським стандартом (за яким 1 книгарня має припадати на кожні 2 тис. душ!);
- 47% населення взагалі не читають книжок (а де б вони їх брали, коли книгарень нема?);
- навіть ті книгарні, що є, принаймні на 85% (за приблизними даними) заповнені книжками сусідньої держави (тобто, країна сама себе книжками не забезпечує!);
- за 17 років не видано жодного багатотомника з національної класики (навіть повного Шевченка досі нема!), тоді як у розвинених країнах таких щороку виходять десятки;
- на всю країну на пальцях можна перерахувати видавництва, які працюють "по-ринковому" (випускають книжки для читача, на продаж, а не "для замовника", на "одбій бабла")...
Ну, і так далі, – можна перераховувати до ранку, але й без того ясно, що наш "книжковий стандарт" відповідає рівню країн Екваторіальної Африки. А таких у Франкфурт не беруть. І переклади сучасних авторів іноземними мовами тут геть ні до чого, бо у Франкфурті, як і на кожному міжнародному форумі, країна-гість представляє насамперед свій внутрішній книжковий ринок. І що б ми мали представляти – напіваматорський ринок "сучукрліту" й гори нікому не потрібної "заказухи"? І хто те представлення (навіть якби нашкреблося, що представляти!) мав би робити, коли в нас елементарно відсутній цілий блок необхідних на те (породжуваних книжковим ринком) професій - починаючи від літературного оглядача і закінчуючи дизайнером книжкового стенду? (Як нема, до речі, й фахових книжкових журналістів, – за чи не єдиним винятком К.Родика, але "одна людина професії не робить"!) Перепрошую, але поки, для початку, не усвідомимо собі як слід, що Україна – це "книжкове Сомалі" (Уганда, Зімбабве, Намібія – на Ваш вибір...), доти надувати щоки й "ізображать" із себе європейців – то або невігластво, або шахрайство.
> 2) Чи є недержавні фонди, що фінансують перекладацькі проекти, єдиним можливим джерелом коштів для перекладачів? Яку роль при цьому можуть грати державні програми?
Не розумію цього питання. Кожна європейська держава має спеціальні інститути для промоції своєї літератури за кордоном. Простий експеримент: ідете в книгарню, берете до рук будь-яку перекладену українською художню книжку з Європи і читаєте на авантитулі: за підтримки Шведського інституту, за підтримки Гете-Інституту, за підтримки Центру французької культури, за підтримки Польського інституту в Києві, і т.д. Потім гуглите і довідуєтеся, що все це – державні інституції, які й фінансують переклад своїх письменників за кордоном – живих і мертвих.
> 3) Твори Оксани Забужко перекладені багатьма мовами. Яким чином Ви налагоджували контакти з перекладачами? Чи можна вважати, що видання перекладів – цілком Ваша заслуга?
Даруйте, але Ви, схоже, зовсім не уявляєте собі цього процесу. Головна фігура в справі "принесення" чужої літератури в якусь країну – це не перекладач, а видавець. І "налагоджувати контакти з перекладачами" – робота не автора, а видавця, який хоче цього автора опублікувати й купує в нього права на видання в своїй країні (перекладача видавець потім сам знайде, а не знайде з української, то замовить "переклад з перекладу", – таке в мене теж траплялось). Було, правда, кілька випадків, коли мене "відкривав" видавцеві саме захоплений книжкою перекладач, – так з'явились "Польові дослідження..." в Італії, "Сестро, сестро" в Чехії, "Казка про калинову сопілку" в Ірані, – але нікого з цих людей я доти не знала. Моя робота – не перекладачів собі шукати (їх, повторюю, знайде видавець), і навіть не видавців (їх знайде моя агентка), а писати книжки – які, як виявилось, цінуються й за межами України, і досить високо.
Все це, втім, не означає, ніби переклад з української – не проблема. Проблема, і пресерйозна. В Європі фахові перекладачі з української почали з'являтися тільки після розвалу СРСР, а в багатьох країнах їх нема й досі. В Швеції, напр., такий (з худліт) на всю країну ОДИН, і якраз на той час, коли видавництво Norstedts зібралось видавати "Польові дослідження з українського сексу", він був зайнятий, отож переклад робився з іншого перекладу – російського (мене шведи втішали тим, що така сама ситуація виникла в них зі "Снігом" Памука, який перекладали з англійської, бо тюрколог у Швеції теж виявився один, і теж був на той час зайнятий). А от у Франції "україністів" нема взагалі, як виду, так само як і у Великій Британії (можливо, років за 10 "підростуть" – тепер, коли в Кембриджі нарешті відкрили відділення Ukrainian Studies). Одне слово – "мы в начале долгого пути". І якщо вже говорити про українську державу, якій це все було й лишається "до лампади", то вона б мала, для "честі мундира", хоча б виділити (як це роблять усі культурні країни) спеціальну премію для перекладачів української літератури (серед них є правдиві ентузіасти-подвижники, перед якими мені завжди соромно за мою країну, бо всяка інша за їхній труд їх давно б орденами засипала!).
Так що всі мої "контакти з перекладачами" виникають виключно як "виробнича необхідність": коли перекладач у процесі роботи звертається до мене по консультацію, я йому пояснюю по мейлу/Скайпу все, що треба; англійські, російські й польські переклади (тобто мовами, якими володію сама) вимагаю надсилати мені для авторизації; з німецьким перекладачем купленого "загодя", ще недописаним, нового роману "Музей покинутих секретів" ми навіть з'їжджалися на спільні "робочі сесії" (і ще доведеться!), і т.д. Всі ці зайві витрати часу – ціна, яку я змушена платити за те, що: 1) складно пишу (ну, тут "сама винувата"!:-)), 2) пишу мовою, про саме існування якої широкий світ дізнався тільки після 1991-го року – і в якій перекладачам досі елементарно бракує навіть словників (уявляєте, на хвилиночку, завдання – перекласти Забужко на ту ж італійську, маючи до диспозиції тільки кишеньковий українсько-італійський словничок на 12 тис. слів "для заробітчан"?!) От і з цього й треба починати всяку розмову про переклади – що українська мова себе "не експортує". Нема в нас ні словників, ні курсів для стажування перекладачів із-за кордону, ні навіть "літньої школи" для тих, хто хоче вивчати українську: в Гарварді така є, в німецькому Грайфсвальді є, а от у самій Україні – нема, в жодному з національних університетів! А Ви питаєте, "яку роль можуть грати державні програми"...
> 4) Чи маєте Ви літературних агентів за кордоном? Якщо так, то яку роль зіграли вони у виданні перекладів? Поява професійних літературних агентів може сприяти популяризації української літератури у світі?
Про те, що я маю міжнародного агента (цікаво, а як інакше??), Ви могли б довідатися з англомовної версії мого офіційного сайту. І я не раз уже про це говорила й писала. Оскільки Ви вочевидь того не читали, даю лінк на мій торішній текст в "Українському Тижні" на цю тему, щоб Ви хоч трошки розуміли, що то за професія. Останнє Ваше запитання свідчить, що розумієте не дуже. Літагентам зовсім не треба "з'являтися" – в Європі й США їх цілі хмари "вже готових", бо це професія, на яку там вчать в університетах. Тільки от українськими авторами ті агенти наразі щось не дуже цікавляться.
> 5) Існує думка, що українським молодим авторам немає чого сказати світові через надмірну зосередженість на власних рефлексіях та переживаннях, що покоління так званих двотисячників неспроможне на написання творів, так би мовити, з іменем і статусом, якими свого часу стали "Московіада" Юрія Андруховича та "Польові дослідження українського сексу" Оксани Забужко. Чи є загроза того, що численні й подекуди одноманітні літературні сюжети, базовані на зануренні наших авторів в себе, можуть пройти повз закордонного читача і не зацікавити його?
"Мне бы Ваши заботы, господин учитель..." У молодих українських авторів є куди серйозніша "загроза" – взагалі пройти "повз читача". В тому числі – свого рідного, вітчизняного. Я, напр., із прочитаних цього року "молодих українських" книжок тільки дві запам'ятала – "Весілля з Європою" А. Санченка і "Стежку вздовж ріки" Маріанни Кіяновської, але ж обом цим авторам уже добряче за 30... Коли письменникові, молодому чи старому, "нема чого сказати" – це вже криза цінностей: значить, світ йому нецікавий (то як тоді він може бути цікавий світові?) Біда в тому, що в нас "творчий молодняк" росте, маючи перед очима єдину авторитетну модель культури – шоу. Шоу політиків, шоу "пающіх трусов"... І літератори мимоволі розбещуються цією моделлю "легкої слави": на фіга його, справді, паритись (читати, займатися самоосвітою, шукати "свою тему", роками збирати матеріал, мучитись і пріти над словом і т.д.), – коли можна натомість пострибати по сцені, проїхатись по країні з виступами – і ти вже "модний писатель", і в усіх газетах про це напишуть... Круто! А що письменник – не політик і не поп-зірка, і торгує не фейсом, а текстами, так до цього в "некнижковій країні" молодій людині самотужки дуже важко доглупатися – хіба поодиноким вдається... Так молодше покоління вже починає потроху розплачуватися за нашу "безкнижність". І, якщо ситуація найближчим часом не переломиться, далі буде тільки гірше.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
