Жили-були різдвяні традиції
Читала я недавно одну брошурку про народні звичаї – ну з тих, де в куточку написано: "Автор приносить подяку тьоті Свєті, за гроші на видання цієї книжки". І було там написано, що в тому кутку, де я народилась і виросла – виявляється! – є гарна традиція красти в різдвяну ніч собаку. Я довго думала – а нащо?
А бо традиція!
От уявіть собі в такому сучасному місті такий собі звичайний приватний сектор. В цьому такому приватному секторі живуть собі люди, які ходять (їздять) на роботу, водять діток в школу, і тримають собі якусь живність. Тільки не зміючку, не черепашку і не білу болонку, а таке щось корисніше – курок, наприклад. Або псів. Для традиції – щоб крали. А курей, щоб несли яйця. Буває, що ця перната худоба часом зовсім перестає нестись. І от – зберуться в маршрутці дві сусідки в шовкових блузках, що їдуть з офісу додому, і каже одна другій:
"Не несуться кури".
"А ви знаєте", – відповідає їй перша, – "Я недавно почитала одну книжечку по народознавству, і як було Різдво, на першу кутю, від порога пройшла через кухню, виперши зад, сіла на стільчик біля столу і кажу – "кво-кво-кво...Воно ж повинно помогти, щоб кури неслись."
З того часу ми з сестрою цю гламурну пані ніяк більше, крім "Квоквокво", не називали.
Отак от смішно буває з давніми традиціями, коли вони не живі.
Правда, буває і інакше. Йшла я днями між своїми хрущовками в супермаркет. І слухала розмову двох тьоть.
"Кажется, там надо какие-то дванадцять страв на праздник".
"Да... что-то такое. Дай-ка посчитаем... Е-е-е-е... шампанское... салатики... картошка будет..."
І так далі.
Або ще колишня няня розказувала, як до них приходять щосвята три однакових колядника в чорних шапках, тяжким поглядом дивлячи прямо в душу, речитативом бурмочуть: "Коляд-коляд-колядниця..." І йдуть.
Традиція – жива. Радісне вітання зі святом аж світиться.
А! Є ще третій варіант. Правильний. Коли серйозний народолюбець довго читає книжки, і от на Вілію виходить на балкон і пошепки (щоб сусіди не сміялись) кличе:
"Морозе-морозе! Приходь до нас кутю їсти! А! Не йдеш! То не морозь наше збіжжя..."
Збіжжя в дядька росте у вазоні. Називається алое.
І от – все як треба, і сінце в хаті, і кутя яка треба, і всі домашні намуштровані на правильні репліки, і вишиті сорочки на плечах. Тільки щось цей... радості нема. І старший син кисло дивиться в склянку правильного узвару: ну хіба чесна, народницька мати винна, що він такий недобрий?
І що ж робити? Хіба до німців поїхати – в них на Різдво, кажуть, зовсім не так...
