Тайкури
Роздивилось я це село, бо жила з тиждень недалечко від нього, на волинському хуторі.
До того, як їхати туди я старанно перерила Інтернет і думала, що знаю все про село, про його історію, про те, що там від історії залишилось, краще за самих тайкурців.
І дарма.
Почалося від назви. Інтернет мені сказав, посилаючись на авторитети, що Тайкури від Тайні Гури, тобто – таємничі гори, а на місці люди розказали, шо не "гури", а таки "кури" – такі ходи курні, без отворів, в яких можна задушитись, таємні. Тобто – велика сітка підземних ходів і сховків, навіть до Острога один підземний хід і інший – до Мильського городища. Є там таке старовинне городище часів Київської Русі, все поросле лісом і зрите борсучими і лисячими норами. Ну і чорними археологами, як же без них?
Продовжилось костелом. Там є старий костел 1710 року побудови, точніше – руїна цього костелу (ФОТО), і тайкурські хлопці, котрі мені його показували, розказали не про апсиду, не про архітектурні особливості побудови, як воно в Інтернеті, а про карниз під самим дахом, по якому можна ходити (але дуже страшно, аж коліна терпнуть) і купи людських костей в підземеллях костьолу, та й прямо в самому костелі біля входу в підземелля – там розбиті могили похованих. Розбивали їх частково "соколи", частково – старші брати цих самих хлопців. Кого ховали в костелі – я не знаю, табличок не лишилось, але, напевне, були то не прості люди, знані і багаті. Нині між їх розсипаних костей накидано ще багато пляшок, огризків і всякого сміття.
Ще в селі є корови і коні, є старезні хати, є стара мурована церква, 1730 року побудови, зараз діюча, сільська, з вичовганою тисячами ніг дубовою підлогою.
Ну про замок, тобто два жалюгідні обривка руїн (ФОТО), що від нього лишились, написано всього багато в Інтернеті, і це виявилась правда. Написано детально, хто той замок будував, кому його продавав і про пожежу в 19 ст., після якої там вже не жили.
Є в інтернеті про кропиву і ожину, якою зарослий зараз глибокий замковий рів, правда, я теж об неї ноги подерла, пишуть навіть про безголового червоноармійця, котрий стоїть на тій самій замковій горі на постаменті, в пам'ять давніх воєнних боїв, але чогось ніхто не помічає величезної польської "фігури" (ФОТО) на виїзді з села.
Тайкурці розказали, що таких фігур було чотири – на всі боки, але за радянської влади їх повалили і зарівняли трактором, оце одна лишилась.
Ще розказали, що Тайкури були чимось на зразок католицького центра: з усіх містечок їхали сюди поляки на службу, в костел, на свята, а бути похованим на тайкурському польському кладовищі – вважалось за велику честь. (Старе польське кладовище нині заросло тою самою кропивою і ожиною).
Ще біля в полі є німецьке кладовище – не фашиське, а німецьке, нам недалеко, ще до воєн, була велика німецька колонія.
Про це мені Інтернет теж нічого не казав.
Зате скільки людей у своїх розповідях, про те "як я з собакою ходив в Тайкури" похихикало над тим, що от – дали цьому селу магдебурське право, зробили містом в тисячу шістсот якомусь році, а толку? Село-селом.
Але Тайкурам від їхнього хихикання ніяк.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
