Як я і Ахмєтов обламались

Сьогодні ще біля фунікулера я побачила братків у зручних спортивних штанях, які групками випивали водичку і похмуро зиркали на тих, хто на них витріщався. Ближче до офісу СКМ групки братків множились, я злякалась і на всяк випадок дала дитині 20 гривень і детально пояснила, як добратись додому, якщо він раптом залишиться сам в натовпі. Я навіть подумала, що, нарешті, всі заворушились.

Рінат Ахмєтов, напевне, теж так думав. Не дарма ж на площу під'їжджали автобус за автобусом, з них випаковувались плямисті міліціонери і строгими рядочками йшли до місця події. Не дарма ж туди підтягувались оті в спортивних штанях. Ну, бачте: і я, і він обламались – що ж на краще, правда?

Все було, як завжди. Поспілкувалися з тими, кого давно не бачили. Трохи побились, але все так толерантно і організовано. І сміттячко за собою прибрали.

Що ж теж на краще, правда?

Та і будинки ті, що знесені, знаєте, якось нікому не були потрібні. Принаймні, так мало видатися Ахмєтову, коли він бачив, що всі акції на захист Андріївського, що тривають вже п'ять років, були такі дохлі, такі непримітні. Та й зараз: знести будинки – то ж не день роботи, і не два, але ніхто якось не звертав уваги. Ну підганяють техніку, ну і що, в нас же щодня техніка їздить по місту. Ну ламають стіни, ну і що? А зламали – одразу в крик. Як же ми не догледіли! Бо і не дивилися.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.