Ще раз про свободу слова

Кожне покоління обирає собі свої непорушні догми. Засумніватися у догмах – значить, до деякої міри поставити себе поза мейнстрімом, обмежити себе у спілкуванні, опинитися "поза тусовкою". У Середні віки догмою був Символ Віри. У часи просвітництва – віра у Великого Архітектора Всесвіту та у Знання, Яке Визволяє. У другій половині ХХ століття – у демократію. На зламі століть – у ліберальні цінності.

Сьогодні майже на рівні догми сприймається теза про те, що в Україні відсутня свобода слова.

Можливо, я не правий (я не претендую на істину і на безапеляційне нав'язування своїх думок іншим), але в моєму розумінні говорити про відсутність свободи слова можна там, де:

А) вбивають журналістів за їх професійну діяльність;

Б) кидають журналістів за грати;

В) закривають видання (телеканали) за їх принципову позицію

Г) законодавчо вводять обмеження інформації

Д) запроваджують спеціальні державні органи, які мають надзвичайні права щодо втручання в творчий процес та виклад інформації

Одним словом, мова йде про екстремальні форми впливу держави на інформаційні процеси. Чи є вони в Україні? Очевидно, що немає. Мексика з її 35 загиблими журналістами (протягом року), Росія з практикою арештів серед журналістів, Іспанія з силовим розгоном демонстрацій, під час яких страждають і журналісти, Великобританія з прямими переслідуваннями представників пишучої братії – не в рахунок. У нас на повістці денній – Універсальне Зло, ім'я якому – Україна.

Бо у нас чиновники невчасно відповідають на запити або ігнорують їх. У нас журналістам забороняють гуляти по території, де мешкає президент. У нас є конфлікти між ЗМІ як господарюючими структурами та фіскальними структурами. У нас немає збалансованості у подачі матеріалів – особливо при висвітленні діяльності влади і опозиції. Що ще?

У нас не функціонують опозиційні ЗМІ? У нас переслідують журналістів? У нас влаштовуються процеси над представниками журналістського середовища?

Звісно, журналісти повинні завжди перебувати у певній опозиції до політичних процесів. Це – абсолютно зрозуміло. Журналіст повинен критично оцінювати дійсність, переломлюючи її крізь свої розум і талант. Об'єктивність – це майже завжди суб'єктивність у квадраті. Але коли сьогодні говорять, що в Україні бракує свободи слова – я відверто цього не розумію.

Статті Лещенка, Найєма, Мостової, Рахманіна, Чорновіл – це що, самвидав? За них переслідують? Їх забороняють? Та їх моніторять і читають у найвищих кабінетах! Телебачення? Чесно – я його практично не дивлюся, зосередившись на інформації в Інтернеті. Для мене вже років із десять журналістика живе в моєму комп'ютері, а не на інших носіях. Так, є широкі маси, які сприймають новини переважно з телебачення. Але вони давно навчилися пропускати інформацію не крізь себе, а повз себе. Ті, хто цікавляться політикою, вміють працювати з інформацією і визначилися у своїх симпатіях-антипатіях. Тим більше, інформаційну політику на каналах формують не державні структури, а переважно власники і редактори.

Я не уявляю Януковича, який може викликати Порошенка чи Коломойського і сказати їм: "Що ви там розвели за демократію? Пожостче! Пожостче нада!". Так само, як не уявляю того ж Януковича, який викличе власників і вимагатиме від них максимальної свободи слова: "Не соромте мене перед державами! Щодня після випуску новин влаштовуйте обов'язкові 15 хвилин прямої трансляції відео звернень Тимошенко з камери!".

Я не знаю, як ще можна розписатися у бажанні дотримуватися свободи слова, як не прийнявши закон про доступ до інформації? Щоденно вивішувати списки звільнених чиновників, які вчасно не відповіли на запит журналіста? Запровадити різні терміни ув'язнення з конфіскацією майна для міністрів, які відмовилися дати інтерв'ю? Дати можливість вільного доступу на територію Межигір'я – протягом 24 годин на добу – всім власникам журналістських посвідчень? Зняти недоторканність з депутатів, суддів та президента і надати цю недоторканність журналістам?

Не знаю, але, як на мене, акції на захист свободи слова в Україні нагадують відомий анекдот про демонстрацію проституток в Англії.

Я абсолютно розумію занепокоєння ситуацією довкола ТВі – і розумів би, якби влаштовувалися акції на захист ТВі. Я розумію ситуацію довкола окремих видань – хоча варто розібратися, чого тут було більше – реальної загрози чи провокацій окремих політиків, яким надзвичайно кортіло потрапити у виборчий список партії влади. Але давайте, не будемо говорити про системність наступу на свободу слова.

Бо надто гламурними виходять репресії. А гламурні репресії викликають "мімімішний" спротив і "няшну" опозиційність. Революції не робляться двома пальчиками з відставленим мізинцем. Свобода на барикадах не думає про силіконові імпланти. Тусовка за визначенням не може стати рушієм революційного процесу.

Пам'ятаєте один з перших фільмів Копполи "Чи палає Париж?"? Друга світова війна. Французьке підпілля, яке постійно веде переговори з німецькими окупантами у елегантних кафешантанах. "А давайте, ви не будете нас розстрілювати, а ми не будемо чинити диверсії", – пропонують французькі підпільники. "Добре, давайте спробуємо – протягом 48 годин", – відповідає німецький генерал. Така собі несправжня війна і несправжній спротив. За домовленістю. Біда лише в тому, що фільм – майже документальний і подібні переговори дійсно мали місце.

Я не вірю в те, що у нас немає свободи слова. У нас є чимало інших проблем – і вони загальновідомі. Та в тій же журналістиці більш значимими є проблема джинси та тотального (ТОТАЛЬНОГО!) падіння професійного рівня.

...У фейсбуку гуляє відео, зняте 1 вересня на Хрещатику. Клоун Валера відстояв свої права перед двома міліціонерами, які вимагали від нього дозволу на жонглювання. Більше того: він виступив з палкою політичною промовою, викликавши шквал оплесків у публіки. Так от: він мені здається більш переконливим, ніж журналісти з вимогами припинити наступ на свободу слова.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.