ЗЛІ ДУМКИ. ЧАСТИНА ПЕРША: ''ПРО ОПОЗИЦІЮ''

Пропоную Вашій увазі цикл статтей "Злі думки". Погляд на українську опозицію і українську владу. Тим більше, що нездорові тенденції в суспільстві наростають. І жодна сторона не дає прикладу цілковитого політичного здоров'я.

* * *

Все частіше переконуюся у тому, що акції опозиції типу "Вставай, Україно!" – не більше, ніж спосіб відмити гроші та імітувати бурхливу діяльність, аніж реальна опозиційна робота. Бутафорна діяльність опозиції в країні навряд чи лякає владу. Відбувається відверта гра: влада інформаційно "надуває" опозицію, опозиція робить вигляд, що бореться з владою. Народ інтуїтивно відчуває фальш: при наростанні протестних настроїв в країні рейтинги опозиції просідають (ситуативний ріст рейтингу Кличка, на який впливає чимало факторів, що не відіграватимуть своєї ролі у ході виборчої кампанії, не в рахунок).

Проаналізуйте інформаційний простір і ви помітите: зовсім не опозиція задає тон. Вона рухається у чужому фарватері або взагалі поза фарватером. Але в жодному випадку не задає фарватер. Опозиція просто не вловлює повістку дня, головні виклики. Штучність інформприводів іноді просто вражає.

А між тим не акції а ля "Вставай, Україно!" можуть привернути увагу загалу. І не аргументи типу "Президент живе в Межигір'ї! Треба позбавити його Межигір'я!". Ну, уявімо, що встане завтра Україна. І що? Що далі? Думаю, що вожді опозиції не знатимуть, що їм робити в даному випадку: їм потрібен народ як аргумент в переговорах із владою, а не народ, який би взяв до рук владні повноваження і потім диктував спосіб поведінки нинішній опозиції. Тобто, опозиціонерам потрібне повторення Майдану 2004 року – процесу, у якому народ зіграв роль статиста і декорації, а справжніми переможцями стали представники "трибуни". "А тепер розходьтеся, ви перемогли, ви – сильні як ніколи! Всім спасибі, всі вільні", – сказали лідери Майдану тим, хто творив Майдан. Подальші процеси не потребували втручання з боку народу. Майдан ставав шкідливим явищем.

Апеляція до Межигір'я теж навряд чи є дієвою. Ну добре. Уявімо, що завтра у Януковича відібрали Межигір'я. Що далі? Кому воно дістанеться? Івану Сидоровичу та Марії Пилипівні, – пенсіонерам, які протягом останніх років ходять на всі мітинги опозиції? Чи їх сусідам? Чи просто знайомим? Очевидно, що ні. Стає зрозуміло, що гасло "відібрати Межигір'я" – це плід комплексу заздрощів, амфібіозної асфіксії, простіше – традиційної української жаби, вираженої у політичній формі. Погодьтеся: відібрати Межигір'я – це не зруйнувати Бастилію. І не взяти штурмом Зимовий. І навіть не здійснити рейд проти казарм Монкада. Революціонери ставлять конкретну мету – зміни в суспільстві. Псевдореволюціонери стають у чергу, щоби посидіти на чужому золотому унітазі, який до того ж самі придумали у своїх фантазіях. А потім розгублено розводять руками – бо в кінці омріяного шляху виявляється, що унітаз не золотий, а все інше їх просто не цікавить.

Відсутність величної мети могло би ьути замінене пошуком серії тактичних кроків, які опозиціонерами часто ігноруються як дріб'язкові чи не варті уваги. Між тим життя дає велику кількість прикладів того, як можна більш гнучко і ефективно підходити до питання пошуку контактів із протестно настроєними масами.

Не можна охопити все і одразу. Робота повинна вестися у окремих сегментах. Не можна претендувати на те, що всі сто відсотків населення підтримають опозицію. Мітингові гастролі – це просто спосіб самохизування і політичного нарцисизму: мовляв, дивіться, які ми круті, які ми красиві, сильні, розумні, а як вміємо говорити! "Я сєбя хаваю от і до", – може повторити Арсеній Петрович слова героя п'єси Подерв'янського. Юрко Тютюнник, який у 1921 році йшов в Україну з амбітною метою визволити її від більшовиків, програв не тому, що проти нього було кинуто відбірну кінноту Котовського. Михайло Середа згадував про те, що Тютюнник всюди возив з собою портрет Наполеона, ставав перед дзеркалом і кликав свого денщика: "Ну, на кого я подібний?" – запитував Тютюнник. – "На ось цього єнерала", – незмінно відповідав денщик. Рейд Тютюнника був приречений від самих початків – через схильність отамана до самолюбування і бонапартизму.

Біда у тому, що Яценюк вішає поруч не портрет Наполеона, а портрет Тимошенко. І кличе оточення з одним і тим же питанням: "Ну, на кого я подібний?"

Політичні провокації (в тому числі такі собі способи виставити себе в ролі жертви, переводячи стрілки на "злочинну владу") не дають ефекту. Ну, обурилися. Ну, написали про це на кількох сайтах та у соціальних мережах. Ну, потім шило вилазить з мішка і виявляється, що не все так просто і примітивно – приклад із охоронцем з'їзду "Батьківщини", який двома тижнями раніше брав участь у побитті журналістів нібито як найманець влади, показовий (хай пробачить мене Олександра Володимирівна Кужель, але її пояснення щодо того, що це засланий козачок, і що бейджик у нього не відповідав встановленому зразку, смішні і не витримують критики).

Є велика кількість інших приводів, які обходять стороною опозицію. Приклад: у Харкові стається інцидент між міліціонерами та суддею. Чи стала опозиція на чиюсь сторону? Чи підтримала міліціонерів (якщо не суддю)? А миттєва реакція на події могла би дати опозиції додаткову кількість симпатиків у правоохоронних органах. Хоча... Навіщо? У Яценюка свої порахунки з міліцією, ще з часів інциденту з Кожею...

Є велика кількість земельних чи житлових суперечок. Є конфлікти представників малого і середнього бізнесу з представниками влади на місцях. Є сільське населення – з його специфічними проблемами і тихим протестом, який перетворюється на відчуття безвихідності. Є військові. У кожного з них своє бачення справедливості. А їм пропонують єдиний рецепт: все зміниться, як тільки ви приведете до влади нас, опозицію. А слабо зрозуміти, чого насправді хоче простий сільський дядько чи міліціонер із райвідділу міліції? І чому цей міліціонер такий злий? Зовсім не тому, що у нього велосипеда немає.

Опозиція досі вірить в казку, запущену піарниками Цукерберга, про те, що соціальні мережі були рушійною силою "арабської весни". Правий був чернівецький філософ Валентин Ткач, який сказав, що коли якісь соціальні мережі й мали вплив на арабські країни, то це були базар та мечеть. А реальною рушійною силою була саме відсутність відчуття справедливості, підкріплена співчуттям з боку частини силовиків. Партійні ідеології чи доктрини не мали жодної ролі. Опозиція цього не враховує.

У випадку з харківським інцидентом чітка позиція у ситуації чітко вираженої несправедливості могла би дати опозиції цінні козирі:

- Симпатії з боку рядових правоохоронців, які часто змушені охороняти опозиційні мітинги;

- Симпатії з боку простих бюджетників (навіть на південному сході);

- Додатковий козир у стосунках з судами та прокуратурою

Так само проявлена позиція у численних земельних конфліктах (не на боці міні-олігарха Корнацького чи іже з ним, а на боці звичайних селян) могла би забезпечити підтримку з боку сільського електорату. Народ любить довбушів, кармалюків чи махнів – кожного, хто готовий за них заступитися. Але не любить зманіжених підпанків, які знають про село лише з аналітичних записок своїх референтів.

Опозиції сьогодні бракує гнучкості та пасіонарності. Їй бракує відчуття країни. Опозиція не відчуває народ, не відчуває ритм життя народу. "Мы живём, под собою не чуя страны", – писав Мандельштам. Я не виправдовую владу – вона також відірвалася від реалій. Але ж опозиція претендує на те, щоби бути кращою, якіснішою, іншою?

Якщо опозиція хоче перемагати – вона повинна іти в народ. Слухати народ. А не приходити з готовими рецептами і менторським тоном повчати тих, хто і так знає життя і знає, почому фунт лиха.

Я не є симпатиком нинішньої опозиції. Бо я не можу бути симпатиком того, що існує лише як імітація, як карикатура, як симулякр. Я знаю, що опозиція не піде в маси і не буде працювати у конкретних сегментах, з конкретними групами. Бо не панська це справа. Бо легше організувати ще одну акцію "Вставай, Україно!", зібрати тисячу людей, половина з яких – привезені, оголосити у прес-релізі, що насправді було десять тисяч, і тішити себе своєю "крутизною". Так само легше домовитися з власниками П'ятого каналу і роздути до вселенського масштабу рядовий інцидент, аби приховати проблеми з організацією опозиційної акції. І легше просто поблокувати пару тижнів трибуну Верховної Ради, – без результату, без здобутків, – аніж зрозуміти, що реально потрібно рядовому громадянинові України.

Я знаю, що мої роздуми зависнуть у повітрі. Можливо, в Україні буде ще інша опозиція, з іншою філософією. Не та, яка для зручності відмовляється від незручних політиків типу Донія, Стецьківа, Філенка. Не салонна. Не гламурна. Не типу-революційна. А реальна, в тому числі здатна відчувати потреби суспільства і настрої мас. І саме їх класти в основу програми.

А наразі констатую: нинішня "опозиція" – у тому вигляді, в якому вона існує, – не здатна перемагати. Бо надто далека вона від народу, як сказав років сто тому один публіцист, що писав під ніком "Ленін".

(друга частина – "Про владу" – незабаром)

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.