ЗЛІ ДУМКИ. ЧАСТИНА ДРУГА: "ПРО ВЛАДУ"
Головні загрози і ризики для влади криються не в опозиції, яка, за великим рахунком, є дуже комфортною і не несе в собі небезпеку. Як не дивно, й головні закиди на адресу влади, які сьогодні лунають у ЗМІ, є другорядними: ні справа Тимошенко, ні прояви корупції, ні недосконала система правозахисту і судочинства, ні проблеми у інтеграційних процесах, ні оперетковий "антифашизм", ні явна недооцінка гуманітарного фактору не є тими мобілізуючими факторами, які здатні порушити устої влади і привести до руйнування системи. Кожен із цих факторів може існувати як завгодно довго – за умови стабільності владної вертикалі і за умови функціонування своєрідного "суспільного договору", згідно з яким держава Україна і країна Україна співіснують в одній площині, але не шкодять одна одній. Держава не зачіпає традиції, що склалися у суспільстві, і не робить кроки, аби змінити суспільні основи, а суспільство у своїй більшості заплющує очі на дії влади. Реформи стосуються державного сектора, але не зачіпають суспільний фундамент.
На сьогоднішній день головна проблема влади – це люди, які перебувають у владі. Точніше, ті, хто – як і опозиційні лідери – заражені бацилою політичного егоїзму. І ті, хто, втративши інстинкт самозбереження, виступають з позиції "жити одним днем".
Фактично є два типи чиновників і політиків, які несуть потенційну загрозу для системи. Тобто, для свого ж середовища. І мова йтиме не стільки про тих, хто на виду і під обстрілом критики (вони, як не дивно, не є небезпечними).
Перший тип – це ті, хто намагаються запустити руку не стільки в кишеню чи гаманець, скільки в "заначку" громадян. Поясню більш розлого.
Не правда, що українців у своїй більшості хвилює питання корупції. Не правда, що надмірна корупція вищих чиновників здатна вивести їх на вулицю. Люди здебільшого протестують не проти корупції, а проти того, що вони самі не мають можливості брати участь у корупційних діях. Такою є психологія переважної більшості наших громадян – як би хто не намагався це заперечити. Колись Інститутом Горшеніна проводилися соціологічні дослідження, які показали: респонденти загалом негативно оцінювали корупцію як явище. Але конкретизовані запитання показували: прості українці не проти, аби їх включили в корупційну схему. Просування по кар'єрній службі вони розглядали як розширення корупційних можливостей. Подарунки та хабарі чиновникам розцінювалися як нормальне явище. Динаміка росту корупційних дій прослідковувалася у зростаючій пропорції зі Сходу на Захід (у Донецьку кількість респондентів, які зіштовхувалися з корупційними діями, становила 64%, у Львові – майже 85%, на Закарпатті – 100%; дані 2008 року). Дві третини респондентів чесно зізнавалися, що вони не виживають на офіційну зарплату і або мають неврахований приробіток, або ж отримують зарплату у конвертах. Левова частка респондентів говорили, що абсолютно нормальною є ситуація, за якої податки не платяться або платяться символічно.
У цей же час,за оцінками економістів, у тіньовому секторі України оберталося 2 – 3 державних бюджети – невраховані кошти, які, зрештою, дозволяли громадянам доволі спокійно переживати кризові явища в економіці. Криза державного сектору економіки непропорційно позначалася на купівельній спроможності громадян. І все тому, що діяла неформалізована, тіньова економічна система, що співіснувала поруч з формальною, державною. Як тільки давала збої офіційна фінансова система, одразу ж починала працювати велетенська колективна "заначка", кошти, що протягом останніх 10 – 15 років відкладалися на "чорний день".
Так от: суспільство доволі спокійно може поставитися до проблем у фінансовому секторі. Воно спокійно ставиться до запровадження нових офіційних податків на офіційні, "білі" доходи. Але воно навряд чи буде спокійно спостерігати за тим, як запускається рука саме у "заначку". Бо у суспільстві склалася певна традиція – вікова, можна сказати. І що з того, що ми хочемо йти в Європу? Ми готові прийняти всі європейські цінності, окрім однієї: не чіпайте "заначку"!
Український громадянин боїться коливань валютних курсів більше, ніж ядерної війни. Український громадянин плекає культ "заначки", бо навчений гірким досвідом. Він заплющував очі на суспільні проблеми і толерантно ставився до влади – бо влада толерантно ставилася до його "заначки".
Останні ініціативи чиновників щодо взяття під контроль тіньового сектору економіки (наприклад, запровадження контролю над валютообмінними операціями, заборона купувати дорогі товари за готівку тощо) сприймаються загалом як спроба встановити контроль над "заначкою". Я чую найбільше нарікань саме на цю сферу: це ж податківці тепер будуть бачити обсяги грошей кожного громадянина! Громадянин збирав гроші, отримувані у конверті протягом десяти-двадцяти років роботи, для купівлі дорогого автомобілю, квартири, будинку чи яхти. Переважно вказував у податкових деклараціях мінімальні зарплати. Тепер його змушують показати свої статки і пояснити, звідки він узяв ці гроші. Павловська реформа 1991-го року просто відпочиває!
Звичайно, це абсолютно нормальні дії чиновників і системи – будь-яка країна хоче вивести фінансову систему з тіні на світло. Але чи готове до цього суспільство? Чи не стане на фоні інших проблем це додатковим фактором напруги, тим фактором, що виведе громадян на вулицю? Громадяни спокійно можуть поставитися до того, коли гроші зникають із їх кишені або гаманця. Здебільшого їх не хвилюють крадіжки з бюджету. Але вони не будуть терпіти зазіхання на Святая Святих – "заначку". Нехай у когось у заначці лежить сто доларів, а у когось – мільйон. І найбільше будуть обурюватися ті, у кого лежить сто доларів: власники не зовсім відкрито заробленого мільйона зможуть домовитися, власники "тіньових" ста доларів відчувають беззахисність перед системою.
Ті, хто намагаються зробити "революцію фінансового сектору", повинні бути готовими до несподіваного сценарію: вони не лише зруйнують стару систему суспільних відносин, базовану на всезагальній "корупції за згодою сторін", а й ризикують бути зметеними протестами. Чи готові вони до цього? Хтось рано чи пізно це має зробити, виступивши у ролі камікадзе. Невже цю невдячну роль вирішив приміряти Микола Янович зі своєю молодою командою?
Революційні події у Тунісі почалися з того, що жінка-інспектор оштрафувала селянина, який торгував на базарі без ліцензії та без сертифікатів якості товару. Чоловік не витримав, що його оштрафувала ЖІНКА і здійснив акт самоспалення. Це вже потім з'явилася легенда про те, що він був випускником Гарварду і спалився на знак протесту проти сваволі режиму. Точка біфуркації отримала облагородження. Чи права була інспектор? На всі сто відсотків. Чи готове було суспільство сприйняти правильність дій інспектора? Абсолютно ні!
В умовах наростання внутрішнього протесту логічні і обґрунтовані дії влади можуть обернутися сигналом до бунту. Одна зайва соломина ламає хребет верблюду, кажуть у таких випадках на Сході. Тому потрібно ретельно зважувати кожну соломину.
Відчуваю звинувачення у тому, що я, мовляв, закликаю припинити дії по виведенню тіньової економіки на світло. Ні, я закликаю відмовитися від ряду економічно необґрунтованих дій, які лише дратують громадян і викликають протест. Підходити до кожного нововведення обережно. Бо намагання ввести нові регуляторні норми і процеси у сферах, які насправді потребують дерегуляції – нонсенс. Ксерокопіювання паспортів у обмінних пунктах – це взагалі дебілізм. А кожна революція є не наслідком революційної активності мас, а сумою дрібних дебілізмів, проявлених владою.
Другий тип – це люди, які, використовуючи своє становище у владі, займаються "розборками" щодо колег по владному табору, замовляючи компрометуючі матеріали та "зливаючи" інформацію про внутрішньокорпоративні війни. 90% усіх викривальних публікацій щодо влади у ЗМІ – це не результат ретельних журналістських розслідувань. Це – результат "зливу" інформації.
Не лише я можу розповісти велику кількість випадків – із конкретними цифрами і фактами – про те, скільки і яка тема коштувала замовникам. Вони радо діляться інформацією про те, що матеріал про таку-то економічну аферу обійшовся їм у 30 тисяч доларів, а вся медіа-кампанія проти такого-то міністра чи губернатора – у 10 – 50 тисяч. Типу, не дорого, вартість середнього швейцарського годинника. Чому би не замовити і не попсувати нерви опоненту?
Мій знайомий не так давно зателефонував і розповів історію про те, як летів у Симферополь із далеко не опозиційним депутатом. Сиділи поруч у бізнес-класі. Депутат вийняв із портфеля роздруківку вордівських файлів – доволі різка стаття про Януковича, його оточення, групи впливу і їх взаємну боротьбу з використанням технологів і політиків другого ешелону. Депутат щось креслив, помічав, вносив свої правки, малював стрілки, часто голосно сміявся. Мій приятель краєм ока пробігся по матеріалу (цікавість взяла гору над пристойністю). В кінці розмови мій співбесідник сказав: "Знаєш, я думав, що це якась внутрішня аналітика. Сьогодні я її побачив у вигляді статті на одному з впливових опозиційних сайтів – з правками цього депутата, слово в слово". А весь зміст статті полягав у тому, щоби обґрунтувати тезу про зв'язок однієї з груп впливу у владі з одним із опозиційних центрів.
Ще один яскравий приклад. В Україні не минає й дня, аби не з'явилася бодай одна негативна публікація про Міністерство охорони здоров'я. В даний момент я працюю над серією політичних портретів українських політиків (з'явилася пропозиція від одного західного видавництва надрукувати у них книгу). Коли дійшов до портретів Костянтина Грищенка та Раїси Богатирьової, помітив тенденцію: жоден інший напрямок в українському суспільному житті не перебуває під таким посиленим обстрілом з боку ЗМІ, як медицина.
Посудіть самі: а) фейкова новина про ремонт у Міністерстві охорони здоров'я і витрачання бюджетних коштів на неймовірне обладнання кабінету Раїси Богатирьової; б) фальшива новина про порушення тендерних процедур у МОЗ; в) сюжет на одному з телеканалів щодо рейдерського захоплення сином Богатирьової острова на Дніпрі; г) публікація фальшивих рейтингів щодо стану здоров'я українців (у щоденному режимі, при цьому на сайтах, які зазначені як першоджерело, дана інформація відсутня: наприклад, дані про те, що Україна займає друге місце у світі по смертності населення – з покликанням на сайт ЦРУ і т.д.); д) інформаційні повідомлення про нову появу вакцин-вбивць... Список можна продовжити. Цікаво, що всі ці повідомлення з'явилися лише протягом ОДНОГО ТИЖНЯ. При цьому практично на одних і тих же інформаційних носіях.
Невелике розслідування (пару телефонних дзвінків до людей, що займаються медіа-байінгом) показав: сидить така собі пані – назвемо її умовно "Б", – що належить до депутатської більшості, і витрачає кошти на війну з міністерством. Із власних міркувань. Організується інформаційна хвиля, йде серія викривальних матеріалів, які потім використовуються як аргумент на користь необхідності зміни керівництва МОЗ. Більше того: секретом Полішинеля є інформація про наявність конкретних домовленостей між Б і представником опозиції Л – останній має виступати одним із рупорів у боротьбі з міністерством.
Що від такого протистояння виграє пані Б – зрозуміло: задоволення власних амбіцій, створення майданчика для додаткових домовленостей по просуванню на фармацевтичний ринок своїх власних трамадольних інтересів, групування довкола себе всіх тих, хто невдоволений діяльністю МОЗ (зокрема, кількох напівмафіозних груп фармацевтів) тощо. А що від такої діяльності виграє влада в цілому? Влада як єдина команда?
Та ж ситуація – по МінАПК. Скільки разів у ЗМІ з'являлися відверто замовні матеріали проти міністра? І розповсюджували їх далеко не представники опозиції.
А скільки разів публічно оголошувалося про те, що буквально днями відбудеться відставка голови Адміністрації Президента? І розповсюджувалася ця деза не представниками "Батьківщини", УДАРу чи "Свободи".
А скільки разів відправили у відставку прем'єр-міністра Азарова?
А губернатор Київської області Присяжнюк – скільки років ЗМІ відправляють у відставку його? А у яку країну ще не відправляли послом голову Чернівецької ОДА Михайла Папієва? А Олександр Лавринович скільки разів мав бути відставлений з поста міністра і переведений на пост голови ЦВК?
Задайтеся питанням "кому це вигідно", і ви неодмінно натрапите на ту чи іншу фігуру у владі, яка мріє поквитатися із своїм опонентом. Це – вічна історія, єдність і боротьба протилежностей, зграя товаришів. Змінюється колір влади, але при цьому не змінюються стиль, етика і тенденції. Аналогічна боротьба спостерігалася за часів Кучми і Ющенка (за часів Ющенка ця боротьба була ще й максимально публічною, з прямими випадами та використанням офіційної трибуни). Стане завтра президентом Яценюк – почнуться проблеми у його міністрів, які сьогодні виступають як нібито єдина команда і говорять про чесність і відкритість. І вони будуть витрачати гроші на поливання один одного у кращому випадку брудом.
Як результат – все це б'є по владі. Бо імідж влади складається з іміджів окремих людей, інтегрованих у владу. Народ згоден терпіти диктатуру бюрократії (зрештою, ЄС та Білорусь – це два різних – софт і хард – прояви диктатури бюрократії, у деяких випадках замаскованої під демократію). Народ безмежно довго може терпіти корупційні моделі (Латинська Америка, деякі нові члени ЄС чи Росія – тому приклад). Народ десятиліттями може толерувати авторитарні тенденції (Росія, Туреччина чи Грузія – зразки). Народ може жити без змін та модернізації, без суттєвого покращення і без вагомих здобутків (Білорусь). Але він не пробачає некомпетентність. І ще: він не буде терпіти владу, яка виглядає смішною.
Внутрішні розборки та взаємні публікації "викривальних" матеріалів делегітимізують владу в очах громадян.
І якщо завтра система дасть збій, то причиною цьому стане не опозиція, не громадянське суспільство, не активність народних мас і не вплив Заходу або Сходу. Причиною стануть ті проблеми і тенденції, які продукуються всередині системи. Бо коли левова частка інформаційного простору складається із замовних викривальних матеріалів, виникає враження, що вся система тільки й займається боротьбою сама з собою.
До речі, і боротьба за "свободу слова" в таких умовах отримує нове значення: боротьба за розширення корупційних можливостей учасників інформаційного процесу.
Думаю, над цим варто замислитися.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
