Невідступне минуле: актуалізація князя Володимира
Відзначення 1025-річчя Хрещення Русі вибивається з цілого потоку інших дат, які у нас так часто люблять святкувати. Свято, яке готував та координував віце-прем'єр з гуманітарних питань і колишній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко (я навмисне акцентую увагу на цьому моменті), від самих початків носило символічний характер: воно задумувалося як щось набагато більше, ніж урочисті молебні, театралізовані дійства та патетичні слова про єдність Держави і Церкви. Не дивно, що і патріарх Московський і Всієї Русі Кирил, і президент Російської Федерації Володимир Путін вагалися – чи варто їм їхати на ці урочистості.
Бо це буде те свято, яке навряд чи зможуть використати у своїх цілях адепти "русского мира".
Коли у 1988 році відзначалося тисячоліття Хрещення, існувала абсолютно інша реальність: існував Радянський Союз, про можливий розпад якого говорили лише найвідчайдушніші дисиденти (навіть В'ячеслав Чорновіл про можливість відокремлення України від СРСР почав говорити лише наприкінці 1989-го, а Народний Рух – з березня 1990-го; до тих пір всіх, хто заявляли про "самостійну Україну", навіть у середовищі дисидентів вважали провокаторами). Існувала фактично непорушна догма про колиску трьох братніх народів – Київську Русь. Існувала схема історії: Русь, її спадкоємиця – Московське царство (вона ж – Росія), українські та білоруські землі, що перебували під чужоземним поневоленням і мріяли про возз'єднання з Росією, Богдан Хмельницький, Переяславська Рада, спільна боротьба українців, білорусів і росіян за соціальне визволення, Жовтнева революція, громадянська війна, Велика вітчизняна війна, розквіт і процвітання єдиної сім'ї братніх народів. Церква у цій системі займала своє місце: як середньовічний рушій культури, який у період розвинутого соціалізму виявився рудиментом історії. Рудиментом, який потрібно було вшанувати – без надмірностей (на противагу цій церковній даті було вирішено у 1982 році відсвяткувати 1500-ліття Києва – такий собі псевдонауковий, не підкріплений жодними історичними даними ювілей). Патріарх Пимен, якого жартома називали "сімнадцятим членом Політбюро ЦК КПРС", займав ультралояльну позицію щодо влади і в ЦК не надто переймалися тим, що церква хоче відсвяткувати подію із церковної історії. Хіба що, очікуючи приїзду до Києва гостей, побудували на центральній вулиці столиці України новий готель "Хрещатик"...
Тим більше, що тоді, у 1988 році, основні урочистості проходили у Загорську, в Троїце-Сергієвій Лаврі, у червні (а не у липні). Інформаційний простір був переповнений іншими подіями: саме у ті дні Михайло Горбачов і Рональд Рейган завершили переговори у Москві щодо скорочення ракет середньої дальності, партія готувалася до ХІХ партійної конференції. В США готувалися до президентських виборів. У Європі Маргарет Тетчер закликала політиків одуматися і не робити дурниць – не йти на економічне та політичне об'єднання, яке за пару років постало у вигляді Європейського Союзу... Тобто, за цими подіями губилося відчуття Свята – воно пройшло доволі скромно. Прибули глави ряду Церков – патріархи Антіохійський, Румунський, Болгарський, Єрусалимський, Кіпрський та Патріарх-католікос Грузії. Вселенський патріарх приїздити відмовився. Голова Президії Верховної Ради СРСР Андрій Громико вручив двом майбутнім заклятим опонентам – митрополитуі Київському Філарету та митрополиту Ленінградському Алексію – ордени Трудового Червоного Прапора. Пройшли молебні та урочистості. Цим і обмежилися.
Через 25 років ситуація докорінно змінилася. Змінився світ. Змінилася суть Свята.
У 2013 році основні урочистості відбуваються у Києві. Тут збираються глави кількох країн – точно України, Росії, Сербії, Молдови. Під питанням – приїзд президента Білорусі (хоча вірогідність його присутності є дуже високою). Збираються ієрархи церков. При цьому дана подія виходить на перший план у новинах – жодна інша подія не перекриє за масштабністю святкування 1025-річчя Хрещення Русі.
З точки зору України відзначення цієї дати носить символічний характер. Князь Володимир у 988 році – згідно з літописом – стояв перед ВИБОРОМ. Так само перед ВИБОРОМ стоїть сьогодні Україна. І тоді, і тепер це був цивілізаційний вибір. Володимиру Путіну (і не лише йому) запропонували бути свідком цього вибору, та ще й підвівши історичну основу. Ось тут стає зрозуміло, чому готувати відзначення 1025 річчя Хрещення доручили кадровому дипломату Грищенку, який, фактично, підготував підписання Угоди про асоціацію з ЄС – для Януковича цей момент має символічне значення.
Ще один момент: ні Путін, ні Кирил не будуть головними дійовими особами урочистостей. У них є статус високоповажних, але все-таки гостей. Тобто, в історичному плані це – своєрідне розставляння крапок над "і" у питаннях, чиєю є історія Русі і хто є прямим спадкоємцем традицій. Участь глав Сербії та Молдови, а також патріарха Грузинської церкви – також у ранзі високих гостей свята, на одному рівні з Путіним і Кирилом – є доволі промовистою (sapient sat).
...Історики доволі скептично ставляться до літописного повідомлення про те, що Русь було хрещено у 988 році. Це скоріше данина традиції, аніж історична правда. Покійний академік Геннадій Літаврін стверджував, що про хрещення Русі за часів Володимира не згадує жодна візантійська, арабська чи будь-яка європейська хроніка. Натомість є десятки свідчень того, що Русь було хрещено на 122 роки раніше, у часи князя Аскольда. Християнська партія у Києві була традиційно сильною – історія знає князів-християн до Володимира, знає приклади християнських храмів та діяльності християнської громади до 988 року. Скоріше за все, варто говорити про спробу Володимира на деякому етапі реставрувати язичницькі культи ("Пантеон Володимира" 980 року) - як елемент пошуку свого вибору – і за кілька років знову повернутися до християнства.
Володимир поставив крапку у хитаннях щодо того, куди йти і в якому напрямку. Русь була переважно купецькою державою, залежною від товарних потоків і від інтересів купецької знаті. Тут були надзвичайно сильними впливи різних "партій", орієнтованих на арабський світ, єврейські, грецькі, варязькі, німецькі, польські групи. Орієнтація на Візантію підтримувалася далеко не всіма. Торгівля з арабами – можна припустити – давала більші економічні вигоди. Припускаю (звісно, жартома), що у ті часи так само діяв якийсь "Арабський вибір" чи "За Хазарію святую!", які переконували князя і його оточення: християнський вибір є хибним, наводили дані про те, що лише 32,2% респондентів з правом голосу на вічах підтримують ідею візантоінтеграції, а переважна більшість виступають за традиційні, випробувані роками і скріплені кров'ю і спільною героїчною історією зв'язки з Хазарією. Хтось говорив про можливі економічні втрати від входження у нову систему стосунків із Візантією. Хтось говорив, що у Візантії криза, вона тріщить по швах, відзначаються соціальні негаразди і економічні проблеми – натомість арабський світ динамічно розвивається, володіє сировинними ресурсами та новими технологіями... Спокус було чимало.
Володимир продемонстрував ВОЛЮ.
988 рік – це, скоріше за все, – не рік Хрещення Русі, а рік Кінцевого Вибору. Цього року Володимир перестав вагатися і однозначно поставив крапку у своєму виборі, віддавши християнам усі преференції у системі державної влади і оголосивши Христову церкву церквою правлячої верстви. Для цього йому не потрібно було зганяти киян у води Дніпра – йому потрібно було привести до присяги знать. Арон Гуревич – один з найбільших знавців середньовічної історії – назвав середньовіччя "культурою мовчазної більшості". Все визначала ініціативна меншість, згуртована довкола князя. Тому – скоріш за все – не було того, що зображують на своїх картинах пізніші історики, а саме натовпів голих киян, які стоять по шию у воді, з вдячністю приймаючи хрещення від екзальтованого князя. Інші релігії – в тому числі поганство – продовжували існувати і надалі, але на рівні правлячої верстви міцно укорінилося саме християнство, яке віднині було поза конкуренцією.
Але головні моменти того, що мало місце у 988 році, лежать у позарелігійній площині. По-перше, Володимир визнав свої володіння частиною цивілізаційного простору, на який розповсюджувалася духовна влада Папи і Патріарха (до Керуларійського розколу 1054 року християнська церква була єдиною, без канонічного поділу на православ'я та католицизм). У часі це співпало з поширенням християнства у Західній Європі – Польща і скандинавські народи прийняли християнство наприкінці Х століття. Подальша система династичних шлюбів, що практикувалася Володимиром та його нащадками, зміцнила цей цивілізаційний вибір, а система торгових зв'язків розширила присутність руських купців на ринках саме християнського світу.
По-друге,за деякими даними, Володимир отримав із Константинополя вінець – символ визнання монархом, рівним іншим європейським християнським монархам. Досі він був одним із ватажків варварських державних утворень. Костянтин Порфірогенет за кілька десятиліть до Володимира писав про русів і про печенігів як про рівні за значенням – з точки зору візантійського політика – племена, які потрібно стравлювати між собою. Після 988 року Русь перестає сприйматися як частина "скіфського світу". Монарший вінець – символ легітимності влади – розставляє все на свої місця: київський володар отримує визнання у світі.
До речі: з цього моменту припиняються походи Русі на Візантію. Очевидно, в рамках нового цивілізаційного вибору починають відігравати важливу роль інші механізми врегулювання суперечок. Єдиний похід на Візантію після 988 року – під проводом сина Ярослава Мудрого Володимира у 1044 році – виявився не просто невдалим, а й бездарним: кораблі потонули ще до зустрічі з візантійським флотом.
Ці світські моменти – визнання Русі та цивілізаційний вибір – явно не до вподоби тим, хто хотів би акцентувати увагу виключно на духовно-метафізичній складовій. Русь, що внаслідок свого вибору опинилася перед необхідністю не стільки воювати з Візантією, скільки колонізувати простір на півночі і на сході, поширюючи християнство та шукаючи нові ресурси, дала поштовх новим державницьким процесам та новій колонізації. Саме у цих колонізаційних процесах варто шукати витоки нинішньої Росії. Взаємодія слов'янських переселенців із Балтики (Новгород) та колонізаторів із берегів Дніпра з місцевими самобутніми племенами створили підґрунтя для виникнення Ростовського, Суздальського, Рязанського, Володимирського та інших північно-східних князівств.
Але це вже – інша історія. Яка до подій кінця Х століття не має жодного відношення і яка, звісно, не надто подобається багатьом із тих, хто живуть із питанням: "Если Киев – мать городов русских, то когда его захватили украинцы?"
Володимир Путін і патріарх Кирил прибувають не просто на святкування 1025-річчя Хрещення. Фактично вони прибувають на свято Ревізії Історії і свято Остаточного Вибору.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
