OFF THE RECORD
Бурхлива реакція на мій попередній блог ("Пауза") змусила мене до деяких уточнень і подальших роздумів у даному напрямку.
Насамперед хочу дати кілька зауважень. А) я не стверджую, що Україна повинна відмовитися від євроінтеграційного курсу – навпаки, він залишається незмінним; б) якщо буде потреба зробити паузу у стосунках з ЄС – вона не повинна перерости в зміну зовнішньополітичного курсу; в) непідписання Угоди про асоціацію у 2014 році не стане Апокаліпсисом, а підписання Угоди – панацеєю для України; г) моя позиція в жодному випадку не є позицією якоїсь політичної сили чи державної інституції (хоча я не приховую і не приховував своїх політичних пристрастей і симпатій – починаючи з 2002 року); д) жодного кінцевого рішення щодо підписання-непідписання Угоди ще не прийнято, і ситуація сьогодні є невизначеною не лише для України.
Останнє – а саме невизначеність – змушує задумуватися і над варіантами, за яких Угоду буде відкладено "до кращих часів". Готовими потрібно бути до будь-яких сценаріїв.
Тепер – більш конкретно про ситуацію, що складається. Я свідомо уникав озвучення більшості із того, про що говорю, раніше. А якщо говорив про це комусь із друзів, то просив, аби це звучало off the record. Надто багато моментів є дражливими і непопулярними.
Мої розмови з великою кількістю експертів та політиків – як українських, так і з-поза меж України (насамперед моїх польських, французьких, німецьких, литовських, австрійських друзів), – показують всю неоднозначність ситуації. Всі розводять руками. Що робити – не відомо. Європейські політики шукають відповідь у Києві, київські намагаються розшифровувати мессиджі з Брюсселю, Берліну, Вашінгтону. Врешті решт – з Москви. Доходить до того, що ЗМІ починають тиражувати слова якихось людей, від яких процес мало залежить – наприклад, Ребекки Хармс, думку якої видають за авторитетне джерело. Нагадаю непосвяченим: пані Хармс – це не лише лідер фракції Зелених у Європарламенті. Це ще й ініціатор закриття усіх атомних електростанцій на території Німеччини, що спричинило до більшої залежності ФРН від зовнішніх поставок енергоносіїв. Саме тому у пані Хармс є стійкий імідж одного з головних союзників "Газпрому" (а паралельно – і одного з борців за волю Юлії Тимошенко).
Ті, хто будуть приймати рішення щодо України, наразі мовчать. Бо розуміють, наскільки зараз можуть нашкодити зайві необережні слова та емоції. Мовчить Ангела Меркель. Мовчить Франсуа Оланд. Мовчить Девід Кемерон. Мовчить Броніслав Коморовський. На всіх язиках все мовчить. Від молдаванина до фінна. Від варяга до грека.
Рішення буде прийматися безпосередньо перед самітом і інтригу буде витримано до 28 (а можливо – і до 29) листопада. Ті, хто вважають, що рішення буде прийнято Радою міністрів закордонних справ країн ЄС, що засідатиме 18 листопада, помиляються – там жодного рішення прийнято не буде. Якщо вам хтось скаже, що Віктор Янукович прийняв рішення про розворот у протилежному від Європи напрямку – не вірте. Так само не вірте, якщо хтось скаже, що у Європі існує кінцеве рішення щодо України. Напруга зростає. В українському суспільстві – відверте передозування Коксом. А також Кваснєвським. В європейському інформпросторі – алергія на Україну.
І саме це є приводом для того, аби зупинитися і подумати про майбутнє.
Уявімо, що Угоду про асоціацію не підписано. Що втрачає Україна? Відкидаємо патетику і загальні фрази про "європерспективу", "повернення до Європи", "споконвічні прагнення", "євростандарти", "європейський вибір" тощо. Говоримо простими словами і аргументами. В геополітичному плані Україна знову потрапляє у залежність від Росії. Вона може добитися того, аби не вступати у Митний Союз – принаймні на найближчу перспективу – але це на деякому етапі перестане її гріти. Тим більше, пропозиції Кремля створити "зерновий ОПЕК" та обіцянки відмовитися від фантомного плану будівництва "Південного потоку", та ще й помножені на обіцянки дешевого газу і перегляду угод 2009 року, можуть виявитися доволі привабливими.
Цілий грудень 2013 пройде під знаком "масових" – в 500 – 700 чоловік – демонстрацій протесту. За місяць народ розійдеться святкувати Новий рік та Різдво. Організатори мітингів роз'їдуться по Куршавелях та Мальдивах, де приязно вітатимуться зі своїми політичними опонентами.
Звісно, ніхто у відставку не піде і ніхто жодної відповідальності не нестиме – ні у владі, ні (тим більше) у опозиції. Маємо те, що маємо. Або – точніше – матимемо те, що матимемо.
Віктор Янукович дуже просто виграє президентські вибори 2015 року (перед своїм електоратом він постає у образі героя відомого радянського фільму, якого "царицей искушали", але він виявився вірним своїм попереднім обіцянкам). Електорат Януковича – доволі еластичний щодо геополітичних ігор і навряд чи страшенно переживатиме через те, що Угоду про асоціацію не підписано.
Юлія Тимошенко залишається досиджувати свій термін – про неї забувають і починають згадувати лише у зв'язку з новими порушеними справами – про вбивство Улофа Пальме, викрадення американського літака лівійськими терористами чи крадіжку двох сотень шкарпеток у військовій частині N93908. В українську економіку приходять потужні інвестиці із Китаю та Саудівської Аравії – а разом з ними тисячі нових мігрантів, готових до роботи в нових умовах та на нових теренах – замість малоефективних та лінивих (з точки зору китайців) українських селян. Опозиція повністю маргіналізується і асоціюватиметься або з істерикою клікуш на ток-шоу Савіка Шустера, або з "ведмедями" Власенка, або з якимись чупакабрами Пашинського.
Залишається народ... Але думкою електорату в ході політичних кампаній – як казав свого часу один із вчителів та наставників Арсенія Яценюка і ряду інших українських політиків – варто знехтувати.
Тобто, Україна не здобуває нічого, але втрачає не так багато. Кредит від МВФ вона отримає і без підписання – все одно головна умова цієї організації полягає не у підписанні Угоди, а у підвищенні тарифів для населення. Європа грошей і так не обіцяла (точніше, обіцяла мало і з серйозними зауваженнями). Різноманітні фонди продовжать закачувати в Україну гроші на боротьбу за демократію, отримуючи взамін фальшиві рейтинги свободи слова і громадських свобод.
На довершення цієї картинки можна спрогнозувати ініціювання референдуму щодо Митного союзу. Як казав герой анекдоту, який любить розповідати Олег Зарубінський, "На всякий случай!"
Що втрачає Європа?
Європейський Союз втрачає 45-мільйонний ринок, що в умовах кризи є надзвичайно суттєвим моментом. Враховуючи те, що французькі аграрії, німецькі енергетики та промисловці, інші категорії бізнесу не один рік тиснуть на свої уряди з метою не просто отримання вільного доступу на ринок України, а й скасування візового режиму з Україною, буде доволі важко пояснити керівникам великих концернів, чому угоду з Україною не підписано – особливо на фоні проблем з демократією всередині самого ЄС (приклад Угорщини) та відсутності моральних обмежень при підписанні угод про асоціацію з такими "ультрадемократичними" державами, як Сирія, Єгипет, Марокко чи В'єтнам.
Принагідно: Україна європейський ринок у разі непідписання не втрачає, бо матиме ряд доволі хитрих обмежень, а також матиме проблеми з конкурентоздатністю товарів – принаймні у перші роки після підписання Угоди.
Європейський Союз програє геополітичне протистояння Росії, яка поступово відновлюватиме свої впливи на теренах колишнього Радянського Союзу (навіть у тих державах, які встигли вступити в ЄС).
Відсутність результату у стосунках з Україною означатиме явну кризу і навіть провал політики Східного Партнерства. Скоріш за все це стане і ударом по ліберальній частині європейського політикуму, чим на виборах до Європарламенту у травні 2014 року (за півроку після Вільнюса) скористаються консерватори та євроскептики. Саме вони й сформують більшість у наступному Європарламенті. А це означатиме, що наступний Європарламент говоритиме рішуче "Ні!" будь-яким спробам розширення ЄС.
Якою би незначною не здавалася Україна з точки зору європейських і світових процесів, але провал підписання Угоди – це крапка на політичній кар'єрі більшості нинішніх європейських політиків. Ми ще побачимо баронессу Ештон, єврокомісарів Де Гухта, Фюле, Отінгера, Кокса, Кваснєвського – але вже у ролі професорів університетів, керівників фондів та громадських організацій, журналістів, мемуаристів. Але не політиків!
Провал Угоди про асоціацію – це і провал американських планів щодо Європи, планів на відновлення механізмів контролю та створення зони впливу. А заодно – перемога Меркель над Обамою. Щоправда, це буде Піррова перемога Ангели Меркель.
Провал Угоди – це провал планів Європи на демократизацію Білорусі, на успішну роботу на Закавказзі.
Європа має змогу отримати Україну – з усіма її недоліками та вадами, і, надавши їй інструментарій у вигляді Угоди, розпочати роботу над вдосконаленням
Один відомий журналіст розповідав історію про те, як він, будучи комсоргом школи, був викликаний у райком комсомолу – до секретаря райкому Віри Іванівни У. Вона грізно запитала, чому він відмовив двом школяркам у прийнятті в Комсомол. "Розумієте, у них були приводи у міліцію за недостойну поведінку. " Віра Іванівна перебила юного комсомольця: "Запам'ятай: Комсомол – це насамперед виховна організація. Приймай і виховуй!"
Прогнозуючи можливе співвідношення втрат у випадку провалу Угоди, його можна оцінити як 75: 25. Україна втрачає менше.
Складається дивна комбінація: у разі підписання Україна отримує широку, але доволі ризиковану з точки зору економіки, перспективу (важко сьогодні відповісти на ряд питань – зокрема, на питання про шляхи збереження промисловості України в рамках Асоціації з ЄС та про шляхи наповнення державного бюджету). У разі непідписання – принаймні практично нічого не втрачаємо, залишаючи за собою нинішній статус кво. Жодних санкцій, жодних обмежень не буде – просто не буде Асосціації. Це – звісно – загрожує рядом побічних негативних ефектів та стагнацією, але не смертельно: можна знову вдаватися до ерзац-проектів типу асоціації з Туреччиною або ініціювання відновлення ГУАМ. Але це вже будуть менш масштабні і амбітні проекти.
У разі підписання Угоди Європейський Союз отримує ряд моральних і матеріальних дивідендів. У разі непідписання – серйозні внутрішні проблеми.
Хто виграє у ситуації вільнюського провалу однозначно – так це Росія. Кремль сьогодні дивиться з лукавою посмішкою на двох буриданових ослів – Україну та Європу. Перший не може визначитися між ЄС та Росією. Другий не може визначитися між принципами та прагматизмом: вибіркове правосуддя чи 45-мільйонний ринок? Юля чи вигода? Троянди чи виноград? Красиве чи корисне?
Ми багато чого не знаємо. Ми не знаємо реальні настрої Ангели Меркель, ми не знаємо, про що говорили Путін і Янукович. Ми не знаємо, про що 6 листопада Джон Керрі говорив з польським керівництвом (офіційні прес-релізи говорять про те, що тема Східного партнерства звучала – але подробиць не маємо). Ми не знаємо достеменно про подробиці розмови Віктора Януковича з помічницею Держсекретаря США Вікторією Нуланд – а ця розмова тривала не менше, ніж розмова українського президента з Путіним у Сочі. Єдиний нюанс: у листі, переданому президенту, не було згадано прізвище Тимошенко.
Ми беремося судити про Угоду про асоціацію, маючи таку кількість невідомих, з якою жоден математик не візьметься за розв'язання рівняння.
Коли європейці починають менторським тоном говорити про те, що "це не Європа приєднується до України, а Україна – до Європи", – вони відверто лукавлять. Бо мова йде про компроміс, який є двостороннім процесом. Односторонній компроміс – це завжди диктат. І якщо Європа ставить вимоги і не хоче слухати пропозиції у відповідь – то чим ця ситуація відрізняється від небажання Олексія Михайловича у 1654 році присягати українській стороні, вимагаючи лише односторонньої присяги від Хмельницького та старшини?
Варто говорити відверто: Україна (принаймні, значна її частина) боїться європеїзації, бо це – смерть старої, твореної століттями України як якоїсь буферної зони між двома світами і двома культурами. Європеїзація – це визначеність і чіткість, тобто, поняття, які, вступаючи в реакцію з природою України, можуть привести до непрогнозованих наслідків. Дух України – це неодмінно або Мазепа, або Махно, які вмирають, щойно переступивши кордони Європи.
Європа – навпаки – боїться українізації. Не в плані засилля вишиванок, калиново-співочої мови та садків вишневих коло хати. А в плані перетворення на велетенську територію з привнесеними українськими бюрократією, корупцією, тіньовою економікою, ієрархічністю та іншими проявами традиційного українства. І питання Тимошенко – це лише бажання приховати реальні фобії, хоча в Європі чудово знають, що Юлія Володимирівна – це не демократична альтернатива і не демократичний лідер.
Отже, і хочеться, і колеться?
Вільнюс має позбавити і нас, і Європу старих фобій, недомовленостей та взаємних підозр. Або ми працюємо як прагматики, як відповідальні політики, що мають державницьке бачення і позбавлені романтичних сантиментів, або вибачаємося одні перед одними за те, що так довго морочили голови. І йдемо пожинати кожен свої дивіденди та свої тумаки після провалу саміту.
Принагідно згадуючи слова Гюго про Велику Добу і дрібне покоління.
