4 серпня 2014, 11:34

НАРИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ГЕНЕРАЛІЗАЦІЯ (частина 1)

Українська колективна ідентичність не просто переживає процес глибокої кризи. В цій кризі вона оновлюється і формується наново. Питання "хто такі українці і чого вони прагнуть" має бути знову поставлене і наново переосмислене.

Підходи до формування колективної ідентичності українців

В роботі "Проблемы идентичности России" була запропонована структурна теорія колективної ідентичності, де виділені процесно породжувані структури будь-якої колективної ідентичності – генералізація (хто ми є), хронотопія (який наш концептуальний часопростір), сакралізація (у який спосіб ми виходимо за межі буденності), сенсуалізація (які наші смисли), проспектуалізація (які наші перспективи) та сек'юритизація (як і від кого ми маємо захищатися), а також принципи породження цих структур і помилки в ході цього процесу.

Конструювання змісту колективної ідентичності розуміється в цій структурній теорії не як віднесення до тієї чи іншої групи (як вибір наявної колективної ідентичності, наприклад, нації), а як створення змісту колективної ідентичності, яка лише потім знаходить своє оформлення в суспільстві, тобто ніби формує (вербує) собі соціальну групу.

Сучасні автономні колективні ідентичності конструюються всередині дискурсивних практик авторизованою інтелектуальною дією, яка отримує конвенціональну підтримку інших інтелектуалів, що інтерпретують і просувають їх потім політикам та обивателям.

Сферою виробництва нових ідентичностей є громадянська ідентичність – простір з націленістю на узагальнення, де цілісністю такого узагальнення взагалі не є держава, але так чи інакше структурована влада. Останні тенденції світоустрою показують, що структурою цієї влади можуть бути спільноти, в тому числі і мережеві.

Ця структурна теорія сформована на благодатному (для теорії) матеріалі російської ідентичності як однієї з найбільш проблемних у сучасному світі. При цьому менш проблемною, ніж російська, є європейська ідентичність. А українська ідентичність за рівнем своєї проблемності знаходиться якраз між російською та європейською.

Проблемність європейської ідентичності полягає у небажанні європейських інтелектуалів випрацьовувати колективну ідентичність у всьому спектрі запропонованої теоретично структури. Це унаочнює: зацикленість європейських інтелектуалів щодо колективної ідентичності на традиційних для Європи сенсуалізації і проспектуалізації, формальність генералізації, хронотопії та сакралізації структури колективної ідентичності Європи та ігнорування розробки її сенсуалізації, проспектуалізації та сек'юритизації.

Проблемність української ідентичності корениться значною мірою у її пов'язаності з російською ідентичністю – історією, близькими політичними, економічними, соціальними та культурними зв'язками.

Почнемо ми з генералізації як засадничої структури всякої колективної ідентичності – "хто такі ми", "хто такі українці".

Українська ідентичність: крах націоналізму в структурі генералізації

Кожне покоління українців має відповідати на питання "хто такі українці та чого вони прагнуть". І не тільки в такому урізаному вигляді. Сучасні уявлення про колективну ідентичність, як це і показано в структурній теорії, формулюють цілий ряд зобов'язань щодо формування нашої ідентичності. Ці зобов'язання покладає на нас та обставина, що ми все ще зберігаємося як спільнота, а отже маємо уявляти "хто ми є", "де і з чого ми постали", "що ми вважаємо святим і священним", "у чому смисл нашого існування", "чого ми прагнемо і на що сподіваємося", "як і від кого ми маємо захищатися".

Щоб зрозуміти потужність розмаху цих запитань, давайте подивимося на відповіді, які дає на це питання український інтелектуал Ярослав Грицак ще в 2011-му році у своєму тексті виступу на відкритті Українського Вільного Університету в Одесі 16 лютого 2011 року.

Грицак відразу відмовляється давати відповідь про те, хто такі українці, говорячи про те, що питання це дуже складне. Поставивши питання, що таке Україна, Грицак дав відповідь – нація, з якою є великі проблеми. Тут він посилається на працю Роджерса Брубейкера "Переобрамлений націоналізм" (1996, в українському перекладі: Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.).

Україна належить до так званих (за Брубейкером) "націоналізаторських держав". "Це є тип нових національних держав, що виникли на уламках старих імперій і керуються у своїй політиці такими принципами: 1) існує титульна національність, що 2) має право на цю державу; 3) однак інтереси цієї національности у цій державі скривджено і/або загрожено; тому 4) потрібні спеціяльні дії, щоб подолати цю кривду чи загрозу; 5) ці дії є виправданими як торжество історичної справедливости; відповідно, 6) огранізується мобілізація "знизу", щоб тиснути на державу заради запровадження відповідних змін; як наслідок усіх попередніх пунктів, 7) держава здійснює відповідні зміни у законодавстві та проводить політику так званої позитивної дискримінації титульної національности".

Розкритикувавши такий шлях для української держави і відкинувши націоналізм як ефективний спосіб творення колективної ідентичності, Ярослав Грицак, тим не менше, знову повертається до націоналізму та виокремлює три його типи, які можуть бути потрібними в Україні – "мобілізаційний націоналізм", "ціннісний націоналізм" та "елітарний націоналізм".

Ефективність мобілізаційного націоналізму Грицак означує так: "Факт, що нація не конче є центральною категорією для багатьох українців, говорить про те, що вона не може правити за самодостатню мету. Вона, однак, може бути засобом чи інструментом для мобілізації заради досягнення більшої мети, відповідно до обставин: захистити свою безпеку, покращити життєві шанси, зробити цивілізаційний стрибок тощо".

Ефективність ціннісного націоналізму Грицак означує так: "Тому наше питання "Хто такі українці і чого вони хочуть" треба розділити на дві частини – "хто такі українці" і "чого вони хочуть". І центр наших дискусій варто перенести з першої частини на другу, з ідентичностей на цінності".

Ефективність елітарного націоналізму Грицак означує так: "Тому, якщо ми хочемо змін, нам найперше треба дбати про зміну цінностей. І тут несподівано нація як об'єкт змін повертається: вона може стати тим локомотивом, який перенесе нас з одної групи в іншу. Головною передумовою є прихід до влади змотивованої й освіченої еліти, з сильною політичною волею, що, користаючи з доступу до системи освіти й мас-медій, може вплинути на зміни цінностей, а разом із тим вивести країну на іншу траєкторію історичного розвитку".

З моєї точки зору все це сумнівні ознаки ефективності націоналістичної генералізації в Україні.

Мобілізаційний потенціал нації. Давайте подивимося на два мобілізаційних гасла-промовки ("речевки" рос.), які в часи громадянського протесту 2013-2014 років та в часи революції 2014 року поширилися в Україні. Їх два: "Слава нації! – Смерть ворогам!" і "Слава Україні! – Героям слава!" Який з них став фактично офіційним? Другий. А чому? Тому що підсвідомо український народ відчув його більш сильний інтеграційний потенціал, і головне, він позитивний: у нації є вороги, а у України – герої. Фіксувати увагу на героях позитивніше, ніж на смерті ворогів.

Давайте подивимося на контрреволюційну війну Росії з Україною 2014-го року – окупацію Криму та війну на Сході України. Що ми бачимо на екранах телевізора? Ми бачимо титр "Єдина країна". Не "єдина нація", а "єдина країна". Це означає, що війна все розставила на свої місця. Титр "єдина нація" не був би адекватно сприйнятий ні на Сході України, на навіть на Півдні України, не кажучи вже про Крим, де "українська нація" взагалі не сприймається.

Отже давайте приймемо простий постулат – апеляція до якоїсь колективної ідентичності може мобілізувати Україну лише тоді, коли вона може мобілізувати її у війні. Якщо у війні "нація" як апеляція до колективної ідентичності мобілізувати Україну не може, то і в інших менш важливих ситуаціях нам на цю мобілізацію сподіватися не варто.

Мобілізують будь-яку спільноту тільки універсальні мотивації. Нації ж займаються захистом культури та мови і не є універсальними. Лише цивілізації постають з універсальних систем мотивацій (релігійних, наукових чи постмодерністських-постнаукових). Коли Україна в цивілізаційному плані досі була розколота (різні системи мотивацій в Центрально-Західній та Південно-Східній), нація в жодному разі не може нічого мобілізувати.

Ціннісний потенціал "нації". Чому ми взагалі вважаємо, що цінності України це є цінності нації? Тому що так було раніше? А далі так буде? Особливо в час, коли за твердженням З.Баумана відбувся розпад несвятої трійці – держави, території та нації. Ми не знаємо навіть, що таке постмодерна нація. А що вже говорити про післяпостмодерну націю?

Як відбувається породження цінностей всередині "націоналізаторської держави" в тому процесі, який описує Брубейкер? Спочатку національно свідома еліта заохочує всіх до політичної нації. Потім, коли більшість погоджується, національно свідома еліта починає потрохи підміняти політичну націю на етнічну націю, і процес політично-національної інтеграції перетворюється на процес українізації, як це було в Україні при Ющенку. Такий процес українізації неодмінно призводить до спротиву частини країни, що розуміють цю маніпуляцію, і йде зворотній процес – деукраїнізації і русифікації, що було в Україні при Януковичі. От така ціннісна "гойдалка" і привела Україну до війни. Війна в Україні 2014-го року – результат хитрої політики українізаторів та нахабної політики русифікаторів.

Вийти зі світової кризи, в якій Україна знаходиться разом з іншими країнами, можливо лише завдяки новим цінностям. Нові цінності в принципі не можуть бути поєднані зі старими способами генералізації колективної ідентичності. Нація – це стара, архаїчна і приречена на руйнування генералізація колективної ідентичності. В роботі "Республіка та нація" доводиться, що саме республіка може зберігати за собою ту необхідну перехідну форму генералізації, яка дозволяє нації перетворитися на щось більш сучасне.

Говорю прямо для всіх людей з націоналістичними ілюзіями – ціннісний потенціал нації нульовий. Не можуть нові колективні ідентичності в сучасному світі осмислювати себе в старих формах, бо надто радикально міняється сучасний світ. Тим більше, коли ми говоримо про перспективні цінності, тобто цінності, спрямовані на перспективу, поняття "нація" не може бути структуруючим наші уявлення про перспективу. На місце націй в структурі цінностей постають республіки, що поступово перетворюються на фрагментовані і мережевим чином організовані громади.

Елітарний потенціал нації. Оскільки цей потенціал нації базується на двох попередніх потенціалах, то він також є нульовим. Якщо еліта не може задіяти "націю" ні для мобілізації під наявні цінності, ні для створення нових цінностей, то навіщо взагалі еліті поняття "нації"?

В такому випадку "нація" не може прислужитися нам щодо будь-якого загальноукраїнського інтеграційного вибору. От українська еліта разом з українським народом зробила вибір – інтеграція в Європу як наддержавну та наднаціональну структуру. І при цьому Ярослав Грицак говорить, що до влади в Україні має прийти еліта, для якої нація є об'єкт змін. І навіщо нам це? Якщо вже ми вступаємо в наддержавну и наднаціональну структуру, то мабуть саме інтеграція України в таку структуру закладає структурний спосіб (а не об'єкт) змін. Якщо в процесі європейської інтеграції до влади в країнї прийде еліта, зорієнтована на націю, то гальмування входження у наднаціональну та наддержавну структуру буде неминуче. Навіщо ж нам таке гальмування? Ми його прагнемо тільки тому, що психологічно не можемо позбавитися "нації" як улюбленої іграшки архаїчної української еліти?

Потрібно сказати, що Ярослав Грицак значно радикальніший в питанні щодо націоналізму, ніж більшість українських дослідників. Водночас його радикальності недостатньо, щоб повністю відмовитися від застарілого уявлення про націю та здійснити перехід до конструктивістського розуміння колективних ідентичностей.

Що виникає замість нації в конструктивістському підході? Може здатися, що на місце нації мають прийти якісь інші більш локальні культурно-мовні групи. Такий підхід той же Брубейкер в роботі "Етнічність без груп" (2004 – переклад російською 2012) вважає невірним.

В націології примордіалізм, а в теоріях ідентичності групізм означають наступне – спочатку є суспільство (плем'я, народ, нація, локальні громади, інші соціальні групи), а потім ці групи шукають свою ідентичність. В конструктивістських уявленнях все навпаки – спочатку виникають змістовні структури ідентичності, і тільки потім вони кооптують собі соціальні групи.

Є багато психологізованих підходів до динамічної колективної ідентичності – схематизація, сценування та культурне моделювання, однак найбільш перспективною Брубейкер вважає соціальну категоризацію (і її ключовий аспект – стереотипізацію). Я в свою чергу як більш адекватну, ніж соціальна категоризація, пропоную кооптацію (кооптаційний підхід), коли ті чи інші змістовні узагальнення вербують (кооптують) собі соціальну групу через інтелектуальну дію, ЗМІ, соціальні мережі і т.д. Саме спрощення та здешевлення процесу поширення соціальних концепцій, доктрин та вчень через ЗМІ та соціальні мережі зумовлює динамізацію в XXI столітті соціальних структур.

Кооптація це конструктивістське бачення соціальної категоризації, яку досліджує Брубейкер через політичні проекти та повсякденні соціальні практики. Отже замість нації з'являється динамічна структура соціальних груп, які виокремлюються не стійкими культурно-мовними нормами, а більш рухливими мотиваціями і установками мислення. В домінуючих наукових дослідженнях, які розглядає Брубейкер, соціальні групи виокремлюються менш важливими і дрібними аспектами: схемами мислення, стереотипами поведінки, сценаріями соціального життя, культурними моделями.

Онтологічний підхід Брубейкера ("від категорій до схем") мені видається недостатньо конструктивістським. Більш конструктивістський – від моделей та установок мислення до схем та категорій, причому саме в такому порядку. Брубейкер, досліджуючи соціальну дійсність, все ще лишається, хоча і неявно – лінгвоцентристом (у нього категорії випереджають схеми). Послідовний конструктивізм в тому числі долає і лінгвоцентризм – в конструктивізмі поняття походять з моделей, а не моделі з понять.

В теоретичному сенсі надалі бачиться лише одна функція "нації" щодо колективної ідентичності – історико-генезисна. "Нація" може нам показувати, з яких старих політико-культурних структур з'являються нові фрагменти громад нового світу. В цьому сенсі "нація" може бути цікавою для вчених-дослідників історії походження тієї чи іншої детериторіалізованої і деетатизованої мережевої громади. Причому основною дисципліною такого дослідження має бути не "націологія", а "постнаціональні студії". Але в будь-якому разі "нація" не є більше формою породження нових колективних ідентичностей.

Основною політичною формою генералізації України має стати не "нація", а "республіка". Республіка поглинає націю, бо вона в тому числі займається і мовою, і культурою, але окрім того це безліччю інших спільних для її громадян речей. Різниця між нацією і республікою в тому, що нація постійно апелює до традиції і переважання титульної етнічності, а республіка постійно ставить і переосмислює, що таке є спільна річ деякої спільноти і як її потрібно реалізовувати. Республіка динамічніша і більш зорієнтована на майбутнє, ніж нація. І в цьому сенсі ми маємо говорити про мобілізаційний, ціннісний та елітарний республіканізм.

Що стосується запитання "чого прагнуть українці", то воно мені видається ретроспективним. В цьому питанні завжди звучить інше – "чого ще донедавна прагнули українці" або "чого українці прагнуть у своїй масі". І те, і інше звучання – несутнісні. З соціологічної точки зору українці відрізняються від росіян лише тим, що покращують своє життя значно більше, ніж росіяни. Але при цьому перфекціонізм українців значно поступається перфекціонізму німців, французів, британців чи американців.

Соціологічний підхід до колективної ідентичності геть невірний, особливо в час світової кризи, революції та війни в Україні. Бо в такий час люди різних колективних ідентичностей прагнуть всіляких помилкових речей, просто їх помилки різні. Росія прагне імперії, фундаменталізації, архаїзації та реваншистської війни за експансію "руського мира" на євразійському просторі. Україна прагне інтеграції у Європу, свободи розвитку, інновацій, миру та спокою. Але Україна масово цього прагне це лише в революційні часи.

Так склалося, що Україна змушена цього прагнути, щоб вижити, але вона цього прагне малоосмислено, бо вся її еліта зорієнтована на зовнішній протекціонізм (передачу безпекових і управлінських функцій наднаціональним і наддержавним утворенням) і на власне приватне збагачення на збиток публічному. Установки, які застосовуються під час кризи, революції та війни, можуть не встигнути стати установками хоча б якої-небудь частини еліти, тим більше широких мас, якщо вони не закріплені в концепціях, доктринах, деклараціях, програмах і т.д.

В такому сенсі конструктивістськи скорегована друга частина запитання, особливо в контексті "елітарного республіканізму", має бути така – "чого мають прагнути українці?". Проблемою дослідження проспектуальності колективної ідентичності має стати – чого мають прагнути українці і чого вони з тих чи інших причин не прагнуть. Україна не хоче бачити і сприймати Світ та людство щодо себе, а мала би. Україна не хоче експансії, а має хотіти. Україна хоче інновацій слабко і мало, а має хотіти сильно і багато.

Саме таким, акцентуйованим на проспектуалізації, має бути запитальне формулювання колективної ідентичності – "хто такі українці і чого вони мають прагнути як достойні чи гідні?". Революція гідності 2014-го року виходила з простої цінності – вона піднімала планку прагнення для еліти, яка всіляко цьому пручалася.

Читати далі – частина 2 цього тексту

Момент істини

1. Ми не витримуємо ліберальний шлях в Україні. Не дивлячись на війну, ми досі не воюємо ні за свободу, ні за вольності, ні за волю. Ми воюємо за націю, за своє, за своїх...

Правила катастрофи

Якщо ти живеш просто, то будь-яка складна угода для тебе кабальна. У складному світі будь-яка локальна війна є війна глобальна. Нагромадження простих рішень у складному світі веде до краху...

Про Надію

ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑМи – це лише наша омріяна Надія, ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑБо все решта – це нездійснені наміри ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑта залишки марних сподівань...

Жижек як уособлення смерті філософії напередодні глобальної ядерної катастрофи

Відгук на статтю Жижека "Діалектика темного просвітництва". Оригінал тут. Жижек говорить з позиції спостерігача чи інтерпретатора про світ, у якому нема і до кінця глобальної катастрофи не буде мислення...

Виснаження

ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑЗ країною песимістична картина, ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑБо потрапила в подвійну кабалу вона: ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑНемовби зраджена Катерина ˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑˑІ водночас Галя балувана...

Незалежність, самостійність та свобода. Суб'єктивні роздуми

Війна – це час переосмислювати власну державну незалежність, самостійність та свободу, особливо на 32-му році незалежності України. Нижче пропонуються дуже суб'єктивні роздуми про свободу в Україні...