24 березня 2015, 11:24

ПРОБЛЕМИ СТИХІЙНОЇ ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЇ

Стихійна деолігархізація, яка почалася в Україні, показує відсутність стратегії, політики і загальних законів щодо олігархізації.

В жовтні місяці минулого року в статті "Що робити з олігархами?" я особливо наголошував на важливості послідовності деолігархазації, тобто на необхідності мати послідовну і публічну політику деолігархізації.

Чому так важлива політика деолігархізації?

Щонайперше тому, що лише публічно оголошена політика деолігархізації вперше ставить питання про наявність такого процесу в країні і дає українській громаді розуміння того, що відбувається. Без цього – це просто розбірки одних олігархів з іншими.

Публічна політика деолігархізація дозволила б її узаконити через прийняття окремого закону в Парламенті щодо цього питання, який вперше унормовує процес і пояснює олігархам, чиновника і широкій громаді, що відбувається, за якими принципами, з якою метою, як довго і чим зрештою це має завершитися.

Публічна політика деолігархізації вперше дала би нам переконання, що стихійно розпочата вона не буде так само стихійно згорнута через саботаж проолігархічних чиновників та правовий і силовий спротив самих олігархів. Така політика означала би серйозність намірів влади та можливість довгострокової роботи в цій сфері.

Публічна політика деолігархізації вказує на критерії відбору кандидатів – які саме олігархи та які їх активи мають бути деолігархізовані. Публічна політика також визначила б процедури, механізми та необхідні інститути деолігархізацї.

Публічна політика деолігархізації вперше створює підтримку української громади діям влади, бо вона показує, як можна забезпечити опублічнення олігархічних активів. Отже процес вперше отримував би не тільки легальний, але і легітимний статус.

Публічна політика деолігархізації вперше виокремлювала б основні її цілі – перерозподіл прибутків чи управління активами на користь всієї української громади. Перерозподіл прибутків між олігархом та державою може відбутися швидко. Але створення принципово нової системи управління колишніми активами олігархів, яка би унеможливлювала існування олігополій, потребуватиме значного часу.

Публічна політика деолігархізації дозволяла би корегувати її в разі здійснення помилок або несподіваного спротиву чи саботажу з боку олігархів чи проолігархічних чиновників. Зрештою ця політика дозволяла унормувати негайну люстрацію чиновників чи депутатів, які виказують підтримку олігархам.

Отже що ми отримали в ситуації зі спробою деолігархізації певних квазідержавних активів олігарха Коломойського?

Ми отримали стійке уявлення про наступне. Публічної політики деолігархізації ні у Парламенту, ні у Уряду, ні у Президента нема. Посилання лише на один критерій – що влада хотіла розпочати деолігахізацію з активів людини, яке є водночас бізнесменом і державним чиновником – не витримують критики.

В процесі деолігархізації потрібно брати до уваги критерії найбільшої суспільної шкоди: 1) інфраструктурність (повсюдність, стандартизованість та загальнодоступність для української громади) олігархічних активів; 2) розмір втрат для держави від монопольного становища олігархічних активів; 3) критичну важливість олігархічних активів для обороноздатності країни в ситуації війни; 4) позиції самого олігарха (патріотичність, участь у обороні країни під час війни і т.д.) З цієї точки зору Коломойський не є першим у черзі на деолігархізацію. Будь-який експерт назве вам іншу послідовність (Ахметов, Фірташ і т.д.) Тобто виглядає так, що дійсно хтось з владоможців зводить з Коломойським рахунки.

З урахуванням цих обставин саме несправедливість початку деолігархізації закладає для цього процесу величезний ризик. Тому дозвольте поставити запитання.

Можливо зумисно процес деолігархізації було розпочато в такий спосіб, щоб через реакцію емоційного Коломойського показати всій українській громаді, що дуже небезпечно проводити деолігархізацію зараз і відкласти її на невизначений термін?

Даремно влада так вважає. Неозброєним оком помітна непідготовленість процесу деолігархізації, відсутність ясної та послідовної політики і пристрастну вибірковість перших кандидатів на деолігархізацію.

Саме через відсутність публічної та послідовної державної політики деолігархізації став можливим конфлікт влади з олігархом Коломойським, коли вперше на вулицях Києва та біля корпоративних будівель з'явились приватні силові структури зі зброєю та неопізнаною військовою технікою.

Цей конфлікт створює небезпечний прецедент для інших олігархів – з владою можна говорити з позиції сили, порушувати закони, порушувати домовленості.

Зрештою наявність спроб закулісних домовленостей влади з олігархом це друга помилка влади, яка слідує з першої – відсутності політики деолігархізації. Бажання нашого Президента з олігархами домовитися непублічно – є помилковим у самій своїй основі. Зрештою з непублічних домовленостей нічого не виходить, як свідчить досвід з Коломойським.

Небезпека конфлікту влади з олігархом Коломойським полягає не у його образах на рахунок журналіста і не у його небажанні погодитися з небажаним для нього законом Парламенту. Небезпека полягає у сепаратистських натяках його команди, які можуть перетворитися на реальний процес сепаратизму.

Демарш деяких проолігархічних депутатів Парламенту та їх спроба скликати віче в Дніпропетровську виглядає дуже небезпечно. Щоправда ця ініціатива за твердженням Корбана не знайшла підтримки у дніпропетровської влади.

Позиція, яку виказав соратник Коломойського Корбан в ефірі "Свободи слова" на ICTV 23-го березня 2015 року, – "ви там в Києві крадете, а ми тут воюємо і ховаємо людей" є дуже небезпечною.

Тобто олігарх Коломойський та його соратники повели себе геть неадекватно. Замість того, щоб поставити питання про публічну політику деолігархізації, вимагати справедливих критеріїв, публічних механізмів, вони почали торгувати своїм патріотизмом та жертовністю.

Приватний патріотизм Коломойського не може бути капіталізований – ні у вигляді фінансово-майнового, ні у вигляді соціального капіталу. Капіталізована у вигляді соціального капіталу може бути лише його публічна та зорієнтована на українську громаду позиція.

Патріотизм дуже обмежено може капіталізувати держава. Патріотизм олігархів принципово не може бути капіталізований, бо він не може виступати товаром чи послугою, які продаються.

Патріотичний олігарх сприймає свої активи як плату за управління державою чи послуги по її захисту від ворога. Але це його сприйняття зумовлене психологією, що випрацювана олігархічним режимом, через який і виник Майдан 2013-2014 років.

Олігархам потрібно відмовлятися від своєї психології "джунглів", від хамства по відношенню до журналістів, від шантажу, маніпулювання, рейдерства, кидків держави та інших олігархів.

Шантаж держави сепаратизмом очолюваного олігархом в якості державного чиновника регіону, шантаж олігарха відмовою від управління монопольним інфраструктурним олігархічним бізнесом, що може призвести до негативних соціальних наслідків – все це вже не дуже патріотично.

Отже в цій ситуації і держава, і олігарх Коломойський повели себе вкрай негарно, нестратегічно, неперспективно. Можливо проблема в тому, що олігарх Порошенко, маючи державну посаду, займається олігархом Коломойським, що теж має державну посаду. Відтак моральні засади цієї ситуації непевні.

Деолігархізація це не перерозподіл власності між олігархами. Це не створення нових олігархів. Ц навіть не перехід олігархічних активів до держави. Деолігархізація це знищення монополізму олігархів і корумпування ними влади.

Олігархи це чисте зло, вони мають бути знищені як клас – так вважає Президент Грузії Саакашвілі, про що він сказав у вже згадуваній телепрограмі на ICTV.

Олігархи мають бути знищені публічно, послідовно і на основі випрацюваної та оголошеної політики. Адже саме відсутність послідовної, довготривалої політики деолігархізації в Грузії зробили можливим те, що тепер там знову господарює Росія.

Давайте не повторювати помилки Грузії. Давайте все-таки зробимо зусилля і розробимо публічну, ясну, послідовну та довготривалу політику деолігархізації та здійснимо її.

Деімперіалізація проти денацифікації: нариси проти російського імперіалізму

Україна досі не має свого дискурсу перемоги. При цьому росія не просто просуває свій дискурс денацифікації у світі, але його навіть, хоч і в негативному контексті, використовують в Україні...

Що таке рашизм?

Рашизм став уже називним для політики, що проводить Росія з моменту розпаду СРСР. Що таке рашизм? Онтологія рашизму Рашизм суть англомовний варіант "росіянізму", вперше як термін вжитого Олександром Герценом у романі "Минуле і думи"...

Одинадцять фронтів

Спроба помислити війну як певні напрямки завзятої активності, гідної наполегливості та роботи задля перемоги. У війні можна виділити 11 фронтів...

Війна та прєдєли

Зазвичай війну розуміють як продовження політики іншими засобами до екзистенційних меж (великих руйнувань, масової загибелі) і отримання в результаті цього екзистенційних переваг – світу, який краще довоєнного, хоча б з точки зору однієї зі сторін...

Звернення до мислячих людей світу

Тарас Бебешко: Війна, що її підло розпочав агресор, показала інерційність і повільність практично всіх міжнародних інституцій, системи міжнародного права – сучасної архітектури світу загалом...

Вперед до після перемоги!

Сьогодні у більшості українців накопичилося безліч припущень, які свідчать про неадекватні стратегічні уявлення. У чому смисл війни Росії проти України? Не вказуваний в російській пропаганді смисл, не той, який ми проговорюємо в українській пропаганді, а дійсний? Чому ми думаємо, що українці можуть стояти на смерть за свій смисл війни, а росіяни не можуть стояти на смерть за свій смисл війни, хай би навіть Росії довелося зазнати повного краху чи знищити разом з собою весь світ? Чому ми думаємо, що воювати можна лише з високим моральним духом? Хіба смертельна агонія дає меншу мотивацію у війні, ніж високий моральний дух? Чому ми думаємо, шо допомога Заходу означає, що він зацікавлений у швидкій перемозі України? Що з того, яку допомогу нам надають і як це роблять, про це не свідчить? Україна опиняється у моделі війни не на виснаження, а на повне знищення: величезні руйнування та масові жертви українців в обмін на мінімально-достатні фінансування, гуманітарну допомогу та постачання зброї та боєприпасів з боку Заходу – і так довго, дуже довго...