20 серпня 2021, 07:17

ПІСЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою.

Незалежність як катастрофа

"Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот. Тобто катастрофа це поворот проти того, що було до цього.

Катастрофа в якій-небудь дії відбувається тоді, коли ця дія перетворюється на свою протилежність.

Причому зазвичай у катастрофу вкладають ще і характер стихійності. Хоча катастрофа в людському світі це завжди відповідальність тих, хто переживає катастрофу.

З тих пір, як з'явилися мислення, воля і віра, все, що відбувається з людиною, це лише її відповідальність. Навіть космічна катастрофа це відповідальність людства, а не природи, провидіння, Бога чи тих, хто над нами.

В цьому сенсі, катастрофа незалежності України це поворот людей, що отримали незалежність, проти незалежності. Тобто Україна та українці за 30 років незалежності не просто втратили незалежність, а відмовилися від незалежності – повернулися проти того, за що боролися їх прадіди, діди та батьки, зрадили самих себе і своїх пращурів.

Цей текст скоріше для нащадків. Нині у тексту дуже мало адресатів. Бо якби у цього тексту було досить адресатів, катастрофа незалежності би не відбулася.

Незалежність як геополітична катастрофа

Залежність України від зовнішнього управління була зафіксована в Конституції двічі: у Радянській Конституції (Україна є республіка у складі СРСР) та в нині діючій Конституції (частина 5 статті 85: "визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору").

Ось чітка юридична фіксація цієї катастрофи, цього повороту як протиріччя. Конституція України у преамбулі вказує на те, що керується Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, який в свою чергу говорить про здійснення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де в свою чергу написано: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". Тобто позиція Декларації про дійсну незалежність прямо і безпосередньо суперечить позиції нинішньої Конституції, яка на неї посилається.

Ще одна чітка фіксація цієї катастрофи, яка показує знищення основи суверенітету як такого. Декларація про державний суверенітет України також містить положення про економічну самостійність України: "Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян."

Цьому положенню фактично суперечить Закон про ринок землі, який перетворює економічну основу суверенітету на ринковий товар.

Все це звичайно знають українські юристи, українські політики, українські чиновники, більшість націонал-патріотів. Але вони нехтують цими протиріччями.

Мова навіть не йде про втрату частини територій України від окупації Росії. Мова йде про свідому відмову від "основи суверенітету" та відмову від геополітичної незалежності.

Катастрофа незалежності у тому, що після однієї залежності (від Росії) українці свідомо обрали іншу залежність (від Заходу), публічно це зафіксували в Конституції і ще й самі себе переконали, що бути рабом це неминуча доля, і головне це вигідно обрати собі рабовласника.

Трагедія українців у тому, що вони вже вдруге в історії нерефлексивно і без стратегічного осмислення повторюють одну і ту ж саму дурницю. І саме це бездумне повторення тієї ж самої дурниці перетворює трагедію на катастрофу. Як з Богданом Хмельницьким українці йшли від рабовласника Польщі до рабовласника Росії, так і в кінці XX століття українці йшли від рабовласника Росії до колективного рабовласника Заходу.

Катастрофа навіть не в тому, що це відбулося абсолютно легально і офіційно.

Катастрофа у тому, що це не обговорюється, не аналізується. Це замовчується чи взагалі виправдовується. Виходить так: навчи раба та дай йому свободу волі, і він добровільно обере рабство з переконливою аргументацією вибору.

Тобто мова йде не просто про катастрофу геополітичної незалежності держави Україна. Мова йде про когнітивну та ментальну катастрофу українців, які не здатні усвідомити, що з ними відбувається, як змінюється їх самовизначення чи навіть ідентичність.

Ментальна та етична катастрофа

У розпаді-розвалі СРСР була лише одна причина – відмова від мислення радянської еліти. Як показує досвід Китаю, комунізм не є причиною невдач, як причиною невдач не є будь-яка форма політичного правління, навіть авторитарна диктатура чи навіть деспотія.

Китай, залишаючись комуно-соціалістичною країною, зберігав та розвивав стратегічне мислення, тому зараз є фактично світовим лідером за темпами розвитку та охопністю сфер розвитку. На відміну від СРСР, де руйнування комуно-соціалізму саме через відсутність мислення призвело до розпаду-розвалу на республіки, але кожна з яких сама по собі мислення на набула.

Лише вдумайтесь: як пострадянські, так і західні мислителі не бажають аналізувати, як так сталося, що світовим лідером став Китай, який в політичному житті та в ідеологічному баченні не відмовився від комунізму.

Відтак для розвитку спільноти важлива не так ідеологія, як її продуманість та постійна трансформація в мисленні. Тому принциповим для розвитку є мислення, а не якась ідея.

Сама відмова від незалежності відбулася у такий спосіб, що не усвідомлюється, не рефлексується і заперечується. 22 січня на день Соборності ми не знаємо, що власне святкувати, бо Соборність як ідея знищена. А 24 серпня на день Незалежності ми ніби знаємо, що святкувати, але помиляємось, що тут є що святкувати.

В самій своїй суті незалежність це була ідея погана і недодумана. Могла ж бути обрана ідея суверенітету, самостійності або ж навіть ідеї великих наративів – цивілізації, імперії, людства, космічності. Незалежність це "свобода від". В ідеї незалежності немає уявлення ані "свободи для", ані "свободи взагалі".

З філософської точки зору є питання: чи існує взагалі незалежність у соціальному світі? Але так в 1991 році ніхто питання не ставив, бо малась на увазі абсолютно конкретна незалежність – від ССРСР-Росії. Незалежність виявилася нездійсненною: навіть після 6 років війни Україна суттєво залежна від Росії економічно і технологічно.

Водночас ідея незалежності не була узагальнена, тобто на незалежність від Заходу вона не поширилася. Більше того, незалежність від Росії була агресивно перенесена всередину України. Як сказав Анатолій Якименко: "незалежність це відсічення чужого, а не прийнятті іншого". Тобто катастрофа незалежності це катастрофа мислення, катастрофа волі без мислення.

Волюнтаризму в історичному плані недостатньо, бо воля без мислення – ніщо. Чим складніше уявлення чи бажання, тим слабша і коротша спрямована на нього воля. Саме тому волюнтаризм витісняє мислення і знищує рефлексію. Мислення передається з покоління в покоління дуже складними процесами. А воля без мислення передається з покоління в покоління дуже просто – через сильну емоцію.

Дуже довга боротьба за незалежність може підтримуватися здебільшого ресентиментом. Його плекали Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий і т.д.

Фактично в Україні боролися два ресентименти: класовий та національний. Причому класовий ресентимент виглядав навіть більш універсальним, бо містив пролетарський інтернаціоналізм, який добре заміщував російський імперіалізм.

Ідеї нації та націоналізму як форми прояву незалежності були дуже обмеженими: вони не мають жодного універсального контексту і погано єднають та усуспільнюють, бо зводять все зрештою до етнічності та мовної українізації, а також супроводжуються неабияким ресентиментом.

Тобто погане або відсутнє мислення приводить до поганих наслідків. Спроба Липинського протиставити свої ідеї комуністичним, не була підтримана українськими інтелектуалами, які продовжили плекати націоналізм, причому ще й у формі літератури та слабко осмисленої політичної боротьби.

Націоналістичний ресентиментальний тренд Петлюри, що виступив проти загальногромадянського договірного тренду Скоропадського, зазнав геополітичної поразки. Орден українства Коновальця (ОУН), що значним чином продовжував загальногромадянський договірний тренд Скоропадського, через політичне рейдерство та розкол з боку Бандери, який відновив націоналістичний ресентиментальний тренд Петлюри, через відсутність осмислення зазнав не лише політичної, але і моральної поразки.

Спроба української літератури першої половини XX століття відійти від ресентименту завершилися трагедією – українські нересентиментальні літератори були знищені в СРСР: це так зване розстріляне відродження.

Українська "свідомість незалежності" відроджувалася в другій половині XX століття на ресентименті, який став основоположним знову через літературу. Тобто Дзюба, Яворівський, Драч просто відтворили попередній ресентимент.

Підозра-заздрість-помста-ненависть в українській літературі накопичувався і набули космічного масштабу. Це справжня трагедія української літератури, яка продовжує нівечити душі дітей та неофітів.

Літературний ресентимент вплинув на боротьбу за незалежність. Але якщо боротись за незалежність можна на одному ресентименті, то для державності треба мислення. І саме з мисленням була трагедія.

В 1990-ті роки на початку незалежності можна пригадати вживану тоді філософську іронію щодо націоналістичного проекту України: "хтонічний хтонус хтонує", тобто абсолютизація, бездумна замкненість і повна ізоляція хтонічного як тотальна незалежність.

Покоління 60-ників, які отримали державну незалежність та намагалися розбудовувати державу за всіма традиційними напрямками, виявилися стратегічно неспроможними через традиційне нехтування мисленням задля ресентиментальної волі.

Вся новітня філософія України була російськомовною. Філософи Булгаков С.М., Шестов, Бердяєв, Шпет, Голосовкер, які вчилися у Київському університеті, націоналістичним проектом були відкинуті від українського мислення. Українська література продовжувала виконувати світоглядні та політичні функції, відтак як мисленнєво слабка спричинила катастрофу. Філологи завели Україну на манівці.

На початку державної незалежності її творцям здавалося дуже вдалою думкою: перевести енергетику класової підозри-заздрості-помсти-ненависті у енергетику націоналістичної підозри-заздрості-помсти-ненависті – без будь-якого масштабного мислення. Ані перший, ані другий Майдани не змінили цю ситуацію.

Після Майдану (нереволюції) Гідності, під час війни Росії з Україною, націоналізм перетворюється на націонал-патріотизм, тобто коли патріотизм прив'язується не до ідеї свободи, соборності, політичної єдності, широкої солідарності, спільності етичних настанов та естетичних орієнтацій, а до націоналізму, етніцизму, трайбалізму та мовного фетишизму.

Відтак безліч людей вважаються непатріотами, якщо вони ненаціоналісти, тобто неправильні українці. Благородство проти імперців, поневолювачів, окупантів зберігати набагато легше, ніж благородство серед неправильних українців. Благородство швидко втрачається, коли настає вибір: між здирниками, корупціонерами, олігархами, але правильними українцями, та інтелектуалами, професіоналами чи звичайними обивателями, але неправильними українцями.

В гаслах націонал-патріотів "Армія. Мова. Віра" кожне слово є помилковим або розуміється спрощено. Бо не армія, а осмислена воля через армію, добробати, волонтерів і територіальну оборону. Не мова, а мислення, яке творить мову. І віра, яка не церква і не конфесія. Тому "Армовір" це архаїзація та ментальне виродження незалежності України.

Окрім того націонал-патріотизм загострює ресентимент: все, що не виглядає націонал-патріотичним, мисленню не підлягає, і, більше того, підозрюється як вороже, ненавидиться як вороже, заслуговує на помсту як вороже в прихованій заздрості до нього.

Саме в незалежній Україні стався ресентиментальний колапс мислення. Це описується як неспроможність націонал-патріотів не те що до критичного мислення, а до мислення як такого. Більше того, інакше мислення націонал-патріотами оголошується як чуже, чужомовне, вороже. Ресентимент руйнує мислення і не дозволяє його повернути.

Відсутність стратегічного мислення та відмова від власних теоретичних гуманітарних досліджень призвели до того, що зрештою переміг націонал-патріотичний ресентимент, який ввів уже жорстку заборону на мислення, на масштабні смисли та на довготривалу перспективу. Ресентимент проник у більшість гуманітарних інститутів України і по суті паралізував їх змістовну роботу.

Ресентимент дає нетривалий злет мобілізації, а потім провал і відкат. Отже в проекті незалежності України протягом 30 років ресентимент призвів до провалу. Націонал-патріотичний ресентимент, як виявилось у війні з Росією, воює не з зовнішнім ворогом, а з ворогом внутрішнім – російськомовними українцями. Власне це і призвело до втрати єдності і розколу серед українців.

Декомунізація, десовєтізація, дерусифікація – процеси нігілізму та негативізму в Україні, які призвели до неспроможності присвоїти будь-які надбання СРСР. Історичний досвід Західної України став насаджуватися решті Україні, яка самостійно обрала анархізм, більшовизм, боротьбізм. В Україні оприявнилися два консенсуси – Київський та Галцицький. Стигматизація недавнього минулого як окупації, таврування безлічі українців як колаборантів фактично зруйнувала позитивну енергетику творення незалежної України.

Присвоєння суть осмислення того, як включити в своє ціле будь то мову, частину історії, традицію або норму. Якщо наше ціле не вміє присвоювати занадто багато і плодить дуже багато чужого або ворожого, то ми самі розколоті. Присвоїти значить включити в свою ойкумену в тому чи іншому позитивному сенсі. Наприклад, незалежна Україна не може присвоїти СРСР ніяк. І обезсмислення чи негація радянської історії підриває колективну пам'ять.

Націоналістична парадигма принципово не може зрозуміти різницю між імперією як мислительною установкою, яка може надбудовуватись над різними ідеями, в тому числі і над націоналістичною, від комуністичної ідеї, яка є по суті гуманістичною. Питання "хто творив в Україні голодомор та репресії: імперці чи комуністи" є надто складним і важливим, щоб ним нехтувати і продовжувати мати таку мислительно слабку парадигму. Не осмислені чи погано осмислені вади повторюватимуться нескінченно в різних формах, якщо не зрозуміти їх справжні причини.

Мовний ресентимент набув в Україні масштабу масового мовного психозу. Якщо українська мова втратить привабливість і зникне, то лише через мовний психоз. Українцям важко відмовитися від омани лінгвоцентризму XX століття, але мова не є генетичним (правильніше – цивілізаційним) кодом української спільноти.

Мова може бути як завгодно змінною, може бути багато мов, може бути штучна мова – все це неважливо. Цивілізаційним кодом будь-якої спільноти є взаємопов'язана четвірка: мислительні установки, творча уява, етичні настанови та естетичні орієнтації.

Якщо коротко, цивілізаційний код позитивної перспективи: ускладнюване мислення, відв'язана уява, мотивації без ресентименту, естетика повсякденності.

Символом болючої приземленості уяви українців є мем Петренка-Шевченка: "Чому мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув і в небо злітав?" Адже Бог дав нам крила: це наше мислення і наша уява – просто ми тримаємося за землю і літати боїмося.

Майдан Гідності став неосмисленим кінцем проекту незалежності. Українці не взяли, не беруть і не збираються брати відповідальність за свою історичну долю. У бідах українців винуваті всі, окрім них самих: Росія, Польща, Угорщина, Білорусь, Німеччина, Франція, США і навіть весь колективний Захід чи взагалі весь світ і вся їх історія.

Під гаслом "не все так погано" ми намагаємося зазвичай приховати справжній стан справ, будучи не в силі змінити концепти та парадигми розбудови держави та розвитку країни. Відтак насьогодні ментальна катастрофа України очевидна для нащадків і неочевидна для тих, хто знаходиться в стані ресентименту.

Політична та економічна катастрофа

Незалежність в уяві прибічників незалежності малювалася тоді за чіткою схемою: "Україна це все, що у нас є від СРСР, але без диктату Москви".

Усвідомлення того, що до всього, що у нас є від СРСР, потрібно було докладати мислення, стратегію, програмування, проектування, не було.

Українська влада віддала всю промисловість та інфраструктуру олігархам і корупціонерам-чиновникам, які фактично продали ті фрагменти, що не давали швидкого прибутку, вичавили те, що давало швидкий прибуток, гроші вивели за межі України, а у відтворення та інновації фактично нічого не вклали. Українські чиновники перенаправляли бюджетні гроші в сфери, де їх можна було вкрасти, при цьому знижували бюджетне фінансування науки, освіти, медицини та спорту, поки всі ці гуманітарні сфери не були зруйновані. Українська влада продала і знищила свою обороноздатність, і навіть на фоні війни не здатна її відновити.

Україна сьогодні це аграрна країна, з якої тікають молодь та спеціалісти. Інакшою вона в найближчі роки не буде, бо у нас немає бачення інакшого світу, немає стратегії перетворень щодо цього інакшого світу, немає очевидно наявних загальнонаціональних проектів та програм розвитку. Якість влади в незалежній Україні невпинно знижувалася, поки ми не отримали політичний вибір настільки поганий, що фактично вибирати вже сенсу немає.

Україна втратила важку та легку промисловість, доволі розвинуте сільське господарство, якось зрівноважену соціальну структуру.

Україна втратила світового рівня науку, розвинуту повсюдну і безоплатну медицину, найвищого світового рівня освіту, високорозвинений спорт, а також суднобудування, боєздатну армію та ядерну зброю. Україна майже втратила літакобудування і ракетобудування.

Зате ми маємо позірну свободу; олігархізацію і корупцію; декомунізацію і українізацію; безвіз з Європою і толерантність щодо різних меншин.

Одне в обмін на інше. І чи можна це порівнювати?

Ми маємо безліч політичних партій, які не ведуть і не замовляють гуманітарних досліджень. Владні партії це по суті лобістські структури. Жодна з партій не має стратегій, програм та проектів розвитку країни.

Ми пройшли два Майдани, результати яких суперечливі. І при цьому ми маємо безпрецедентне розкрадання народного багатства і вивезення капіталів за межі України.

За 30 років українці не змогли не те що вийти на розвиток, але навіть повноцінно відновити радянську економіку – як за шириною охопності сфер господарювання, так і за рівнем ВВП, як би його не рахувати.

Катастрофа незалежності України не в тому, що Україна після здобуття незалежності зазнала демографічної регресії, економічного руйнування, політичної примітивізації, олігархічного здирництва, корупційного розтління. Катастрофа незалежності навіть не в девальвації патріотизму, інтелектуальній деградації еліти, ментальному виродженні націонал-патріотизму, агресуванні суспільної свідомості.

Катастрофа у тому, що ми не змогли: створити самовизначення України в рамках світу та вічності; переосмислити українську історію поза рамками націонал-патріотичного наративу; створити нову еліту зі стратегічною компетенцією; запустити процес масштабного стратегування; впровадити загальнонаціональні програми та проекти розвитку; вийти на договірне самоврядування.

Війна України з Росією як катастрофа

Війна Росії з Україною це російська катастрофа, тому що фактично це визнання кінця імперії, відсутності стратегічного мислення, морального падіння і безпорадності.

А от війна України з Росією це також катастрофа, українська катастрофа.

У війні Росії з Україною є лише одна причина – обопільна відмова від мислення Росії та України, відтак неспроможність вийти на цивілізаційний аналіз, творення нових смислів та перспектив. Тобто ані Росія, ані Україна не запропонувала жодних гуманітарних концептів бачення світу множинних екзистенцій, де старі гуманітарні концепти вже не працюють.

Сьогодні у війні Росії з Україною воюють російський імперський ресентимент та націонал-патріотичний український ресентимент. Найбільшими злочинами української еліти часів незалежної України є відмова політично назвати війну війною, відмова від ведення війни в режимі мобілізації, відмова від загальногромадянського консенсусу щодо деолігархізації та знищення корупції на тлі війни, відмова від судового переслідування здирництва та розкрадання під час війни.

Саме щоб прикрити свої злочини, українська еліта була так зацікавлена у війні з Росією та у колаборації з нею під час війни. Відмова від визнання та ведення війни українською елітою призвела до того, що вся енергетика і агресія, яка мала бути спрямована на супротивника, переключилася всередину України на неправильних українців. Тепер хейтерство в соціальних мережах, установка на ненависть і агресію щодо неправильних українців в 30-ту річницю незалежності України це прикра реальність.

Проміжні результати війни України з Росією це втрата Криму та ТОТ ДЛО, а також перехід України у пряме зовнішнє управління з боку Західних країн (США, Великобританія, Німеччина, Франція) та наддержавних структур (МВФ, НАТО і т.п.). Тобто це катастрофа з точки зору Декларації про державний суверенітет України: "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

Найбільш показовий приклад: нинішній закон про мову не відповідає стратегії реінтеграції Криму та ТОТ ДЛО. Але ж якби у мовних фетишистів було стратегічне мислення.

Отже у війні Росії з Україною є окрема війна України з Росією, і от саме за дурість цієї війни українці мали б нести відповідальність. Мали б! Але у нас не вистачає мудрості, щоб взяти відповідальність українців за війну з Росією. Мудрий у конфлікті бачить і свою відповідальність, дурний бачить лише провину противника. Відповідальність бере на себе мудріший, а не той, хто винуватий.

Естетична катастрофа

Найбільше людину гнітить потворність навколишнього життя. За Достоєвським, якщо світ спасає краса, то потворність це те, що нищить нас зсередини.

Вже років 20, як українці їздять по Європі і бачать європейську естетику повсякденності. Це не архітектура, не парки, не сквери. Естетика повсякденності це естетичні настанови до багаторівневого і детального втілення краси навколо себе.

Європейці це бачать, коли виїжджають зі своїх країн до України і розповідають нам, що у нас кругом брудно, негарно, потворно.

Українці, бачачи гарну Європу, не бажають творити красу навколо себе. Вочевидь крім віри, яка дає етичні мотивації; мислення, яке створює початки та орієнтації наших уявлень; волі, яка нас рухає за бажаннями чи цілями; має бути ще потяг до краси, який має патичну природу симпатії та антипатії.

Естетика повсякденності це те, що діє підсвідомо, але так само невідворотно, ніби незбувна краса Всесвіту.

Українцям в естетичному плані не можна вірити нікому – ні бідності, які брудна і потворна, ні багатству, яке свої паскудство та несмак вкриває позолотою та розкошами.

Мистецтво як інноваційна естетика непотрібне за відсутності естетики повсякденності. Катастрофа Майдану Гідності полягає у тому, що Революція Гідності не відбулася перш за все у естетиці.

Як би українські націонал-патріоти не принижували революцію 1917 року, естетична революція була її складовою. Майдан Гідності 2013-2014 років не став Революцією Гідності, тому що не призвів до революції мислення і до естетичної революції.

Потворна Україна не має шансу відбутися. Нас не спасе природа, яку ми плюндруємо. Нас не спасуть ліси, які ми вирубаємо. Нас не спасуть річки, які ми бруднимо. Нас не спасуть парки чи сквери, які ми смітимо. Нас не спасуть потворні міста, архітектуру яких ми знищуємо.

Де діти візьмуть уявлення про красу, якщо навколо них все потворне? Звідки діти перейматимуть уявленнями про благо, якщо навколо них все лише корисне чи некорисне?

Такі діти литимуть кров свою та чужу за примітивні цінності ресентименту: імперського чи націонал-патріотичного, бо бруд та потворність неодмінно заливаються кров'ю. Нічого дивного, бо кров не бруднить уже брудне. Потворне тягнеться до потворного. Лише краса вберігає від крові контрастом повсякденної естетики.

Після катастрофи

Багато країн намагалися стати незалежними. Але серед них є два радикально протилежні приклади.

Є євреї з їх державою Ізраїль, яких постійно в їх історії намагалися поневолити, завоювати, розсіяти по землі, знищити як державу. В Другу світову війну проти них влаштували Голокост. Відтак євреям важко, часто майже неможливо, позбавитися ресентименту. Тим більше, що ресентимент як їх історично виправдана поведінка зафіксований в їх священних книгах.

Є Індія, яку поневолювали британці, яка внутрішньо неймовірно строката, різноманітна, у розколах і суперечках. Але яка своїми пророками була проведена через ахімсу і морально вистояла. Тепер Індія має хінді як офіційну мову та англійську як допоміжну офіційну і наслідує структуру розвитку західних країн. І ніхто там особливих кампаній щодо хіндізації населення і заборони англійської не веде. І локального та групового ресентименту там теж багато. Але ресентимент там не є ані офіційною політикою, ані широким громадським активізмом, не розколює країну.

Тієї України, яка була проголошена в Декларації про державний суверенітет України, нема. Є щось інше: залежне, деградоване, частково окуповане, розколоте. Як називати це інше і чи є в нього перспектива – це питання, на які поки що немає відповіді.

Чорна діра ресентименту поглинула українську еліту. Саме це не дозволяє ані бачити, ані осмислювати зовнішнє управління та цілий набір катастроф України.

Доволі довго після Майдану Гідності здавалося, що націонал-патріотів можна якось переконати, вийти з ними на сутнісну розмову про цивілізаційні перспективи України.

Націонал-патріотам здається, що критика незалежності неодмінно може бути лише проросійською, проімперською, зрадницькою. Катастрофа патріотичного мислення дійшла до такого рівня, що осмислена розмова з націонал-патріотами стала неможлива.

Зараз вже очевидно, що націонал-патріотичний ресентимент має пережити повне банкрутство разом з руйнуванням України. Катастрофа має унаочнитися і стати очевидною.

В катастрофі розвитку не буває. Розвиток це розвій наявного. Так от нинішня Україна розвитку не підлягає через засадничі вади колективних мислення, уяви, пам'яті, уваги та сприйняття, через банкрутство націоналістичних, націонал-патріотичних, етнічно-мовних смислів та перспектив.

Але катастрофа це не кінець. Україна має пережити фундаментальне і перспективне перетворення. Без української ахімси та подолання ресентименту України не буде.

Через руйнацію, історичну травму та переосмислення перспективи має постати Інакша Україна.

Потрібні не просто нові ідеї самовизначення. Потрібні переосмислення, переустановка і переорієнтація.

Хто погодиться на це, той і створить Інакшу Україну.

Дивіться частину 2 "Інакший світ".

powered by lun.ua

ІНАКШИЙ СВІТ

Як з'являється уявлення про інакше і як таким чином постає Інакший Світ – це принципове питання, щоб зрозуміти, що нас чекає у світі старому, який руйнується і вмирає на наших очах...

ПІСЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою. Незалежність як катастрофа "Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот...

Є МИСЛЕННЯ – Є МОВА

Пустопорожні дискусії про мову ні до чого не ведуть, бо вони не виходять на сутнісний рівень. Це показало обговорення мого відео. Що таке взагалі мова? Яка у конкретної української мови перспектива і як довго проживе українська мова? Існує гіпотеза Сепіра-Уорфа, що не реальність нормує мову, а мова нормує реальність...

Тим, хто ще вірить в незалежність України

Цей день, 1 грудня, потрібно перейменувати в день нехтування вибором народу України. 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України...

ВИРВАТИСЯ З ЦИКЛІЧНОГО ЧАСУ

Життя в соціальному часі – мистецтво, яке має дуже мало спільного з досвідом, хіба що наш досвід постає з митарств по світу, і ми змогли пізнати різні соціальні часи, живучи різним часом в різних місцях з перевагою різного соціального часу...

КРИЗА ДЕРЖАВНОСТІ

Не впевнений, що взагалі маю писати. У мене зникла солідарна позиція, Я майже ні з ким не можу солідаризуватися – ні з націонал-патріотами, ні з проросійськими силами, ні з компрадорами, яких сьогодні більшість...