Вертаючи з запросин

Сходив я учора на зустріч з депутатами Київради усіх скликань з нагоди Дня прапора – річниці підняття синьо-жовтого двоколору на щоглі перед Київрадою.

У такій зустрічі, які бувають щорічно, я взяв участь уперше, бо зазвичай цієї пори не буваю у Києві. Нині ж виборча кампанія припнула мене у столиці. Цікаво було. Щось подібне до зустрічі з однокласниками. І розмови такі самі – про дітей-онуків та про роботу. Звісно, що й про політику. Про плани на виборчу кампанію.

Відчуття від атмосфери цієї зустрічі: вибори міського голови Києва відбудуться цього року. Швидше за усе разом з виборами до парламенту. У об'єднаної опозиції свого кандидата немає. Вкотре опозиція поступиться Києвом Банковій. При усій слабкості позицій Партії регіонів у столиці, лише її кандидат О. Попов веде цілеспрямовану кампанію. При усій слабкості позицій О. Попова у придворному середовищі лише він від ПР має шанси ці вибори виграти.

Чому немає свого кандидата у опозиції? Київ – місто фрондерське. З кінця вісімдесятих тут перемагали опозиційні депутати і партії. Відповідь проста. З кінця вісімдесятих у опозицій було вкрай мало фахівців-управлінців. Направду і компетентних політиків у неї до сьогодні вкрай мало, надто політиків муніципальних.

Ситуація з Києвом є діагнозом для партій: вони не є політичними організаціями, бо не ведуть політичної роботи. Тому і поступаються владі (де теж немає політиків) навіть там де є всі можливості перемогти.

Прийдешні вибори у Києві це продемонструють, знову.