Хто має піти з політики через Ощадбанк СРСР та чому висновки УП збігаються з версією Ігоря Коломойського?

Як правило, за дуже-дуже великими винятками, в своїх блогах я не коментував подій, пов'язаних із діяльністю мого керівництва, хоча тут від мене дуже часто вимагають пояснень, чому Тимошенко вчинила так, а отак-о не зробила.

Зрозуміло, що із міркувань корпоративної етики я не можу критикувати Юлію Тимошенко, так само, як, скажімо, Сергій Лещенко – Олену Притулу чи Мустафа Найєм – Савіка Шустера.

З іншого боку, доводити, що вона таки працює, і не просто працює, а паше, коли інші блокують, танцюють, моляться чи скупляються на блошиних ринках – теж марудна справа, бо тут же дорікнуть шматком хліба: мовляв, відробляє вказівки своєї шефині.



Інколи ж просто дуже хочеться щось пояснити, виходячи з того, що незалжено від твоєї власної думки чи ролі в тій чи інакшій справі, на тебе так чи інакше все одно намагаються покласти відповідальність за дії команди, з якою ти працюєш.

Тим не менше, в більшості випадків мовчу як риба об лід.

Нині ж дві публікації на УП змусили мене відреагувати.

По-перше, вчорашній блог Сергія Лещенка "Минуло два роки, які Тимошенко відпустила сама собі".

Ніколи не був прибічником ідеї повернення заощаджень в колишньому Ощадбанку СРСР. Взагалі дотримуюсь жорстких ліберальних поглядів в економіці, яких сьогодні повною мірою не поділяє, а тим більше не запроваджує жоден український політик. Платою за електоральну демократію є епідемія лівацтва. Політики мусять хворіти тими ж болячками, що і виборці.

Як на мене, краще б тієї обіцянки не було. Вона тим не менше прозвучала. А далі було б неправдою, і просто брехнею, твердити, ніби Тимошенко її не виконала. Навіть 6 мільярдів – це в рази більше того, що за було повернуто за всі роки.

Стверджую як очевидець: над виконанням цієї обіцянки Тимошенко працювала так, як ще до того не працював жодний український політик.

Цей проект з мого життя просто вирвав із м'ясом кілька місяців – настільки інтенсивним був старт, настільки шаленим був спротив.

Звичайно, я не про Партію регіонів, яка переконувала, що 6 мільярдів гривень викличуть інфляційну катастрофу, а тепер доводить, буцімто збільшення фонду зарплати на 40-50 мільярдів економіка і не помітить.

Я про секретаріат Президента, для якого в 2008 року головним проектом став зрив повернення заощаджень. Ми про це й самі знали, а згодом мені один із політконсультантів СП розповів, що твердий намір Тимошенко розпочати повернення заощаджень став приводом для початку війни Банкової проти Уряду. Відтак, якщо хтось має піти з політики через зрив цієї програми, то той, хто її зірвав, а не та, хто намагалася виконати.

Питання повернення заощаджень безпосередньо пов'язане із приватизацією. На свою біду і на біду приватизації, Тимошенко в бюджеті на 2008 рік записала, що витратить на вкладників Ощадбанку 12 мільярдів гривень, які планувалося отримати понад план. Економічна кон'юнктура початку минулого року не залишала жодних сумнівів щодо реалістичності такого підходу, і хіба цього не було достатньо, аби Президент, маючи надмету зганьбити Тимошенко в очах мільйонів вкладників та Сергія Лещенка особисто, поставив хрест на всій українській приватизації?

Щодо ОПЗ, то по формі аукціон був, а щодо змісту, то вся країна бачила, що учасники торгувалися як мокре горить, а один із них ледве не заснув: під удар молотка варто було очікувати голосного храпу.

Я можу зрозуміти претензії з боку "Нортіми": їм є чим обурюватися.

Не можу сприйняти негативних оцінок з боку ПР, бо два прем'єрства Януковича позначені двома найскандальнішими прихватизаціями – "Криворіжсталлю" та "Дніпроенерго" для друга із Межигір'ям для себе на додачу.

Дивними виглядають і претензії Ющенка щодо низької ціни, бо самі він зіграв на звуження конкуренції та пониження вартості – як він взагалі щоденними чорними прогнозами грає проти української економіки, бо публічні оцінки та передбачення глави держави є не просто словесним гострословоблуддям проти конкурентки, а матеріальною силою, сигналами для інвесторів, ринків та споживачів.

Президент розлякав грошовитих європейських інвесторів, норвежців та поляків, сполохнув лівійців. То хто ж як не він підіграв "Сібуру"?! Коли на конкурс йде західний покупець, а Президент його проганяє, то хіба це не вигідно російському учаснику?

І нарешті, найбільш не зрозуміле для мене, чому із багатьох версій по ОПЗ "УП" за висновок взяла думку Ігоря Коломойського?

"Якби Одеський припортовий за 5 мільярдів придбав російський "Сибур", за яким стоїть "Газпром" – то чи наважилась би Тимошенко викривати його в змові та своїм вольовим рішенням скасовувати підсумки аукціону?" – просто забули написати, чиї це слова.

Розумію, що нині для УП "всякое лыко в строку", аби копнути Тимошенко, Але відповідь на спільне питання УП та Ігоря Валерійовича очевидна: дії ФДМ залежали не від імені та географічного походження потенційного власника, а від його бажання викласти великі гроші в ході реальних торгів.

Тимошенко цікавить лише та приватизація, яка дає великі гроші.

Дуже великі, і для бюджету. ОПЗ не був виключенням, і не для себе, і не для "Сібуру", і не для Коломойського, а заради бюджету, зарплат, пенсій і стипендій, заради інвестицій в інфраструктурні проекти, урядова команда грала в цю гру.