Михайло Дубинянський і Ентропія
Михайло Дубинянський, з яким я колись мав приємність спілкуватися живцем, і якого вважаю одним із кращих вітчизняних публіцистів взагалі (не кажучи вже про окремі сегменти, як от ліберальних публіцистів, до котрих Михайло відноситься, і котрих суттєво менше, ніж навіжених ліваків, нацистів, фашистів чи навіть нас, грішних – банальних циніків), так ось, Михайло Дубинянський видав черговий мудрий текст: "Реальна віртуальність".
Це – прекрасний текст про те, що більшість виборців у країні загального виборчого права є бидлом за визначенням.
Задумайтесь над цим. Скажімо, фашисти та ліваки це знають давно, й імпліцитно виголошують у кожному тексті, котрим користуються. А от ліберали, на жаль (а я справді співчуваю класичним ліберальним теоріям), ніколи не можуть дозволити собі назвати речі своїми іменами.
Чому – очевидно. Фашизм, комунізм, меншою мірою націоналізм – усі вони звертаються до "людини натовпу". Тоді як ліберал, коли він вже справді ліберал, звертається до "людини в собі". До індивіда.
Це дає великі можливості. Адже кожна людина, в кінцевому рахунку, хоче бачити на Вершині Всесвіту свою власну неповторну особу. Лібералізм пропонує саме це: Ти – Можеш! Саме завдяки подібним тезам загинув СРСР, котрий утискав свободу особистості.
Проте, на жаль, позитивна реакція на "Ти – Можеш!" зазвичай є вкрай нетривалою. До чийого абстрактного "Ти" можна звернутись, коли "Я" мушу просто виживати, і все?
Настає тупик, і Михайло Дубинянський у своїй статті дуже яскраво його ілюструє. "Украинский Интернет считается квинтэссенцией всего прогрессивного, активного и креативного. Здесь рождаются самые смелые надежды и самые громкие призывы... Да вот незадача: диссонанс между виртуалом и реалом не ослабевает".
Чому? На це теж є відповідь.
"Можно сетовать на отсталость Украины, России или арабских стран, недостаточно охваченных прогрессивными технологиями. Что ж, общепризнанный лидер в этой сфере – Соединенные Штаты Америки. Но даже в США любимец интернет-сообщества Рон Пол не имеет ни малейших шансов стать президентом. Более того, у него нет серьезных шансов выиграть республиканские праймериз хотя бы в одном из штатов".
Отже, проблема, очевидно, не в Інтернеті? А в чому? Правильно – у виборцях. Котрі – як ціле – в принципі неспроможні раціональне вибирати власне майбутнє. Незалежно від того, чи мають вони акаунт у Facebook.
Із тексту Михайла це випливає з усією невблаганністю. Ба більше, він навіть підтверджує цю думку:
"Инет – идеальная кузница дискурсов и смыслов, программных месседжей и модных веяний Конечно, по дороге к массовому потребителю исходные программы упрощаются. Обывательской массе нужны не Энгельсы с Каутскими, а безыскусное "отнять и поделить", и не Хайеки с Мизесами, а доступное "мое не трожь""
Куди вже чесніше? Але, як питомий ліберал, Михайло тут-таки обмовляється:
"Глубокие смыслы, с легкостью превращаемые в популярный лубок, – вот лучшее, что способен родить украинский Интернет. Правда, сейчас он предпочитает лубки, не обремененные смыслом..."
Михайле! Треба вже визначитись, урешті-решт: то це Інтернет (причому саме український) перетворює "глибокі смисли" на "лубок" – чи такою є природа мислення примітивних народних мас?
І, якщо перше – то на біса взагалі примножувати ентропію, пишучи в Інтернет?...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
