Від памперсів до пенсії

Твоя пенсія так само близька до тебе, як і тоді, коли ти народився.

Протягом життя нам нерідко доводиться стикатися з поняттям "критичний вибір". Зазвичай, ми вкладаємо в це словосполучення розуміння того, що після ухвалення остаточного рішення нам навряд чи вдасться щось змінити або повернутися до стану, що передував нашому рішенню. В цьому сенсі віртуальний світ набагато досконаліший – більшість комп'ютерних програм передбачають можливість "відкотити" невдало встановлене оновлення soft на попередній рівень, розпочавши життя (правда, віртуальне) знову. На жаль, або на щастя – життя "в реалі" ми проживаємо лише один раз і без ніяких чернеток.

Нерідко вибір на кшталт "що краще – синиця в руці або журавель у небі" пригальмовує нашу активність на досить тривалий період. Ми боїмося ризикнути і втратити жалюгідні набутки, поклавши їх на вівтар здобуття чогось міфічно-неймовірного у майбутньому. Насправді, нам лячно зазирнути за горизонт власних можливостей, тому що не віримо в те, що бачимо за уявною межею: хіба це я їду на власному "Бентлі" а-ля кабріолет? Хіба це моїми фотографіями обклеєні всі вільні місця на білбордах?... Ми не віримо в розмиті образи, що продукує наша свідомість. Ми боїмося в це повірити і відмовляємось від змагання за журавля, намертво затискаючи в кулаці свою синицю.

Будь-які інвестиції – це погляд за горизонт. Багато в чому це нехтування сьогоденням. Синиця вже є, вона нікуди не дінеться, тримайте її, але не намагайтесь любити її в собі, або себе в ній. Покохайте в собі інше...

Цитата з мультика про дядю Федора увічнила типового "совка" листоношу Пєчкіна: "Я, може, тільки жити починаю – на пенсію переходжу". Йому вторить полковник з відомого рязанівського фільму: "Пенсія в мене хороша, маленька, але хороша". Діти, звісно, не замислюються над значенням цих слів, а от у їхніх дідусів та бабусь почуте з екрана викликає гірку посмішку. Для них, наприклад, така звичайна для іноземних пенсіонерів справа як подорожування є, зазвичай, заказаною. Максимум, на що вони можуть розраховувати – це праця на дачній ділянці, сидіння на лавочці біля під'їзду, мультики з онуками. І так приблизно двадцять років після урочистих зборів, на яких тебе випроводили на заслужений відпочинок. Пенсія маленька, але хороша. Звісно, її не вистачає, але ж діти допомагають... Подорожі? Які подорожі, коли треба онуків ростити...

Вік 55 і 60, для жінок і чоловіків відповідно, є критичним з точки зору зміни філософії життя. Людина перетворюється на пенсіонера, на того, хто вже не живе активно, а пасивно доживає. І дай-то, Боже, не хворіти, або ж хворіти недовго, аби не бути тягарем...

Міф про тягар.

Солідарна пенсійна система була запропонована Бісмарком ще в другій половині ХІХ сторіччя. Вона прижилася і набула розповсюдження. Основна ідея полягає в тому, що молодше покоління "відповідає" за старше, по суті, утримуючи його за рахунок своїх обов'язкових відрахувань до пенсійного фонду. За Бісмарка не було такої досконалої системи контрацепції, традиції сприяли народженню дітей в чималій кількості, а війни та хвороби не давали дорослим та старим надовго затримуватися на цьому світі та тягнути на себе чималі державні кошти.

Сьогодні народжуваність зменшилася. Україна вже давно перейшла до тих країн, де показники смертності перевищують народжуваність. Ми перетворилися на націю, що вимирає. І як не цинічно звучать мої слова – але державним фінансам "пощастило", що жалюгідний рівень вітчизняної медицини не може подовжити середній показник довголіття в Україні. Якби наші пенсіонери жили так само довго, як їхні "колеги" в розвинутих країнах, то колапс нинішньої пенсійної системи наступив би набагато раніше. В останні місяці цього року тенденція набуває особливо загрозливих рис: вже більше половини надходжень до державної скарбниці направляється на виплату пенсій. Пенсіонери практично "поїдають" працюючих.

Що далі?

Така "унікальна" для сучасного світу солідарна пенсійна система не має шансів витримати. Спроба підтримувати середню пенсію на рівні 40% від середньої зарплати тільки за рахунок солідарної системи – безперспективна, як з економічної, так і з демографічної точки зору.

Вихід? Держава повинна терміново продовжити пенсійну реформу. Користь для майбутнього пенсіонера вираховується математично. Зиск для Держави також зрозумілий: другий рівень пенсійної "системи" (державний накопичувальний фонд) має з часом компенсувати наявні пробуксовки солідарної пенсійної системи, і Держава отримає потужний внутрішній інвестиційний ресурс. Податкове навантаження на працюючого не зміниться: якщо сьогодні ми відраховуємо 35,2% на державне пенсійне забезпечення, то із запуском другого рівня ми будемо відправляти 28,2% до звичної солідарної системи і 7% до державного накопичувального пенсійного фонду. В сумі виходимо на ті ж 35,2%.

Чи хоче риба мати ноги?

Наступний крок – відмова від державного "монополізму" в сфері пенсійного забезпечення та не задеклароване, а реальне запровадження третього рівня пенсійної системи – недержавних пенсійних фондів. Йдеться про накопичувальну систему, яка полягає в тому, що кожен працюючий протягом життя власноруч готує себе до безбідного існування на пенсії. Будучи активним та далекоглядним, він протягом 30-40 років (практично із студентської лави) створює своє пенсійне майбутнє. Філософія такої людини виглядає приблизно наступним чином: "Я свідомо відмовляюся від однієї чашки кави на день, заощаджені на цих дріб'язках кошти вкладаю до спеціального фонду. За 30-40 років я матиму подвійну або навіть потрійну пенсію на додаток до тієї, що запропонує мені держава".

Відмова від державного монополізму, ясна річ, буде умовною. По-перше, всі операції з коштами громадян – підконтрольні та ліцензовані. По-друге, всі три рівні пенсійної системи функціонують одночасно, а тому конкуренції між ними немає – в кожного рівня своя "акваторія": 28,2% (солідарна) + 7% (державна накопичувальна) + за власним бажанням (недержавні пенсійні фонди). Так заведено в більшості цивілізованих країн, представників похилого віку яких можна побачити в усіх аеропортах світу: вони подорожують, маючи на це кошти і натхнення, активно спілкуються, товаришують, а не живуть на пайки-подачки від різного штибу політиків, не готуються помирати в колі родичів або на самоті – переважно, від нудьги, злиднів та відсутності будь-яких перспектив.

Необхідність пенсійної реформи в Україні повинна бути усвідомлена законодавцями. Це має бути, перш за все, система зважених і продуманих державних заходів. Але без підтримки її "знизу", без зміни філософії людей активного віку, які вже сьогодні здатні інвестувати в старість і зазирають "за горизонт" власних можливостей, – без такої "поворотної" точки в свідомості кожного будь-які заходи з боку держави пробуксують і виявляться мертвонародженими. Адже блискуча монета, що впала на дно річки, може здатися рибам подарунком з неба. Що вони робитимуть з цим подарунком?