Дідусь старенький – йому все рівно...
Дедушка в поле гранату нашел,
С этой гранатой в сільраду пошел.
Дедушка бросил гранату в окно.
Дедушка старый – ему все равно...
(з серії про чорну, чорну руку...)
В минулому блозі я торкнувся теми реформування пенсійної системи в нашій країні. Сьогодні продовжу, зосередившись на другому рівні пенсійної системи.
Але спочатку (для тих, кому ліньки відкрити і прочитати мій попередній блог) – два слова про перший рівень. Ідея належить Бісмарку. Сутність її полягає в так званій "солідарності поколінь" (звідси й назва – солідарна пенсійна система), згідно з якою відповідальність за покоління нинішніх пенсіонерів несуть своїми відрахуваннями ті, хто має працездатний вік. Коли ж останні перейдуть в категорію людей похилого віку, їх візьме "на утримання" наступне покоління працюючих. Тим, хто хоче ознайомитися з моєю думкою про вади такої системи, доведеться-таки повернутися до попереднього блогу: в ньому я зосереджувався на результатах недоліків системи для пересічного громадянина. Сьогодні ж я хочу пояснити, чим зумовлена нагальна необхідність реформування пенсійної сфери для вітчизняної економіки в цілому
Адюльтер фінансової та політичної кризи: потрібна примусова стерилізація.
Другий рівень пенсійної системи, до якого і я особисто, і мої колеги з команди КІНТО намагаємося наблизити свідомість тих людей, від яких залежить ухвалення управлінських рішень на рівні держави, – сподіваюсь, запрацює ще за наших життів. Сутність цього рівня полягає в тому, що обов'язкові пенсійні відрахування розподіляються між солідарною та накопичувальною системами. При цьому гроші солідарної системи "проїдаються з колес" на утримання сучасних пенсіонерів, а гроші накопичувальної – перетворюються на інвестиційний ресурс, що поіменно фіксується на користь кожного майбутнього пенсіонера. Це означає, що теперішнє працююче покоління має не лише за традицією утримувати пенсіонерів, а зробити власні пенсійні заощадження, подбавши про своє майбутнє.
Другий рівень пенсійної системи став запроваджуватися в розвинених країнах ще у минулому тисячолітті, точніше, 20-25 років тому. За цей час, окрім вагомого міжнародного досвіду, першопроходцям вдалося накопичити 10 трильйонів доларів. Чую голоси скептиків: "Це їхній досвід – досвід країн зі сталими економіками та політичними системами. Ми не віримо політикам, не віримо бізнесу, не віримо собі. Як можна передати на 30-40 років власні пенсійні кошти до рук корумпованих чиновників та некомпетентних фінансистів?".
Звісно, то все реалії нашого життя, але з чогось треба починати, щось має надати поштовх до змін, які розірвуть ганебне коло злиднів та казнокрадства. Не знаю, чи потрібен країні Литвин, а от масштабних загальнонаціональних проектів, що змінили б нашу економіку, наш побут, наше світосприйняття на краще, бракує як чистого повітря. І саме запуск накопичувальної пенсійної системи може стати каталізатором тих змін, на які давно зачекалося суспільство.
Чому? Повернемось до того ж світового досвіду, який найбільш вдало систематизував у своїх документах Світовий Банк.
Головною метою пенсійної системи, з позиції цієї поважної установи, є забезпечення людей адекватним, реальним, постійним і надійним доходом в старості. Можна довго тлумачити дефініції "адекватність", "реальність", "постійність", "надійність". Для більшості з нас вони нагадують бігбордівські передвиборчі агітки розливу 2004-го "Тому що...". Але як би там не було, словник української мови не передбачає інших означень, в які нам пропонується вірити. Адекватно – означає так, щоб в якийсь день пенсія замінила заробітну плату, і людина не відчула злиднів. Реально – стосується фінансових можливостей платників податків – усіх разом і кожного окремо. Постійно – тобто проект під умовною назвою "Другий рівень пенсійної системи" має бути не просто довгостроковим, він має бути вічним. Надійно – означає здатність опиратися різноманітним економічним, демографічним, соціальним чи політичним ризикам.
А якщо фінансова криза помножується на політичну?... Власне, до чого припущення? Хіба зараз не відбувається злигання двох цих потвор? Наслідок їхнього блуду відчуває кожен пересічний громадянин, коли йде купувати продукти до супермаркету, коли заправляє машину бензином, коли вмикає вечірні новини. Змінити щось не здатен ніхто: ми лише відсторонено спостерігаємо за безсоромною зміною поз... Чи убезпечена країна від повторення таких кризових альянсів? На жаль, ніхто не дасть гарантій. Єдиний спосіб – не зупиняти поступальний рух реформ. Це зробить країну більш стійкою, більш розвинутою, більш комфортною для працюючих в ній зараз людей та (як тут не позаздриш!) майбутніх пенсіонерів, що зможуть скуштувати плоди накопичувальної пенсійної системи.
Підніміть руку, кому потрібні кілька десятків мільярдів.
Роблю елементарні розрахунки. Протягом десяти років свого існування державний пенсійний накопичувальний фонд "наколядував" би близько 60 мільярдів доларів. Багато це чи мало – все відносно в цьому світі. Якщо звернути увагу на найближчу до нас у повсякденні комунальну галузь, то її модернізація потребує сьогодні близько 40 мільярдів доларів. Чим поганий об'єкт для інвестування? Так, понеслося... Вже чую у відповідь цілу лавину звинувачень, мовляв, комунальна сфера не просто не є об'єктом для інвестування, вона є чорною рукою, ой, чорною дірою, здатною зжерти будь-які накопичення, зусилля, а також спаплюжити імідж будь-якого керівника, який прийде її менеджувати. Так, погоджуюсь. Перетворювати комунальну сферу на об'єкт інвестування, особливо пенсійного інвестування, слід паралельно з її реструктуризацією, приватизацією, перетворенням на акціонерні холдинги та входженням у галузь міжнародних стратегічних інвесторів. Йдеться про господаря. З великої літери. Переговори та взаємовідносини пенсійних фондів з таким господарем на предмет інвестування його бізнесу виглядають вже більш привабливо: традиційно низькодоходна галузь є найменш ризикованою... З комунальною сферою потрапити до кризового капкану важче: сміття вивозити треба за будь-яких умов та урядів, електро-, газо-, водопостачання потребується щодня, а тарифи, як-не-як, регулюються з боку держави.
Не буду сперечатися з тими, хто нагадає мені про диверсифікацію. Так, вкладати слід в різні сфери. Але всі вони переважно повинні мати спільне: низьку ризикованість, а отже, високу надійність (хоча й низьку доходність). Наприклад, транспортна інфраструктура, сільське господарство. Додам, що під час цієї кризи найменше за все постраждала харчова промисловість. Треба робити висновки з таких уроків.
Підніміть руку, кому хочеться жити в красивих і затишних містах.
Пенсійною системою другого рівня ми можемо "поцілити" кількох зайців одразу: не збільшуючи податкового навантаження на пересічного громадянина, використовуючи перерозподіл системи фінансових ресурсів, ми отримуємо колосальний інвестиційний ресурс і спрямовуємо його на споконвіку депресивні галузі, спричинюючи таким чином і їхнє реформування, і їхню модернізацію. Це вже навіть не дуплет, це постріл з гармати!
Перші результати від такої комплексної роботи бачу вже на шостому-сьомому роках. На такий прогноз надихає досвід колег із сусідньої Польщі. Накопичувальна пенсійна система там працює вже десять років, ставши хребтом економіки держави. Як наслідок, порівнюйте: фондовий ринок у поляків під час цієї кризи впав лише на 25%. В Україні – на 75%. Хто ж тоді Україні ворог, як не вона сама?
Діаграма. Активи накопичувальної пенсійної системи на кінець 2008 р.
Джерело: Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг; Watson Wyatt а global consulting firm focused on human capital and financial management.
Кілька сумних фактів наостанок.
Згідно проведених соціологічних досліджень рівень задоволення життям у країнах ЄС зростає з віком, а в Україні, навпаки, спадає. У нас безтурботною та найщасливішою є молодь у віці 15-19 років. З іншого кінця рейтингу – похилі люди у віці за 60 років: лише третина українців цієї вікової групи задоволена своїм життям та лише половина вважає себе щасливою. В ЄС спостерігається прямо протилежна тенденція. І ще. В Європі люди похилого віку значно багатші від молоді. Натомість їхні ровесники з України втратили все під час розвалу Союзу, а накопичити їм так і не вдалося, як і не вдалося пристосуватися до нових економічних та соціальних умов. В Україні старше покоління найбідніше, незахищене, нещасливе... А хіба наші люди гірші за європейських? Чим вони заслужили своє нещастя?
І чи кинув би дід гранату, якби її мав?...
P.S. Пенсійна накопичувальна система – це шанс для тридцятирічних. Бажаю ним скористатися.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
