Прес колобків – блін роботодавцю

Всі, хто хоч злегка вивчав теорію управління, напевно пам'ятають тему "Структура робочого місця", що присутня майже в кожному підручнику з менеджменту. Мова не про науково виміряні сантиметри, які мають відділяти ваші очі від екрану монітора. І не про те, звідки слід падати світлу на папери. Йдеться про співвідношення прав та обов'язків працюючих, обсягів повноважень, ресурсу та можливостей його використання.



Всім відомо, що з обов'язками працівника завжди кореспондують його права. Не всі з нас звикли до такого розкошу, але в цивілізованих країнах до розділу "права" зазвичай включають і такий важливий пункт як соціальний пакет. На жаль, в більшості вітчизняних компаній соціальний пакет почасти полягає в тому, що працівникові вдається вичавити з роботодавця... проїзний квиток на кілька або навіть усі види транспорту. Подеколи одним таким проїзним, як великим благом, користується цілий відділ у порядку черги... І лише про компанії із західним капіталом із вуст у вуста передаються оповідки, яким інколи важко повірити: про щорічні нові моделі мобілок для співробітників, про оплачуваний інтернет-трафік по їхніх домівках, про корпоративне медичне страхування для усіх працівників і навіть про таке заморське чудо... як корпоративне пенсійне забезпечення.

Ви здогадалися: і цей блог я присвячую пенсійній темі, яку розпочав кількома блогами раніше.

Та спершу хотілося б знайти відповідь на питання: чому ми такі різні – роботодавці західного зразка і наші? Звичайно, можна "звалити" все на спадок колишньої держави-монстра, яка нещадно експлуатувала людей, купуючи їхню працю за копійки. Але ми вже 18 років живемо в іншій країні і мали вдосталь часу, щоб перебудувати якщо не своє суспільне життя, то хоча б ставлення до самих себе. Залізної завіси давно не існує. Ми вільно могли б запозичити досвід, як перейти від системи без людського обличчя до соціально-відповідального капіталізму.

Українці (як і решта "європейських" республік колишнього СРСР) мали глибокі традиції в сфері здобуття вищої освіти серед ІТР та високої кваліфікації в робочих спеціальностях. Нас високо цінували за кордоном, якщо комусь раптом випадало туди вирватися. Динаміка щодо здобуття нашими співгромадянами освіт та кваліфікацій збереглася і в незалежній Україні. Отже, нас цінували, нас цінують, нас мають цінувати. Проте, як відомо, ставлення до людини формується в її оточенні на підставі ставлення людини до самої себе. Ми не вміємо вимагати, не вміємо захищати самих себе. Раніше за нас це робили профспілки та комісії з трудових спорів. З часом останні скасували, передавши їхні повноваження до судових інстанцій. А судова гілка влади (через свою інертність, корумпованість та відсутність транспарентної політики) для простої людини виявилася недосяжною, закритою. Постсовєтський профспілковий рух розвалився як колосс на глиняних ногах ще на початку 90-х. Профспілки втратили свій шанс набути реальну силу в країні, що поринула в страйки, де шахтарі й металурги доходили навіть до Києва із своїми маршами "пустих каструль". Тим часом профспілки спокійно дали себе знекровити (тут вам не Польща) і, за традицією, інтегрувалися у нову владу. Спершу від них забрали фонд соціального страхування, потім лідерам підступно-люб'язно запропонували місця в парламенті та ефіри на телебаченні, потурали в масовому продажі санаторіїв та таборів відпочинку. Профспілки зійшли нанівець.

Сьогодні захищати інтереси трудящих практично нікому. Такий важливий елемент сучасного світу як соціальна відповідальність бізнесу, на жаль, в Україні відсутній досі. А без усвідомлення власником своєї особливої ролі та відповідальності за долі й добробут своїх найманих працівників (які, власне, піднімають його бізнес та збагачують) нам не побачити омріяного громадянського суспільства. І якщо сьогодні немає кому зорганізувати та очолити необхідний тиск на власника, то рух цей – у вигляді громадської думки вкупі з дієвою компонентою – має з'явитися "знизу". Повертаючись до свого порівняння українців з нацією колобків – хитрих, спритних, самостійних, все більше доходжу висновку: колобки повинні самотужки боротися за свої права. І створити в своєму середовищі стереотип стійкого несприйняття тих членів суспільства, які маючи достатній ресурс та можливості, не опікуються тими, хто, власне, цей ресурс і можливості створює. Безвідповідальний у соціальному сенсі бізнесмен повинен піддаватися остракізму, перетворюючись на бізнесмена-ізгоя.

Яким чином це кореспондує з пенсійною темою? Безпосередньо. Це питання корпоративного пенсійного забезпечення, що має охопити переважну більшість активного населення країни, де відсутні дієздатні механізми забезпечення людей похилого віку (докладний аналіз теми – у попередніх блогах). А за таких умов, просто немає альтернативи. Роботодавець може (і зобов'язаний) сам створити для свого працівника гідну пенсію. Для цього потрібно небагато: регулярно відраховувати кошти на його рахунок до недержавного пенсійного фонду. Законодавство для таких роботодавців передбачає серйозні податкові пільги, що дозволяють значно розширити стимулюючі можливості корпоративних пенсійних відрахувань, які можуть перетворитися на своєрідну 13-ту зарплату без податкових нарахувань.

Щоб преміювати свого найманця 100 гривнями чистими в звичайному режимі, приготуйтеся сплатити понад них одразу збір на загальнообов'язкове соціальне страхування у 45 гривень і потім податок на доходи фізичних осіб – ще 22 гривні. Підсумовуємо: премія в 100 гривень коштуватиме вам 167.

А запропонований вище варіант стимулювання співробітників – по-справжньому альтернативний. В межах податкової пільги, ви можете сплачувати за свого співробітника до 940 гривень на місяць до недержавного пенсійного фонду. За 30 років сума пенсійних накопичень складе 5 млн. 300 тис. гривень. З них: 1 млн. 600 тис. гривень – це суто пенсійні внески, а 3 млн. 700 тис. гривень – інвестиційний прибуток. Зважте: економія по податках за цей період дорівнюватиме 876 тис. гривень!

Наступний розрахунок стосується того, чи буде вам вдячний ваш співробітник протягом 20 років свого перебування на пенсії. Судіть самі: якщо розмір його першої виплати складе 20 тис. гривень, то розмір останньої, за два десятиліття – 140 тис. гривень. Така ось математика, завдяки якій роботодавець вбиває двох зайців одразу: тут і оптимізація податків, і прив'язка переконливим соціальним пакетом до себе вдячного працівника. Як гармонізувати свій менеджмент, виходячи з такої можливості, – справа кожного власника. Пенсійні внески можна сплачувати для всіх без виключення співробітників, а можна лише для тих, хто заслуговує на найбільшу повагу і довіру, в залежності від стажу роботи, кваліфікації тощо. Головне, що така можливість існує – як для власника, так і для колобка. І останній може і повинен вимагати такий соціальний пакет, а перший, під тиском свідомої колобківської громади, буде змушений з цим погодитися, аби не потрапити до чорного списку суб'єктів, на лобі яких яскраво позначилося тавро недалекоглядного українського жлобства.

Позиція прохачів для українських колобків має стати неприйнятною, а їхній вихід на пенсію не повинен прирівнюватися до викреслення з усіх списків, окрім виборчих. Пенсіонери – не лише електорат, з яким варто загравати протягом чергових кампаній, підкидаючи їм консерви з простроченими датами. Фінансова незалежність унеможливить подібні маніпуляції і наблизить їх до майбутнього, в якому ніхто не боятиметься пенсії.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.