Євроінтеграція ціною зубожіння?
На цьому тижні, 27 лютого, буде 2 роки, як Арсеній Петрович Яценюк став 15-м Прем'єр-міністром України.
Не варто повторювати ті закиди, які лунають на адресу 15-го прем'єра щодо його ймовірноі корупційної діяльності, слід лиш зазначити, що так сильно, як Яценюка, ще не лаяли нікого і ніколи на цій високій посаді. Навіть Юлію Володимирівну Тимошенко. Більше того, ЮВТ запам'яталася народу кількома сильними соціальними кроками: стимулюванням дітонародження через виплату матерям одноразових стипендій і покупкою (щоправда зі скандалом) автівок швидкої меддопомоги для потреб районних лікарень.
У Арсенія Петровича таких козирів в рукаві на жаль немає, як і немає минулих симпатій широких народних мас. Проте у Арсенія Петровича є те, чого не було в жодного з 14 попередніх прем'єр-міністрів, окрім мабуть 2-го прем'єра України Леоніда Даниловича Кучми. У Яценюка є повне порозуміння з більшістю українських олігархів і безумовна підтримка Заходу з невеличкими косметичними претензіями. І якщо перший факт має досить зрозуміле пояснення, то факт підтримки західними партнерами на фоні суцільного зубожіння народу і гальмування будь-яких економічних реформ, викликає щонайменше подив і ніяковіння. Постає закономірне запитання: кому все це треба?
Кому потрібні податки з мізерних пенсій, повне руйнування державної медичної сфери і, враховуючи 6,5 мільйонів гастарбайтерів, біженство найбільш роботоздатноі частини українського суспільства?
Кому це потрібно, Заходу чи олігархам?
Я спробую нижче дати можливий варіант відповіді на це запитання.
Українських олігархів, починаючи з публічного Ріната Ахметова і закінчуючи маловідомим Романом Романовим, без держави під назвою Україна попросту не існує. Український олігархат це породження саме української пост-радянської системи управління. Управління країною через непрозорий розподіл державних активів між своїми і своїми своїх. Не зважаючи на те, що рідкий український олігарх говорить українською, і ще рідший не має в загашнику пари-трійки іноземних паспортів, український олігарх знає напевне, що за межами України він є звичайною безпонтовою людиною з правами і можливостями меншими ніж у кондуктора трамваю Женеви або Берліна. Тільки в Україні наша олігархія має персоніфікацією і значимість, тільки в Україні вона має вплив на різні галузі економіки, на чиновників різних державних рангів, на депутатів різних фракцій і груп та на президентів різних історичних періодів життя їхньої багатостраждальної країни. Люди, які так чи інакше пов'язані з олігархічним середовищем або ті, хто безпосередньо працює на кожного з олігархів, живуть набагато краще за тих, хто не розуміючи нашого суспільного устрою, намагається вижити за межами поля олігархічного впливу. І цих людей "оллі" останнього історичної доби ставало все більше і більше. Олігархам було важливо розширяти свій вплив, зберігаючи спокій їхніх активів. Після Революції Гідності багато чого змінилося. Але навіть сама думка про те, що зубожіння нашого народу потрібно українським олігархам, свідчить про те, що вона зародилася в голові, не здатній аналізувати події і явища суспільного характеру.
Олігархи є своєрідними патріотами України, щоправда патріотами своєї України, а не нашої з вами.
Іх мета аби українці жили добре, а вони набагато краще, а не щоб коли-небудь повторилася революція 1917 року, коли, як відомо, хто був нічим, той став усім. Олігархам потрібен баланс.
Кому ж тоді потрібна жебрацька Україна?
З РФ усе зрозуміло.
Та навіщо наше зубожіння потужному суб'єктові геополітики під короткою і узагальненою назвою Захід?
Отут починаються сотні припущень і теорій змови.
Треба розуміти, що більшість західноєвропейців добре поінформовані щодо того, чим багаті їхні країни і що становить основу їхнього ВВП. Спитайте у пересічного українця про те саме і ви не почуєте жодної вірної відповіді. Задайтеся питанням, чому? Чому після абетки європейські школярі вчать політичний і соціальний устрій своєї країни, а маленькі американці ще й імена усіх 44 своїх президентів, а наша освітня програма крім того, що мало чому вчить та ще й відбиває у дитини, як бажання вчитися, так і бажання бути справжнім громадянином своєї держави?
Відповідь проста: освідчена, заможня і перспективна Україна з найбільшою територією в Європі, з найкращими землями і найпривабливішим розташуванням є дуже небезпечною і небажаною сусідкою, тобто не потрібна нікому. У цьому інтереси агресивної РФ і толерантного ЄС абсолютно збігаються.
Зацікавленими в сильній Україні є тільки самі українці!
І отут ми маємо повернутися до Арсенія Петровича Яценюка. Він бере міжнародні кредити під фантастичні для європейської країни відсотки, шаленими податками душить малий і середній бізнес, гальмує гуманітарний розвиток країни і руйнує систему охорони здоров'я нації. І все це під оплески Заходу з поправкою на критику корупції. Йде планомірне знищення держави і іі населення. Найсміливіші біжуть з країни.
Заходу вигідна висококваліфікована дешева робоча сила. Там медсестрами і сиділками працюють тисячі українських лікарів, простими будівельниками досвідчені інженери, охоронцями українські чемпіони, повіями танцівниці, прибиральницями вчителі і репетиторами науковці.
Яценюк прекрасно вписується в контекст загальноєвропейської гуманітарної політики. Але Арсенію скоро просто не буде місця в політиці українській. Рейтинг його партії вже нижче плінтуса, а рівень довіри до нього не дорівнює й одного відсотка. До осені чинному прем'єру наврядче дожити, але він сидітиме у прем'єрському кріслі до останнього.
До останнього подиху, свого або нашого.
Або ЄС з Росією на крайняк
