ПТСР і кетамін-асистована психотерапія. Ізраїльський імпульс для України
Сьогодні в Україні важко знайти людину, яка не живе в умовах хронічного стресу. Масовані обстріли, постійна тривога, втрата близьких – фронт давно пройшов через психіку мільйонів. Сьогоднішні очікування масованого обстрілу Києва – чергове тому підтвердження.
Ми багато говоримо про ПТСР. Настільки багато, що іноді здається – всі вже все зрозуміли. Але насправді ми радше звикли до самого слова, ніж до системної роботи з ним. І дуже мало фахівців готові братися за лікування настільки складних випадків і доводити їх до позитивного результату.
За різними оцінками, близько 25% населення України вже мають симптоми ПТСР, ще 57% – у групі ризику. Серед внутрішньо переміщених осіб і біженців показники сягають 50-60%. У клінічних вибірках серед військових – до 67% мають ознаки ПТСР або комплексного ПТСР.
На цьому фоні офіційні кілька тисяч зареєстрованих випадків ПТСР звучать майже саркастично. Точних даних не знає ніхто, їх неможливо швидко осягнути.
І саме тут починається головна проблема.
У світі давно існують методи лікування депресії та ПТСР, які виходять за межі класичної психофармакології. Один із них – кетамін-асистована психотерапія, яка поступово стає частиною доказової медицини в розвинутих країнах в усьому світі.
В Україні метод формально дозволений у межах міжнародних протоколів, але фактично – маргіналізований. Немає державних програм, мало масштабних клінічних досліджень, системного впровадження чи навіть повноцінної професійної дискусії. Є лише окремі клініки – "Лісова Поляна", "Експіо" та окремі лікарі, до яких пацієнти приходять уже після того, як "класика" не спрацювала.
Ми маємо мільйонну армію, сотні тисяч поранених і ампутантів, але поводимося так, ніби сучасні ефективні, але ще не поширені методи лікування – щось факультативне.
Для порівняння – Ізраїль, який останніми роками став одним із центрів розвитку психоделічної медицини. Після подій 7 жовтня 2023 року рівень ПТСР серед населення там майже подвоївся – з 16% до близько 30% лише за місяць. Серед військових до 60% поранених мають симптоми психологічної травми.
Але різниця не в цифрах.
Різниця – в реакції системи надання психотерапевтичної допомоги.
Нещодавно під час конференції "З зон бойових дій до клінічної практики: кетамін-асистована терапія в Ізраїлі під час тривалого конфлікту" ізраїльський колега Пінні Баумол розповідав, як після початку чергової війни кетамін-асистована терапія швидко стала частиною практичної допомоги – для військових, ветеранів, переселенців і цивільних. І набула широкого поширення по усій країні.
В Ізраїлі роками не дискутують, "чи це на часі". Там інтегрують нові підходи швидко. Кетамін-асистована терапія сприймається як один із робочих інструментів, а не як щось "експериментальне і небезпечне".
І тут виникає незручне питання: чому ми, маючи співставний, а подекуди й гірший рівень травматизації, рухаємося настільки повільно?
Особливо у військовій медицині.
Військова психіатрія традиційно залишається закритою. Частково це зрозуміло. Але закритість не повинна означати ізоляцію від сучасної світової науки.
Так, в Україні вже починаються зрушення: ведуться перемовини з Українською військово-медичною академією, готується міжнародна конференція про моральну травму, ПТСР і кетамін-асистовану терапію у війську.
Але це лише початок.
Бо якщо ветеранська медицина не стане драйвером змін, ми ризикуємо отримати покоління людей, які формально повернулися з війни – але не повернулися до життя.
Україна любить порівнювати себе з Ізраїлем – у стійкості, мотивації, здатності тримати удар.
Але стійкість – це не лише витримати травму.
Стійкість – це ще й вміти її лікувати.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
