Візантійський догмат
Прибуття в Україну на святкування 1020-річчя хрещення Русі Вселенського Патріарха Варфоломія та незграбні реверанси правлячої лжееліти спровокували черговий етап політичних дискусій щодо майбутнього устрою церковного життя нашої держави.
Відмова Вселенського Патріарха, який приїхав до Києва на запрошення патріарха московського Алексія ІІ, взяти участь в спільних заходах із ієрархами українських православних церков за повної підтримки вищого керівництва держави, є прямим викликом українцям. Адже насправді – це трактування керівників Української Православної Церкви Київського патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви як самозванців, що прикривається візантійсько-фарисейською демагогією про вигадану "неканонічність" українських церков.
Виявляється, існування національної держави не є підставою для надання національній Церкві автономного самоврядного статусу в чужинській церковно-правовій традиції, з чим де-факто погоджується "українська" влада. Легко говорити про національну Церкву з високих трибун, коли ієрархів цієї Церкви в "президії" нема. З іншого боку – теперішня влада вважає "канонічною" Церкву, що визнає "святими" таких одіозних постатей, як князь Андрій Боголюбський чи останній імператор дому Романових Микола ІІ, що є не лише виявом глибокої шизофренії влади в Україні, а й ознакою пост-імперської меншовартісності.
Історія християнства як однієї з провідних світових релігій, що об'єднує численні конфесійні спрямування, позначена трагічними розколами, що унеможливили існування на Землі єдиної Церкви.
Проте універсальний характер моральних принципів християнства, який ґрунтується на ідеях рівності, братерства, любові, милосердя та спасіння, став основою традиційної європейської цивілізації з її мораллю, філософією та системою цінностей. Невід'ємною частиною цієї цивілізації, що успадкувала частину великої культури, збагативши її своїми досягненнями, є й Україна, яка нині є під перехресним вогнем західного глобалізму та євразійського імперіалізму.
Криза у стосунках між Церквою та державою в Україні має зовнішнє походження та прагне послабити здатність нації до духовного опору експансії світового зла.
Небажання "української" влади відстоювати національні інтереси та звичка плазувати перед чужинцями можуть мати катастрофічні наслідки. Упродовж останніх 17 років державна політика щодо об'єднання українських церков була непослідовною та прагнула будь-якою ціною зберегти добрі стосунки з іноземними релігійними центрами, ігноруючи реалії та кризові явища всередині самої Церкви.
Нині зрозуміло, що ця політика є провальною і такою, що не здатна забезпечити єдність віруючих християн України. Водночас, загроза "релігії" нового світового порядку – культу споживацтва, що агресивно насаджується по всьому світі ліберально-демократичними режимами, а також радикального ісламу, спонукають українських церков до якісного оновлення та об'єднання на ґрунті спільної відсічі цим небезпекам.
Лише очищення церковної ієрархії від агентів спецслужб та різного роду пристосуванців може повернути Церкві належне їй місце в суспільстві у ролі духовного провідника нації.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.