Дух, що тіло рве до бою...
Товариство, сьогодні виповнюється 154 роки від дня народження великого Генія української нації, невтомного Каменяра і могутнього володаря Слова Івана Франка. Пропоную Вашій увазі допис відомого мовознавця, члена Політради ВО "Свобода" Ірини Фаріон.
Уся наша цивілізація – це віддаляння грані неможливого. Коли входиш у творчість І. Франка і зачудовано осягаєш, що за своє життя він написав понад 6 тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні життя – новий твір, – тоді розум каже: "Це неможливо". Одначе, проникаючи в його життя, віднаходиш причину "неможливого" – це сила духу.
Сила Франкового духу у сформульованому понятті "вічного революціонера" як бурхливої творчости й одчайдушного життя, що, розсуваючи час, ламає предковічні стереотипи, хоч добре усвідомлює драматичну ціну подібної позиції: "Я з тої раси, що карка не гне, / Глядить життю і смерті в очі сміло, / Що любить бій, що просто, грімко йде / На визначене їй судьбою діло".
Сила Франкового духу у найтяжчій боротьбі з самим собою – боротьбі стрижневої індивідуальности з індивідуальністю "формованою і деформованою добою та її обставинами" (Є. Маланюк"). Він був над добою і над обставинами в тому сенсі, що створене і пережите ним історично не поясненне. Воно вмотивоване лише його власними духовими імперативами, що не уміли переступати межі між часом і вічністю, правдою і брехнею, добром і злом, злочином і карою. Опозиційність цих понять ніколи не змішувалась, бо творила б таку поширену і тоді, і тепер паралітичність духу через політичні компроміси з бандитами, через артикульовану "псевдоєдність Заходу і Сходу", через демонстровану псевдодемократичність і псевдохристиянськість, що насправді виказують внутрішню імпотентність: "Хто з всіми добрий хоче буть, / Той швидко втратить добру путь. / Не може при добрі той жить, / Хто хоче злу й добру служить./ Бо, хтівши догодить обом, / Він швидко стане зла рабом".
Така страшна і така справедлива ціна за право називатися "мужиком, прологом, не епілогом", за право бути "блаженним мужем", "що серед ґвалту й гуку / Стоїть, як дуб посеред бур і грому, / На згоду з підлістю не простягає руку, / Волить зламатися, ніж поклониться злому".
І. Франко тричі кандидував вибори до Австрійського парламенту від Радикальної партії. Через виборчі маніпуляції і провокації ідеологічних супротивників програв їх. 1897 виборчого року мислитель найгостріші слова осуду адресував тим, що створили так звану "консолідацію політичного блоку українців з москвофілами" (себто народовців і москвофілів), тоді як праві українські угруповання своєю опортуністичною тактикою "лавірували поміж дощ" – між польською системою і соціялістичним українським рухом. У газеті "Житє і Слово" (стаття "Як я став казенним радикалом") він виступив проти наклепів москвофілів, назвавши їх "простими політичними бандитами" (чи не про теперішніх регіоналів це сказано...), дісталося і "старим проституткам" – народовцям (чи не теперішні це помаранчеві...). Як згадує Михайло Грушевський, "політикам соєдинених партій" він закидав "циганство і крутарство" і рішуче відмежувався від усякої причетности до них. 1899 року І.Франко разом із лівим крилом більшости народовців заснував Націонал-Демократичну Партію, пропрацювавши у ній до 1904 року. Моторошно стає від цих історичних аналогій...
Сила Франкового духу у найпослідовнішому втіленні програми европеїзації української культури через віднайдення самої себе і творення національного пріоритету, а відтак через залучення її до тем і моделей світового інтелектуального поступу: "Хоч в сусіда там пиха багацька / У Порфирі сяє та в атласі – / На чуже багатство ми не ласі... / Бідні ми, як коні на припоні, / Збагатить нас труд на рідній ниві: / В діялекті чи хоч би в жаргоні / Будемо багаті і щасливі". Він напрацював у собі й усім по собі полишеним ВІЛЬНОГО УКРАЇНЦЯ, а не малороса з комплексами інстинктивної м'якотілої залежности.
Сила Франкового духу у вірі у власну ніким не накинуту мету, що народжена на правдивих егоїстичних потребах власного народу і власної землі – якщо це потрібно моєму народові, то це потрібно всьому світові: "Не кидай власної мети, / Щоб за чужою десь іти, / А власну ясно ціль пізнай, / До неї просто поспішай". Він добре усвідомлював, що не його сучасникам "знесиленим журбою, / Роздертим сумнівами, битим стидом..." звільняти цю землю, але і не їм покинути її "на роздорожжу": "Обрубане дерево знов зеленіє, / І місяць із серпа знов повний стає, / Се бачачи, чесні, не тратьте надії / Хоч доля гнівная вас гонить і б'є".
Сила Франкового духу – в любові, вся містика якої сфокусована в "Дечому про себе самого" і в "Сідоглавому", відтак синусоїдно розлита усім життям і творчістю (чи творчістю як життям і навпаки?). Після цинічно-кривавих виборів 1897 року І.Франко друкує авторську сповідь польською мовою "Дещо про себе самого", а також німецькою – "Поет зради", центральні проблеми яких – патріотизм і зрада. Аналізуючи твори А. Міцкевича, мислитель завважує, що головна тема майже всіх його поезій – зрада: "...ся зрада – і се найхарактерніше – малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом. Сумний, мабуть, був час, коли геніяльного поета зіпхали на такі манівці, але сумно стоїть справа і з нацією, котра без застереження уважає такого поета своїм найвищим національним героєм і пророком, та годує щораз нові покоління отруйними творами його духа". Сумний, мабуть, і тепер час коли пандемію української зради у Верховній (з) Раді, охрещеної "тушкуванням", промосковська влада трактує як офірний патріотизм та політичну доцільність. Звичайно, що поляки не простили Франкові такої ядучої правди, і він втратив роботу у їхньому часописі. Але він щокроку здобував себе як "цілого чоловіка", чистого серцем, ясного розумом, повного волі, підпорядкованого меті, обов'язку і моралі, і щонайважливіше, правді: "Пам'ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства".
Про чи не найгіркішу Правду йдеться у статті "Дещо про себе самого" – вона не про поляків, а про нас: "Чи може маю любити Русь як расу, сю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?... Мій руський патріотизм то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що вложила мені на плечі се ярмо, але скинути його не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І коли що полегшує мені двигати се ярмо, так се те, що бачу, як руський нарід... все-таки поволі підноситься... Отже, варто працювати для свого народу і ніяка чесна праця не піде на марне". Тут уже образились свої, народовці, що через законспірованого "сідоглавого" (Ю. Романчука) "звільняли" І. Франка від тяжких обов'язків бути русином. І тоді мислитель вулканом викинув свою безумовну любов: "Ти любиш Русь, за те / Тобі і честь, і шана, / У мене ж тая Русь – / Кривава в серці рана. / Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови".
Франкова сила – у Слові, матеріяльній реальності духу. Він, будучи поліглотом, володів рідною мовою не як засобом спілкування, а як генетичним кодом нації складної психологічної й екзистенційної природи. Він дослідив еволюцію становлення нашої мови, що продиралася крізь товщу церковнослов'янщини, чужинецьке ополячення, онімечення і змосковлення. Однак найтяжчою була її дорога до відступлених сердець українців. Сформувавшись, вона створила націю. Сформувавшись, вона заступила собою відсутність держави. Сформувавшись, вона забезпечила її неминучість. І. Франко як ніхто інший зумів побачити націєтворчу місію народної мови, назвавши кінець ХVIII – початок ХIХ ст. "епохою народною", позаяк вона "характеризується поперед усього питанням живої народної мови в літературі", "...літературна мова, мова школи, церкви, уряду і письменства робиться справді репрезентанткою національної єдности, спільним і для всіх діялектів рідним огнивом, що сполучає їх в одну органічну цілість". Цілком вмотивовано у своїй поетичній творчості він назвав її "силою", "вогнем в одежі слова", "безсмертною, чудотворною феєю, правдивою іскрою Прометея".
Щасливі ми – маємо І.Франка в грандіозності його праці і величі його духу. Якщо йому безпосередньо додавала снаги "всеплодющая мати" – українська земля, то і наша сила також у цьому.
Ірина Фаріон
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
