Зеленський – Байден: Крим, забутий Донбас та невдалий візит
Багато вже було коментарів з приводу візиту президента Зеленського в США – як у ЗМІ, так і зі сторони політикуму. Пропоную проаналізувати ситуацію глибше, адже вона є вкрай важливою для нашого майбутнього.
Ви, мабуть, помітили як цим сьогодні хизується влада та підконтрольні їй лідери громадської думки.
І, будьмо справедливими, конструктив в цьому є.
Позитивно вже те, що візит взагалі відбувся. Не просто фотосесія на 5 хвилин, а повноцінний візит. За час своєї каденції Байден прийняв 8 глав держав, і те, що серед них є Президент України – це однозначно плюс.
Плюс також і те, що прозвучала тема повернення Криму. Бо вона вже давно чомусь виведена за дужки будь-яких перемовин, починаючи фактично з 2014 року. Підозрюю, що на прохання західних партнерів, яких ця тема "напружує".
Ну, й треба відзначити текст заяви про стратегічне партнерство між Україною й Сполученими Штатами. Там, здається, вперше за останні 30 років, було зазначено про ВІДНОВЛЕННЯ української незалежності в 1991 році. Саме ВІДНОВЛЕННЯ, а не проголошення – що свідчить про тяглість нашої державності ще із княжих часів. Багато років "Свобода" наголошувала саме на цьому формулюванні, в парламенті зареєстрований відповідний свободівський законопроект про правонаступництво України, і ось нарешті нас було почуто.
Але оце – і весь позитив. Візит Зеленського в США не став історичним і не зробив ніякого прориву в наближенні миру для України. Хоча міг таким бути, насправді.
Давайте говоритимемо чітко. Конкретно. Фактами.
На що очікувала українська нація за результатами цього візиту? І що в результаті отримала?
Перше.
Ми очікували на те, що з мінськими договорняками нарешті буде покінчено. Очікували, що влада відмовиться і від Мінських угод, і від формули Штайнмаєра, і від ідеї надання особливого статусу для Донбасу, і від проведення виборів на окупованій території. Очікували, що нормандський формат переговорів буде змінено на будапештський – з прямою постійною участю CША і Великої Британії.
І що отримали?
Ні про мінські угоди, ні про нормандський формат, які дехто впродовж п'яти років називав "безальтернативними", ніхто у США не згадав ні разу. Але й не відмовилися від них.
Хоча зміна нормандського формату на будапештський – формату "Путін і його бізнес-партери проти України" на формат "Україна і її друзі проти Кремля" – це не тільки вимога здорового глузду, а й фактично передвиборча обіцянка президента Зеленського.
Натомість нам пропонують продовження війни на покоління й покоління українців.
Зрештою, і та ж сама Кримська платформа. Поки ми слухали, як представники 46 держав говорили там про чергову "глибоку стурбованість" щодо окупації Криму і можливі санкції проти Московії, "якщо вона посилить військову агресію", Московія розмістила в Криму потенційні носії ядерної зброї. Кораблі, оснащені крилатими ракетами дальністю 1,5 тисячі кілометрів. Що ще повинна зробити Московія, щоб західний світ нарешті побачив посилення військової агресії?
Тобто це – однозначний мінус.
Друге.
Україна очікувала на отримання статусу основного союзника США поза НАТО і пряму потужну військову допомогу.
І що в результаті?
Статусу нам не дали, навіть не обіцяли. Ну, хіба сказали, що підтримують наші плани зі вступу в НАТО. Як казали усім президентам до того роками. Як казали Ющенкові ще в 2008-му.
А з військової допомоги – 60 мільйонів доларів на "Джавеліни"... 60 мільйонів доларів... Дякуємо, звичайно. Але порівняно з тим, що вони виділили на захист ЛГБТ, боротьбу із міфічними "расизмом", "антисемітизмом", "ксенофобією" в Україні – це просто безглуздо й знущально для воюючої країни.
Не кажу вже про те, скільки США витратили на допомогу Афганістану. Більше, ніж всі бюджети України за часи незалежності разом взяті – майже 1 трильйон доларів!
Отож – знову мінус.
Третє.
Українці очікували, що США заблокують введення в експлуатацію Північного потоку-2.
І що в результаті?
Про це навіть мова не йшла. Нам уже й не обіцяли нічого. Просто констатували, що Північний потік завдасть удару по нашій безпеці і економіці... Просто чудесно!
А, ще ніби гроші обіцяли. 45 мільйонів доларів "гуманітарної допомоги". Разово. При тому, що внаслідок діяльності Потоку ми щороку втрачатимемо як мінімум 3 МІЛЬЯРДИ доларів. Отака компенсація...
І це – знову мінус.
А тепер відкинемо вбік всі партійні інтереси і підсумуємо об'єктивно.
Чи можна вважати візит Зеленського в США успішним? Однозначно: ні!
А чи мав він шанс таким бути? ТАК!
У зв'язку з міжнародним провалом Байдена і його адміністрації в Афганістані...
У зв'язку зі скандалом довкола запуску Північного потоку, який Трамп всіляко блокував, а Байден – дозволив...
Україні випав унікальний шанс. Бог дав так, що візит Зеленського припав на час, коли Сполученим Штатам як ніколи потрібно рятувати свою репутацію. І він повинен був цим скористатися.
"Свобода" про це говорила. Напередодні поїздки, 28 серпня, ми провели масштабну акцію в Києві. Прийшли до Офісу президента і передали главі держави листа із вимогами нації. Там все це було. Ми казали: хочеш здобути максимум – то вимагай неможливого!
А Зеленський у результаті не вимагав взагалі нічого... і не скористався шансом нагадати про невиконані гарантії за Будапештським меморандумом.
Що ж Україні робити тепер?
Якщо весь світ говорить, що це лише "папірець", то чому ми, українці, не можемо вважати його "лише папірцем"?.
Україна свої зобов'язання по Будапешту виконала. Якщо так, то світ має знати, що Україна може повернутися до стану перед підписанням Будапештського меморандуму.
Як би ми мали статус ядерної держави, то це було б стримуючим фактором для будь якого агресора, особливо Московії.
Очевидно, що реальний захист національних інтересів України і мир на українських умовах буде обов'язково, але не за цієї влади і точно не за цього президента.
Тримаймося, товариство!
Слава Україні!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
