Про Україну після війни
В якийсь момент у війні обов'язково буде пауза.
Пауза (а не звершення), тому що до миру (у розумінні політичної згоди та мирної угоди; коли ми не просто повернемо усі наші території станом на 1991 рік, а коли це визнає, публічно і непублічно, російська влада) якщо не далеко, то точно ще не близько. Війна виявила цілий пласт взаємозалежностей різних країн та зафіксувала старт зрушень балансів сил у різних регіонах, а значить – і сприйняття миру має різнобачення (не з військової точки зору, а гео/політичних інтересів).
Але пауза у війні, очевидно, буде. Уже цього року. І зафіксована вона буде по факту військового статусу, тобто, військового статусу-кво. Саме тому таке значення має наш ресурсно підготовлений контрнаступ – він зафіксує перевагу (України чи Росії) у військовій паузі.
Наші захисники – усі герої, і я подумки щодня завдячую, коли можу вийти на вулицю і випити кави (треба підтримувати малий бізнес). І внутрішньо плачу, коли мені розповідають знайомі, що загинув їх найкращий однокласник чи однокурсник, тобто, коли гинуть молоді, сміливі, талановиті – це трагедія (особливо, коли ми перейдемо від емоцій до демографічного аналізу, там картина буде ще трагічнішою).
Але запит на військову перемогу та захист не значить, що ми маємо зупинятися у нашій внутрішній роботі. Більше того, маємо усвідомити значущість цього – і на майбутнє, і уже зараз.
Так склалося (це не добре і не погано, просто по факту так є), що я мало не з дитинства спостерігаю за політичними процесами, і от що хочу сказати станом на зараз: дуже важливо, щоб деструктивні політичні практики (які були за всіх президентів України) відійшли у минуле, і ми всі (влада та суспільство) стали на крок вище.
1. Ми повинні позбутися чвар. Конкуренція – це мега-позитивна політична риса України, вона повинна зберегтись, і покращитись. Політичні еліти мають вийти з "культури чвар", принаймні, щодо значимих процесів – перш за все, у військовій (армії та безпека) та гуманітарній сферах (церква та все, що стосується ідентичності України). Тут, нарешті, повинна з'явитись позиція об'єктивної оцінки, незалежно від того, хто був при владі – так звана, тяглість влади (незалежно від партійної приналежності), коли одні лідери започатковували, а інші продовжували, значимі та правильні трансформації. Це дозволить нам не зловживати політичними спекуляціями (а ми їх спостерігаємо на усіх без винятку виборах) з приводу наших тяжких періодів, і рухатись далі – щодо цілей та засібів/механізмів їх досягнення.
2. Стати конструктивними та прагматичними. Війна, як це не парадоксально, додала нам україноцентричності. І це об'єктивно, бо безпека регіону, більше того, утримання від розростання війни відбувається за рахунок наших жертв. Але так буде не завжди. Тому дуже важливо ставити реалістичні цілі, з урахуванням розуміння процесів у світі – і внутрішні, і зовнішні, та максимально їх конкретизовувати (бачити засоби, ресурси, механізми). До прикладу – судова реформа (чи інші), перш за все, потрібна нам самим, щоб ми стали сильними та невразливими зсередини, і далі – привабливими ззовні. Тоді й не доведеться переконувати Захід, що він сам, перш за все, зацікавлений у нашому членстві в ЄС та НАТО.
3. Розуміння суспільного блага. Люблю розмовляти з людьми на вулиці (от реально, хоча ця риса інколи стає об'єктом зовнішніх зловживань), просто тому що навіть інтонація висловлювання – маркер. Суспільні процеси (на рівні різних прошарків, груп, професій, соціального статусу) є невід'ємною складовою політичних процесів. Є таке висловлювання: який народ – така й еліта. Я так не вважаю. Еліти на те й еліти, щоб мати бачення та розуміння розвитку подій на крок, а то й на два наперед, і вести за собою, формуючи зразки та демонструючи перспективу. Мотивом повинно бути суспільне благо. Розумію, що для пострадянських суспільств, де немає правової та політичної культури, це звучить, як ніби абстрактний вислів грецьких філософів з минулого. Але поняття суспільного блага має дуже зрозумілий вимір у сучасному світі – це керування та об'єднання дій еліти, суспільства, капіталу в інтересах держави та її громадян, де держава взамін надає права та захист. Це взаємна та двостороння правосвідомість на основі спільних інтересів.
Це якщо коротко.
Загалом же, Україна має стати зразком трансформацій на пострадянському просторі. І стане, переконана у цьому, бо іншого вибору у нас нема. Така вже наша доля.
