"Дайте крові наточить з поганих"
Була колись в нас сусідка (та сама, яка квоктала на Різдво, щоб кури добре неслись). Сусідка ходила в церкву Московського Патріархату і була дуже затята. Одного разу, в дальніх сусідів загинув єдиний син, ще дитина. І серед загального співчуття, затята сусідка шипіла: "А так їм і треба... Ходили в Український патріархат, то так їм і треба!"
Тепер я мушу написати ще з десять таких страшних випадків страшного релігійного протистояння і фанатизму, тільки ж я якраз зібралась балакати про протилежне, про те, що насправді все навпаки. І що такі випадки – виняток, просто дуже кидаються в очі. Як в інструкції до ліків пишуть "побічні ефекти", хоч бувають вони раз на сто чи раз на тисячу, чи й ще рідше – але переносяться тяжко, тому тих 99 чи 999 пропускаються, а увага лише на яскраве.
Ну, звичайно, перше, що думається – фанатики. Баби, що рвуть роти, молоді монахи-кар'єристи з мертвими очима і пісними обличчями, котрі на всякий аргумент відповідають завченою фразою, але з фанатиками балакати взагалі невдячна справа, бо вони нікого не чують, таке враження, що вони вічно верещать, навіть коли в них рот закритий, і через той вереск не чують зовсім нічого. Коли ж трошки відсіяти верхній шум, вимкнути звук у фанатиках, то картинка кардинально міняється.
От, наприклад, Рівне.
Є там, в центрі, старий Свято-Воскресенський собор. Після того, як він перестав бути "Музеєм атеїзму", його від реставрували і віддали Київському патріархату, а Московському вділили підвальчик – бо ж заслуга МП в тому, що Собор перестав бути "музеєм".
У скверику з вербами біля храму на лавках постійно були розкладені ікони, книжки, лампадки, і всяке таке інше (не знаю, як зараз. здається, зараз там стоїть якийсь паркан, і "триває реконструкція"), так от картинки там спостерігались досить мирні і навіть ідилічні.
От – дівчата купують собі ікони для вінчання, а продавець в рясі повчає:
"Дівчата, ви тільки не вінчайтесь в Покровському Соборі на Грабнику... там хоч і сходи гарні, але ж таїнство не відбудеться..." – дівчата мовчать і вибирали ікони.
Або якась бабця жаліється подружці:
"Ну я то більше люблю Московський Патріархат, але зимою в той підвал не влізеш, холодно, то я стала ходити в Київський".
Або, наприклад, Чернігів.
Котрий за 500 км і зовсім в іншій Україні – тобто, в Східній.
Є там Катерининська церква в центрі міста.
Її теж передали Київському патріархату, після того як вона перестала бути музеєм (не атеїзму, а просто музеєм) пару років тому. Тоді Московський за активної підтримки Наталі Вітренко поставив намети, збудував наметову церкву, закрив вхід і не пускав нікого в храм досить довго. Здається – он воно, конфлікт! Міліція бродить, в наметах хтось ночує, нещасна церква стоїть замкнута, нетоплена, не провітрювана і починає псуватись – пліснявіти, мокріти і поїдатись шашелем.
Тим часом у Вітренко закінчились гроші (або вона придумала, як їх краще потратити), і її намети всі зникли. Лишилась тільки "наметова церква" Московського патріархату, котра вже ніякого входу не блокує, а просто собі стоїть поряд, топиться дровами і сповіщає плакатом, що її пробували підпалити.
Щодня о третій ночі прихожани наметової церкви проводять хресний хід, а "раскольнікі" тим часом проводять свої служби в неділю, в храмі, і реставрують нещасну церкву, розкопавши фундамент, рятуються від плісняви, довгої нетопленості, не провітрюваності, мокрості і злого грибка.
Ніхто нікого не б'є, не проклинає, міліція зайнялась кориснішими стравами.
Тай ближче глянути по сім'ях, по хатах – от мирно живуть батьки з дітьми, а діти – різних патріархатів, от хтось із родини "ходить до баптистів", от католичка виходить заміж за православного... Віротерпимість, насправді, присутня природно, а всі гучні "війни", як копнути трохи – завжди вилазить десь або політика або глибокий шкурний інтерес.
Як в тої сусідки, котра квоктала на Різдво.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
